Найдурнуватіший рекорд Радянського Союзу.

У 30-х роках ХХ століття в СРСР було два божевілля: сталінізм і рекордоманія. Якщо перше – абсолютно трагедійна історія, то друге більше схоже на комедію. Рекорди і соціалістичні змагання не влаштовували хіба в номінації, бугай з якого колгоспу накладе найбільшу купу. Хоча хтозна…

На другому місці за трудовими рекордами йшли рекорди авіаційні. З історії авіаційної рекордоманії сьогодні хтось десь ще може згадати хіба переліт Чкалова через Північний полюс. Решта героїв пішли у забуття разом із Радянським Союзом. А дарма, бо були вони символами, за якими можна робити висновок про абсолютну придуркуватість епохи. А найдурнуватіший, напевно, рекорд було встановлено у 1938 році.

Отож, за офіційною версією того часу, наприкінці кривавого 1937 року, одразу після польоту Чкалова, до Сталіна прийшли молоді льотчиці Валентина Гризодубова та Поліна Осипенко і попросилися повторити подвиг Чкалова суто жіночим екіпажем. За океан дівчат не відпустили, натомість запропонували повторити політ Владіміра Коккінакі за маршрутом Москва – Далекий Схід.

Тут є один нюанс. Просто так прийти до Сталіна і попросити було неможливо. Тому, очевидно, що жіночий рекорд замислили в кабінетах Кремля, а майбутніх рекордсменок ретельно підбирали відповідні органи. Зрештою, штурман екіпажу рекордсменок – Марина Раскова – була штатною співробітницею НКВД. Це, звісно, не нівелює відваги льотчиць, як і не спростовує їхнього непрофесіоналізму і тупості, проявлених при підготовці і під час польоту. Це при тому, що попри молодість, на рахунку кожної з дівчат уже були різноманітні авіарекорди.

24 вересня 1938 року екіпаж у складі командира Валентини Гризодубової, другого пілота Поліни Осипенко та штурмана Марини Раскової на літаку АНТ-37-3 вилетів у дальній путь. Аби весь світ бачив із землі, хто летить, знизу крил і фюзеляжа здоровенними буквами написали назву літака «Родина». До цього напису повернемося трохи нижче.

Перші ознаки великого пиздеця з’явилися вже на перших годинах польоту, коли зник зв'язок. Потім з’ясується, що перед вильотом штурман доповідала командирці про проблеми зі зв’язком, однак та махнула рукою і порадила забити на таку дрібницю. Мовляв, маємо карти і компаси. Але з картами теж вийшла херня: на початку польоту Раскова вирішила трохи відчинити форточку кабіни, щоб витерти іній, і карти видуло з кабіни до чортової матері. А окрім польотних карт і зв’язку героїчні льотчиці і ті, хто їх споряджав у дорогу, проїбали спакувати бензолічильник, який вказує розхід пального. Це теж дасться вознаки наприкінці польоту.

Отак летіли дівчата більше доби виключно по компасу, не бачачи нічого через низьку хмарність і рахуючи «на око» кількість використаного пального. Коли ж розвиднілося, під ними за блакитніло море води – затока Охотського моря. Дівки розцілувалися на радощах, що досягнули мети, після чого крепко задумалися, де вони будуть сідати. За їхніми підрахунками, пального вистачало ще на 3-4 години, що дозволяло їм щасливо долетіти до Комсомольська-на-Амурі. Але тут раптом на дошці приборів запалилася лампа розхідного баку, яка просигналізувала, що пального залишилося на 30 хвилин.

Гризодубова вирішила негайно приземлити літак. Штурман Раскова ще до приземлення вискочила з парашутом, бо, враховуючи розташування її місця, при екстремальній посадці їй могли б настати кранти. Щоб не повертатися до особи Раскової, наперед скажу, що її шукали окремо від літака та соратниць. На щастя, знайшли. Як і знайшли Гризодубову з Осиповою, котрі приземлилися на болото.

Але якщо ви раптом подумали, що дурнувата частина епопеї завершилася і зараз буде героїчна – то ви помиляєтеся. Насправді все навпаки. Геройство закінчилося, почався повний пиздець.

Усівшись на болотах, льотчиці вирішили скористатися аварійною радіостанцією. Але – дзуськи! Поспішаючи встановити рекорд, вони забули взяти батареї. Тоді дівчата оскаженіло почали крутити ручку динамо-машини, однак це було без потреби – виряджаючи їх у дорогу дорослі дядьки поспіхом дали їм неактуальні частоту та позивні. Добре, що не забули про харчі, що дозволило рекордсменкам якось перебуватися, сподіваючись, що їх знайдуть.

У Москві таки захвилювалися. На пошуки героїнь було відправлено понад 50 літаків, сотні чисельних піших загонів, піднято моряків, рибалок і всіх можливих комсомольців краю.

Знайшов літак пілот гідролітака Сахаров, який довго не міг розібрати, що саме він знайшов. Згадаємо, що назву літака «Родина» було написано внизу. Продублювати на зверху чи на бортах якось не здогадалися.

Але, як виявилося, до спасіння було ще далеко. І власне з цього моменту пиздець перетворюється на пиздець-пиздець.

Браві льотчики офіцери не втрималися, аби особисто не врятувати рекордсменок. На місце пошуків на важкому бомбардувальнику ТБ-3 особисто вилетів командувач 2-ї окремої Червонопрапорної армії Далекосхідного фронту Яков Сорокін, який там був нафіг не потрібен.

Водночас спохватився знаменитий льотчих-випробувач Алєксандр Бряднінскій. Замість того, аби, згідно з приписом, очікувати на дівчат у Хабаровську, він самовільно «осідлав» «дуглас» командувача армією Конєва і теж поїхав рятувати рекордсменок. Оскільки точного місця ні один, ні другий не знали, то взялися намотувати кола над лісами і болотами. Намотували до тих пір, поки не влупилися один в одного. В результаті – 15 трупів.

Нарешті, 12 жовтня двох дівчат евакуювали (для пошуків штурмана, яка заблукала, було влаштовано ще одну спецоперацію) і транзитом через Комсомольськ і Хабаровськ потягом відправили до Москви. Там їм влаштували святковий мітинг, на якому вони розповіли про свій рекордний (6450 кілометрів за 26 годин 29 хвилин!) переліт, не обмовившись і словом про те, як їх вилапували з халепи і скільки людей при цьому загинуло.

Кожній з льотчиць присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Як показує подальша доля льотчиць, вони і справді були вельми відважними. Спишемо це на те, що двоє з них (крім, енкаведешниці Раскової) мали українське походження. Уродженка Бердянського району Поліна Осипенко 1939 року загине в загадковій авіакатастрофі на Рязанщині. Після її смерті і до 1958 року Бердянськ носитиме назву Осипенко! Її ім’я досі носять десятки сіл, вулиць та площ у багатьох кутках колишнього СРСР.

І взагалі ця фантасмагорична історія не про дівчат-льотчиць. Це історія про систему, де подвиг і абсурд часто виступали синонімами. Де халатність та ідіотизм були основними складовими будь-якого процесу. Де за неймовірну ціну ставили нікому не потрібні рекорди. З часу жіночого авіарекорду минуло майже століття. Світ змінюється. Не змінюється лише психологія болотяного народу і його влади: з голою дупою, лівою ногою, але до «свєршеній»!

Роман Онишкевич ©

Західноукраїнським храмам пощастило більше. На них почали полювати на 250 років пізніше, після укорінення радянської влади. Тому й збереглося на Заході стільки дерев'яних шедеврів. Щоправда, багато було і знищено, в тім числі, як не прикро визнавати, й за допомогою так званих українців. Тому того, хто нині не береже та знищує наші пам'ятки, цілком справедливо прирівняти до москалоти. З усіма подальшими для них наслідками.

Роман Онишкевич ©

PR-фото - що верхнє, що нижнє, але є один нюанс...

Може здатися, що ви бачите справжніх людей, які сидять, відпочивають, палять, щось п'ють, мають усередині якісь людські почуття...
Але насправді - це лише велика купа сміття.

Те саме відноситься і до будь-якого руского.

Е-е, ЗСУ! Ви там палєхчє - вже 40070 орків наколошмалили, а я таку круглу цифру навіть відмітити не встиг.

Ну, і ви приєднуйтесь

1995 року у країні Кікімерії було прийнято федеральний закон «О днях воинской славы и памятных датах России».  Ним, зокрема, було встановлено « день воинской славы» 18 квітня яко «День победы русских воинов князя Александра Невского над немецкими рыцарями на Чудском озере (Ледовое побоище)». Післяприйняття закону деякі мудріші представники болотяного народу спохватилися і заголосили, що закон – повна хуйня, бо бій відбувся 5 квітня 1242 року за юліанським календарем. Оскільки григоріанський календар було введено лише 15 жовтня 1582 року, дати за юліанським календарем до цього часу не перераховуються. Але московська влада наказала історикам закрити їбала і святкувати так, як сказано в законі. Так і святкують. Усі, крім рускіх нациків, які вперто відзначають Льодове побоїще 5 квітня, називаючи його Дньом русской нації.

Але дата – насправді повна фігня. І клоунада, що створилася довкола неї, цілком відповідає буфонаді самого «героїчного чину» рускіх воінов. Отож, що ми маємо на вході, згідно з офіційною історіографією болотяного народу.

1242 року, скориставшись зрадою псковських бояр, лівонські лицарі пішли на Новгород. На Чудському озері їх перестріла рать Алєксандра Нєвского. Відбувся страшний махач, в якому, орієнтовно, брали участь 11-12 тисяч німецьких лицарів і 15-17 тисяч рускіх ратників. Новгородці, начебто, відвісили германцям нечуваних піздюлєй, і ті, одягнуті у важкі лати, пішли під лід Чудського озера. Епічна картина тисяч лицарів, котрі разом з конями верещать і топляться у крижаній воді надовго осідала в пам’яті радянських школярів, яким втокмачували цсю цю хуїтєнь.

Що ж відбулося насправді? Скомпоную версії рускіх істориків, аби не висловити непочтєнія до «дня воінской слави». Наперед зазначу, що поміж серйозних істориків панує саме такий критичний підхід до Льодового побоїща, а не той, героїчний, які по сей день викладають юним московітам.

Почнем зі зради псковських бояр. Ще 1228 року Псков, як самостійне князівство, уклав договір із Лівонським орденом. Злі загарбники-німці так знущалися з поневолених псковічів, що після підписання «кабальницької угоди» залишили в місті аж двох лицарів. Не інакше, що насправді це була просто дипломатична місія. І вже у 1242 році псковські, яких в корінь заграли сусіди-новгородські, вирішили схилятися до католицизму, аби тільки Алєксандр Нєвскій від них від’їбався.

На цьому історичному тлі і відбувалося побоїще. Інша річ, чи справді було воно льодовим. Зверніть увагу на дату – 5 квітня. Навіть якщо на Чудському озері ще й залишався лід, то треба було бути повним довбойобом, що пертися на нього у важкій амуніції та ще й на конях. До речі, не лише германці виступали у латах. Рускіє ратники теж не голими йшли.

У лівонських хроніках є така фраза: «з обох боків убиті падали на траву». І це виглядає цілком логічніше. Не виключено, що, відступаючи кілька лицарів потопилися у розталинах якихось водоймищ, але загалом вся історія – не більше, ніж традиційний московський припиздьож, який свідчить хоча би про те, що болотяний народ навіть не знає точного місця своєї такої пиздець-пиздець легендарної битви.

Сучасні історики спромоглися порахувати й орієнтовну кількість учасників битви. От тепер тільки не ржіть: 200-400 людей з німецького боку і 400-800 з новгородського. У знаданій лівонській хроніці сказано, що в бою загинуло «двадцять братів-лицарів, а шестеро було взято в полон». Російські проімперські історики Жуков і Данілєвскій з такою мізерною цифрою німецьких втрат категорично незгодні. За їхніми підрахунками, загинуло аж 35-40 лицарів! 

Що тут скажеш? Сьогоднішні махачі футбольних ультра порівняно із Льодовим побоїщем виглядають, як Битви народів!

Однак московит з усією своєю баранячою впертістю продовжує наполягати на історичному значенні Льодового побоїща. Воно справді було і ще й яке! Наслідком бою стало таке бажане перемир’я Новгорода з Орденом, згідно з яким німці зобов’язувалися аж цілих 10 років не пиздити новгородських! До честі, пунктуальних германців, своє зобов’язання вони виконали і пиздження  новгородських відновили тільки після завершення дії угоди.

Роман Онишкевич

...А от так. За церковним календарем 23 липня відзначають день пам'яті преподобного Антонія Печерського. Який за переказами заснував Печерський монастир. Це дуже цікава людина. У жодній книжці вам цього не напишуть, але був він...

Був він візантійським шпигуном, членом чернечого ордену ісихастів, якого у 1013 році направили з ісихастського монастиря до Києва задля усунення від влади Володимира Великого. Після отруєння Володимира у 1015 році Антоній тікає з Києва бо йому загрожує розправа з боку нащадка великокнязівського престолу Святополка. З`являється Антоній у Києві лише після того як ставленик Константинополя князь Ярослав, повбивавши маже усіх своїх братів, захопив владу над Руссю.

Усе це було потрібно Константинополю аби досягти двох цілей: укріпити у Києві Церкву константинопольського зразка, поборюючи стару Церкву, що брала свій початок від апостола Андрія, а також знищити князів Бориса та Гліба, котрі як сини Анни Порфірородної, були законними й найближчими претендентами на візантійський престол, а відтак становили для Константинополя смертельну загрозу.

Візантійські шпигуни використали для цього молодшого сина Анна, каліку від народження Ярослава Кульгавого, пообіцявши йому константинопольський престол. Але коли роський флот під командування сина Ярослава - князя Володимира 1043 року прибув під стіни Константинополя за обіцяним - обманули й флот знищили.

Ярослав був у люті. Він виганяє з Києва грецького митрополита Феопемпта й домагається від єпископів, аби ті висвятили на кафедру першого митрополита з русинів - знаменитого Ілларіона. Що й було зроблено не пізніше 1051 року.

І, о, диво! Саме 1051 року у Києві знову з`явлється Антоній. Який тихенько собі оселяється біля одного з пагорбів і засновує там крихітну обитель. До якої нишком збирає найбільш фанатичних послушників. Ото і був Печерський монастир. Кубло ісихастів, які вели підривну роботу на користь Царгорода.

Дивно таке читати, правда, друзі? Незвично. Не такому нас вчили і вчать. Хтось навіть покрутить пальцем біля скроні: у "Повісті минулих літ" такого немає. Дійсно, немає.

Тому, що сей "документ" писався саме у Печерському монастирі і професійними істориками історичним джерелом не вважається, а лише "літературною пам'яткою". Через те, що в ньому надто багато брехні.

Автор цього допису спробував розібратися, що ж насправді відбувалося у Києві наприкінці Х-го та на початку ХІ століття.

Чому Володимира Великого ще у ХІІІ столітті зображали на іконах та фресках із символами насильницької смерті та зради.

Чому з Бориса, Гліба та Ярослава зробили синів Рогнеди, хоча дослідження кістяка Ярослава показало, що він був значно молодший.

І чому зі Святополка зробили чудовсько-братовбивцю, хоча практично усі історики неофіційно згодні, що таким був якраз Ярослав.

Павло Бондаренко, по матеріалам з його книги "Володимир. Хрещення брехнею"

Крутезний арт. До речі, хто впізнає героїв? :)

А ви знали, що поручник армії УНР Сергій Нагнибіда у 1920 році начистив мордяку харошому рускому, знаменитому шансоньє Алєксандру Вєртінскому просто під час концерту?

Трапилося це в польському Ланцуті у таборі для інтернованих, в який багато українських військових потрапило після поразки УНР. Якось у табір з концертом приїхав неймовірно популярний тоді Вєртінскій. Очевидно, що як колишній киянин вирішив якось підбадьорити людей, серед яких було багато його земляків. Співаку можна було б поаплодувати, якби у нього було адекватне уявлення про українське військо. А так Вєртінскій з якогось переляку вирішив, що під час концерту йому дуже пасує насміхатися з Петлюри та кидати кпини на адресу УНР.

Після якогось жарту на сцену мовчки вийшов молодий офіцер, пильно поглянув на співака, після чого промовив: "Це тобі за образу Петлюри"! Не встиг шансоньє допетрити, що відбувається, як міцний кулак поручника Нагнибіда хвацько розсік повітря і зупинив свій політ на пиці Вєртінского.

Поручника заарештували. Суворе польське правосуддя протримало його за гратами... аж дві доби. Як же ж далі склалася доля уродженця Кременчуцького повіту Сергія Лукича Нагнибіди?

1923 року він отримав у Польщі статус політичного біженця і до початку Другої світової блискуче служив у різних авіаційних полках польського війська.

1939 року через Румунією та Францію врешті добрався до Великої Британії, де служив у польському авіазагоні, який діяв у складі Королівських ВПС. По закінченні війни пішов у відставку в званні майора і присвятив свою діяльність громадській роботі при уряді УНР в екзилі.

Помер у 89-річному віці в Дербі. Його тіло було кремовано та поховано на українському цвинтарі в американському Саунт-Бравн-Бруці, штат Нью-Джерсі

Гляньте на рідкісну збережену фотографію. Це не просто вольове обличчя поручника Нагнибіди. Це обличчя честі українського офіцера.

Роман Онишкевич