Дуже важко йти на гору, або Як би не зломався ПК

Передмова.
Дні пролітали непомітно, сірі будні, монотонні зайняття, але завжди в душі тримав мрію про подорож куди-небуть. Так вийшло що зайшов раз до свого друга Мишка на роботу, проседів там до самого закриття і роздався телефонний дзвінок - начальнік Пєтровіч попросив Мишка прийти полагодити ПК до нього додому. Я думав що серйозного нічого нема і ми швиденько закінчимо та підемо на пиво. Прийшли туда, ремонтуємо той ПК під час Пєтровіч тримає з нами розмову, говорить що цього літа їдуть на море в Алушту але немає адміна для компютерного клубу (старий адмін поїхав до Києва). Тут довго не думаючи Пєтрович переносить погляд на мене і питає, чи знаю я компютер, тільки хочу відкрити рота і сказати ні, або погано знаю, Мишко перший говорить начальніку що я матьорий хакєр, комп розбирає/сбирає із закритими очима (а я до того навіть всередину компа не дивився). Я ківнув головою шо тіпа так і є, і Пєтровіч каже їдемо на моря разом компютерним залом? Я довго не думаючи відповів згодою.

Дорога.
Впринципі доїхали, але як згадаю повністю набитий бус компами та мною, напарніком, воділою, та начальніком коли дивися за вікно і бачиш обриви за пів метра від бокових колес і дорога така зігзагом досить довго, під час чого воділа розповідаю історію як у нього на такій дорозі відмовили тормоза - було весело.

Приїхали.
Впринципі все було добре. Єдине що завжди хотілося їсти, столової не хватало, а харчі на місці коштували в тридорого, сильно не наїсишся. Правда в нас була хороша альтернатива, це - Солнечногорск, місто де ціни нормальні не курортні. Правда щоб до нього дійти нада було потратити години три в одну сторону і чотири в іншу, но воно того стоїло.
   
Проминуло біля 10 днів і ми рішили (я, мій напарнік і бєларус) сходити на дімерджи і там "оттопиритись". Понабирали "оттопирок": Хортиці, сігарєт, закускі і пішли. По дорозі нам зустрілися плантації з персиків, виноградів, нажаль які добре охоронялись. А їсти то хотілось... Нарешті ми якось дійшли до тої вершини, розложились, випили, і пішли розглядати мєстность. Так як градус зробив море по коліна мої знайомі почали небезпечно лазити по деяким скалам, я не ризикував, хоча сам намагався їх відмовити - безрезультатно. Сиджу я на камні тут прибігає бєларус каже мій напарнік пригнув і чуть недопригнув та кудись впав. Я в шоці біжимо туди шукаємо і тут вилазить "чудо" на одній нозі, друга була трошки неробоча, десь підвернув чи ушиб, но видно було по мімці що було больно людині. І шо робити? Ми на вершині гори. Один єлі ходячий, нада якось спускатись, а дорога така шо на двух ногах мона шию скрутить. Зробили ми трость з якогось дерева нашому "пригуну", пробуємо йти, а йти не получається нормально, спуск крутий дуже,  получається скользиш вниз. Я сам по дорозі назад впав з добрий десяток разів. Но як не дивно ми спустились "слетіли" набагато швидше ніж забирались на гору. Треба було бачити людину з тростю по горам бігущу. Було весело :)))