Це сталось тоді, коли я працював в лікарні інженером по ремонту медичного обладнання.
Коли я вперше в житті ввійшов в палату реанімаційного відділення, то одразу... кулею вибіг назад в коридор. В цю мить я чітко зрозумів, чому в реанімацію не пускають родичів пацієнтів. Лікарі, мабуть, не хочуть додавати собі зайвої роботи :)
Я також припустив, що ноги моєї більше там не буде, і, якщо вони хочуть, щоб я їм щось тут ремонтував, то хай виносять прилади в коридор.
Як не дивно, медсестра і мій досвідчений старший напарник поставились до цього з розумінням. Медсестра винесла зламаний пристрій. А напарник сказав:
- То нічого, то тільки спочатку так. З часом звикнеш.
І дійсно, досить швидко я звик до вигляду хворих цього відділення і заходив туди, як в рідну домівку, не звертаючи увагу ні на пацієнтів, ні на стогони, ні на біль. Просто робив свою роботу та ішов геть.
Одного разу нас знову викликали в реанімаційне відділення. Прийшовши туди, медсестра вказала на кардіограф, що потребував ремонту і був під'єднаний до пацієнта. Для реанімації це є звичне явище, там часто до хворих під'єднано різноманітні медичні пристрої та монітори.
Від'єднавши від пацієнта кардіограф, ми взялись за його ремонт. Поломка була дріб’язкова. Швидко усунувши її, ми вирішили перевірити працездатність кардіографа. Це здійснюється спеціальним приладом, який формує тестові сигнали. Але оскільки цей прилад дорогий, то ми рідко використовували його. А перевірку здійснювали досить просто - знімаючи кардіограму один в одного. Найчастіше з мене, оскільки я був молодший.
Але тут мені не прийшлось грати роль пацієнта. Адже ось він, наш пацієнт лежить собі тихо, ще й «прищіпки» залишились на руках і ногах. Тому рішення прийшло само собою. Ми під'єднали кардіограф до хворого, натиснули кнопочку «старт» і... нічого! Кардіограф не працює. Ми від’єднали шнур відведень. Перевірили все більш детально. Прилад видавався робочим. Знову під'єднали його до пацієнта, знову розпочали запис і знову невдача. Кардіограф вперто «мовчав». Ми ще хвилин десять-п'ятнадцять під'єднували, від'єднували, перевіряли, перепровіряли, але все марно. Тоді напарник запропонував сходити за цим чудо-пристроєм для перевірки кардіографів, можливо він якимось чином прояснить ситуацію.
Напарник пішов в майстерню, а я залишився в палаті. І лише тепер почав розглядати нашого пацієнта більш уважно. Це був молодий парубок приблизно 25 річного віку. Чому він тут? На "післяопераційника" так як би не схожий. І тут із жахом розумію, що не в кардіографі справа. Грудна клітка хлопця не рухається вже тривалий час. Апарат штучного дихання ввімкнений, але до хлопця не під’єднаний. Кардіомонітор, інші прилади були ще ввімкнені. Хлопця недавно рятували, але... не змогли. Він не дихає.
В цю мить згадалось як вперше сюди зайшов і ці слова: “... з часом звикнеш”.
