Коли кількість "Чому?" зрівнюється із кількістю "Тому, що" той кому належать всі інваріанти першого і другого класу відчуває потребу в рості, піднятті до тієї вершини, звідки відкривається вид на нові чому. Це образ процесу росту, який символізує розширення і вдосконалення внутрішнього світу людини.
Але це тільки образ, умовне позначення даного явища, яке не слід ототожнювати із самим явищем щоб не потрапити в систему логічних відзеркалень власної свідомості, яка народжує в уяві замкнутий лабіринт із нескінченних "Чому?", опрацювання яких може тривати цілу вічність.
Ми це робимо не просто так, і зроблений мною поділ "Чому?" і "Тому, що" на два класи є дуже умовним. Ми формуємо одну цілісну картину, образ чи голограму своєї суті, яка не обмежується словесно-понятійними визначеннями.
А тим часом все крутиться, вертиться і змінюється. Світ має властивість динамічно змінюватись в залежності від умов у яких існує, трансформуючись і перетворюючись. В цей же час наші ж уявлення про нього заключені в рамки визначень і понять є статичними, тобто стабільними. Ми звикли жити у світі де, є "любов", "дружба" і іноді не хочемо розуміти, що їх трансформація то не обов'язково "зрада" ми не даємо права їм змінюватись.
А все і далі продовжує змінюватись, щось приходить, щось іде в забуття, а щось постійно є фоном, на якому все це відбувається. Ким ми є на сцені такого буття? Ми як і все інше є або в бутті або поза ним, тобто в забутті. Ми не хочемо, щоб про нас забували, а ще більше не хочемо забувати про себе і всіляко прагнемо вічного життя. Ми не знаємо навіщо ми живемо, і це "Чому?" уже тисячоліттями не має свого "Тому, що". Власне це і є та вершина до якої свідомо чи не свідомо всі ми йдемо. Звідти видно окраїни того, що дозволяє сформувати цілісне уявлення про нашу сутність.
Ми питаємо "Навіщо я живу?", але чи правильно питаємо, якщо знаходимо тисячі првильних відповідей, може ми вже у лабіринті?