Чак Паланік, "Уцілілий" розділ 38

Чак Паланік, "Уцілілий" розділ 38
(ред. Сед М.) 

До моїх обов’язків входить садівництво, саме тому я обробляю все ядом вдвічі сильніше ніж в рекомендаціях для буряну і справжніх рослин. Потім я вирівнюю посадку штучних шалфею та алтею рожевого. В цьому сезоні від мене самого віддає фальшивістю. В минулому році я організував штучні Французькі партери. Перед цим був японський сад, що складався з пластикових рослин. Моя робота складається з того, що я витягую з землі квіти. Потім сортую їх і знову саджю в землю. Обслуговування – простенька робота. Тьмяність на квітах легко виправити за допомогою балончика з жовтою або червоною фарбами.

Краї квітки можна легко захистити покривши їх побутовим меблевим лаком, або лаком для волосся сильної фіксації.

Фальшиві тисячелистники і пластикові настурції потребують поливання зі шлангу, щоб змити з них бруд. Пластиковим трояндам, нанизаним на отруєні мертві скелети справжніх трояндових кущів, потрібно добавити запаху.

Якісь сині птахи розгулюють по газону з таким виглядом, ніби вони шукають загублені контактні лінзи.

Щоб обробити троянди, мені доводиться виливати яд із розпилювача і заливати туди літр води і половину флакона «Вічності» від Келвіна Кляйна. Я обробляю несправжні маргаритки Шаста розчином ванілі, взятому на кухні. Штучні айстри отримують «Білі Плечі». Для більшості інших рослин я використовую квітковий освіжувач повітря. Штучний лимонний тмин я обробляю меблевим лаком з лимонним запахом.

Частина моєї стратегії залицяння до Фертіліті Холліс існує в тому, щоб виглядати на скільки б то могло бути гірше, і тому для початку я маю вимазатись. Маю виглядати невідточено. Важко забруднитись, займаючись садівництвом і ні разу не торкаючись землі, але мій одяг пахне ядом; ніс трохи обгорів на сонці. Разом з дротяним каркасом пластикової калли, я загрібаю в руку жменю мертвої землі, якщо це так можна назвати, і втираю собі в волосся. Заштовхую грязь під нігті.

Не дай Бог я спробую краще виглядати заради Фертіліті. Найгірша стратегія, яку я міг би вибрати, це самовдосконалення. Було б грандіозною помилкою причепуритися, прикласти всіх зусилль, причесатись, можливо навіть «позичити» який-небудь шикарний одяг у чоловіка, на якого я працюю, що небудь із 100 процентної бавовни і пастельних тонів, почистити зуби, бризнутись тим, що вони називають дезодорантом і піти в Колумбійский Меморіальний Мавзолей вдруге, все ще виглядаючи жахливо, але стараючись показати, що я дійсно старався виглядати краще.

Тому ось він я! Краще не буде. Бери або йди.

Як ніби мені плювати на те, що вона подумає.

Гарно виглядати не входить в великий план. Я хочу виглядати невикористаним потенціалом. Я стараюсь досягнути звичайності. Реалістичності. Після всього цього я буду виглядати як матеріал. Не спантеличеним і бідним, а з хорошим потенціалом. Не потребуючим. Правда, я хочу виглядати так, ніби робота наді мною коштує зусиль. Вимитим, але не пригладженим. Чистим, але не відшліфованим. Впевненим, але скромним.

Я хочу мати правдоподібний вигляд. Правда ніколи не блистить і не сяє.

Це пасивна агресія в чистому вигляді.

Ідея в тому, щоб змусити мою потворність працювати на мене. Встановити низьку планку, для контрасту з тим, що буде зі мною потім. До і Після. Жаба й Принц.

Середа, друга година дня. Згідно щоденника, я кручу Східний килим в рожевій гостьовій кімнаті, щоб не було видно слідів зношування. Всю фурнітуру потрібно перетягнути в іншу кімнату, в тому числі і піаніно. Згорнути килим. Згорнути підкладку під килимом. Вакуумне прибирання. Вимити підлогу. Килим чотири на п’ять метрів. Потім взяти підкладку і розгорнути її. Взяти і розгорнути килим. Затягнути меблі назад.

Згідно щоденника, це не має забрати часу більше ніж пів години.

Замість цього, я просто пригладжую шляхи пересування на килимі і розвязую вузлик на ковровому покритті, який зав’язали люди, на яких я працюю. Я зав’язую такий самий на паралельно протилежній стороні килима, щоб все виглядало так, ніби килим таки розвертали як того вимагав щоденник. Я трохи зрушую з місця меблі і кладу лід в маленькі ямки, що залишились на килимі. Коли лід розтане, спутані ворсинки знову вирівняються.

Я зтираю крем зі своїх черевиків. Дивлюсь в дзеркало туалетного столика жінки, на яку я працюю, я фарбую її тушшю волосся в носі, до тих пір поки ніс не стає товстим. Потім я сідаю в автобус.

Друга частина Програми Утримування Уцілілих — бесплатний проїздний на автобус кожен місяць. Штамп на зворотній стороні проїздного повідомляє: Власність Департаменту Людських Ресурсів.

Без права передачі іншій людині.

Ввесь шлях до мавзолею я говорю собі, що немає причин навіть і думати, прийде Фертіліті чи ні.

Купа напівзабутих правовірницьких молитв воскресають в моїй пам’яті. Моя голова — це просто склад старих молитв і обітниць.


Дозволь мені віддатись служінню повністю і безмежно. 
Нехай кожна робота буде для мене благодаттю. 
В будь-якій роботі лежить моє спасіння. 
Дозволь моїм зусиллям не бути змарнованими даром. 
І нехай своєю працею я врятую світ. 


Насправді я думаю: ну будь ласка, ну будь ласка, ну будь ласка, нехай сьогодні вдень там буде Фертіліті Холліс.

Біля вхідних дверей мавзолею чути повсякденні дешевенькі записи по справжньому прекрасної музики, і ти не відчуваєш себе таким самотнім. Одні й ті ж десять мелодій, тільки музика і ніякого співу. Їх включають тільки в деякі дні. В деяких старих галереях в крилах Щирості і Нової Надії ніколи не буває музики. Її ніде не почуєш, якщо не будеш прислуховуватись.

Ця музика — фон, адаптація, як Прозак і Ксанакс, щоб контролювати твої почуття. Музика - це як аерозоль із освіжувача повітря.

Я йду по крилу Безтурботності і не бачу Фертіліті. Я йду по крилу Віри, Радості і Спокою, а її все немає, і я краду декілька штучних троянд з чийогось склепу, щоб хоч не йти з пустими руками.

Я відчуваю ненависть, злість, страх і примирення, і там, біля Склепу 678 крила Задоволеності, стоїть Фертіліті Холліс зі своїм рудим волоссям. Вона чекала, поки я до неї підійду, на протязі двохсот сорока секунд, і лише потім вона розвернулась і сказала привіт.

Вона не може бути тією ж дівчиною, яка кричала в стані оргазму по телефону.

Я кажу: Привіт.

У неї в руках букетик несправжніх оранжевих квітів, досить не поганих, але не таких, які я вкрав би. Її сьогоднішня сукня зроблена із того ж вида парчі, із якого роблять штори, білий малюнок на білому фоні, він виглядає жорстким і вогнестійким. Стійким до плям. Стійким до зминання. Скромна, як мама нареченої, в гаптованому платті і з довгим рукавом, вона говорить: «Ти теж сумуєш за ним?»

Все в ній говорить про страждання.

Я запитую: За ким сумую?

«За Тревором,» — говорить вона. Вона боса на вимощеній каменем підлозі.

Так, точно, Тревор, кажу я сам собі. Мій таємний голубий друг. Я забув.

Я кажу: Так. Я теж за ним сумую.

Її волосся здається зібраним на полі і прикріпленим до її голови на сушіння. «Він коли-небудь розказував тобі про круїз, в який він взяв мене?»

Ні.

«Це було повністю незаконно».

Вона переводить погляд з Склепу номер 678 вверх на стелю, де розташовані маленькі динаміки, із яких льється музика. Поруч — намальовані хмари і ангели.

«Спочатку він змусив мене брати уроки танців разом з ним. МИ вивчили всі бальні танці, що їх називають Ча Ча і Фокстрот. Румба і Свінг. Вальс. Вальс танцювати просто».

Ангели грають свою музику над нами вже майже хвилину, кажучи їй щось, а Фертіліті Холліс лише дослухається.

«Ось,» — говорить вона і потім повертається до мене. Вона бере свої квіти разом з моїми і кладе їх під стіну. Вона питає: «Ти ж вмієш танцювати вальс, правда?»

Неправда.

«Я не можу повірити, що ти знав Тревора, але не вмієш танцювати вальс,» — говорить вона і хитає головою.

У неї в голові картина того, як ми з Тревором танцюємо разом. Сміємось разом. Займаємось анальним сексом. Для мене це перешкода, а також думки про те, що я вбив її брата.

Вона каже: «Руки в сторони».

І я виконую.

Вона стає до мене впритул, обличчям до обличчя, і кладе одну руку на мою шию. Друга її рука хапає мою і тягне її далеко від нас. Вона каже: «Другу свою руку поклади мені на застібку ліфчика».

Я так роблю.

«Мені на спину! Поклади руку на те місце де ліфчик пересікається з хребтом».

Я так роблю.

Що ж стосується ніг, вона показує мені, як робити крок вперед лівою ногою, потім правою, потім звести ступні разом, в той час як вона робить все те ж тільки в протилежному напрямку.

«Це називається коробочним кроком, — каже вона. — Тепер слухай музику».

Вона рахує: «Раз, два, три».

Музыка йде: Раз. Два. Три.

Ми рахуємо знову і знову, рахуємо кожний крок і танцюємо. Квітки на склепах по всіх стінах дивляться на нас. Під ногами — нерівний мармур. Ми танцюємо. Світло проходить через вітражі. Вирізьблені статуї. Музика, що лунає з динаміків, слабка; відбивається від каміння, вона скитається туди-сюди потоками, ноти й акорди оточують нас. І ми танцюємо.

«Що я пам’ятаю стосовно круїзу, — каже Фертіліті, і її рука згинається, тому що вона довша моєї руки. — Я пам’ятаю обличчя останніх пасажирів, коли їх рятувальні шлюпки ковзали поруч вікон танцювального залу. Їх рятувальні жилети з помаранчевими краями обрамляли їх голови, так, що здавалось, що голови відрізані і покладені на помаранчеві подушки. І вони дивились на нас з Тревором широко розплющеними очима, а ми залишались в танцювальному залі корабля, коли він починав тонути».

Вона була на тонучому пароплаві?

"На кораблі, — говорить Фертіліті. — Він називався Океанська Екскурсія. Спробуй це вимовити швидко три рази".

І він тонув?

«Це було чудово, — каже вона. — Працівниця туркомпанії попередила, щоб ми потім не ходили до неї скаржитись. Це старий французький лайнер, розказала вона, тільки зараз його продали якійсь-там південноамериканській фірмі. Яскравий представник стилю арт деко. Мотлох. Хмарочос Крайслера, покладений на бік і плаваючий туди-сюди вздовж атлантичного прибережжя Південної Америки, набитий людьми нижче среднього класу із Аргентини, з їх дружинами і дітьми. Аргентинці. Всі бра на стінах були із рожевого скла, обрамлені діамантовою огранкою „маркіз“. Все на кораблі було освічено рожевим діамантовим сяйвом, а на коврах були великі плями та сліди зносу.»

Ми танцювали на місті, а потім починали повертатись.

Раз, два, три, коробковий крок. Нерішучі кроки вперед-назад. Підйом п’ятки по-кубинськи, крок два три, я повертаю разом з Фертіліті Холліс, що пригинається в моїх обіймах. Ми повертаємо знову і знову, ми повертаємо, повертаємо, повертаємо.

І Фертіліті розказує, як відпливали рятувальні шлюпки. Всі шлюпки відпливали, і корабель тягнув ввесь такелаж крізь спокійний карибський вечір. Шлюпки веслували із всіх сил в напрямку заходу сонця, товпа в помаранчевих рятжилетах починала оплакувати свої дорогоцінності і ліки. Люди схрещували пальці.

Фертіліті і я раз, два три; вальс, два три, по мармуровій галереї.

За її словами, Фертіліті і Тревор вальсували по паркету, що хилився. По паркету із червоного дерева, по Версальському танцювальному залі, що хилився в міру того, як затоплювалась корма, а ніс піднімався в вечірнє повітря. Маленькі позолочені стільці танцзалу сповзали вниз, під статую грецької богині місяця, Діани. Золоті парчові штори на всіх вікнах зігнулись. Вони були останніми пасажирами на борту корабля Океанська Екскурсія.

Корабель був все ще на плаву, що було видно через тих рожевих люстр — «Звичайних рожевих люстр, — говорить Фертіліті, — але на океанському лайнері вони були підвішені жорстко, як сталоктити» — люстри в Версальськом танцзалі блистіли, а стереосистема все ще наповнювала корабель потріскуючою музикою. Вальси йшли один за другим і розчинялись одне в одному, в той час як Тревор и Фертіліті звертали, звертали, звертали.

Так само як Фертіліті і я звертаємо, звертаємо, потім крок на місці, рухаємось нога в ногу по підлозі мавзолею.

В трюмі води Карибського моря заповнили Столову Тріанона, піднімаючи краї сотні скатертин.

Корабель дрейфував з виключеними двигунами.

Тепла голуба вода розкидалась до самого горизонту в всіх напрямках.

Навіть під малою товщею води клітчата підлога з паркетом із червоного і горіхового дерева здавалася далекою і недосяжною. Один останній погляд на Атлантиду, і солона вода огортає статуї і мармурові колони, а Тревор і Фертіліті вальсують поруч з легендою про цивілізацію, що загинула, поруч позолочених вирізьблених орнаментів і французьких аристократичних столів. Поверхня води проходила по діагоналі через портрети королев, що носять корони; корабель піддавався впливу легких навколишніх хвиль, і із ваз висипались квіти: троянди, орхідеї і вітки імбиру, що падали в воду, де плавали бутилки з-під шампанського, а Тревор і Фертіліті вальсували поруч них.

Металевий скелет корабля, перегородки під деревяними панелями і гобеленами, вібрували і скреготали.

Я запитав, чи збиралась вона втопитись.

«Не будь дурнем, — говорить Фертіліті, а її голова лежить в мене на грудях, вдихаючи мій запах яду. — Тревор ніколи не помилявся. В цьому вся його трагедія».

Не помилявся стосовно чого?

Тревор Холліс бачив сни, сказала вона мені. Він міг побачити літак, що має розбитись. Тревор повідомляв авіакомпанії, але ніхто йому не вірив. Потім літак розбивався, і люди з ФБР забирали його для допитів. Завжди було легше повірити, що він террорист, а не екстрасенс. Сни продовжувались, тому він не міг спати. Він не наважувався відкрити газету чи включити телевізор, тому що він міг побачити репортаж про те, як дві сотні людей загинули в авіакатастрофі, про яку він знав, але не міг зупинити.

Він не міг нікого зупинити.

«Наша мама вбила себе, тому що в неї були такі ж сни, — говорить Фертіліті. — Самогубство — це наша стара сімейна традиція».

Все ще танцюємо, кажу я собі. В всякому випадку, в нас є хоч щось спільне.

«Він знав, що корабель затоне наполовину. Повинен був прорватись якийсь там клапан, і вода повинна була заповнити машинне відділення і декілька залів на нижніх палубах, — говорить Фертіліті. — Він знав із снів, що в нас буде цілий корабель на двох на багато годин. У нас буде вся ця їжа і вино. Потім хто-небудь зявиться, щоб нас врятувати».

Продовжуючи танцювати, я запитую: Так ось чому він вбив себе?

В відповідь мені лише музика.

«Ти просто уявити собі не можеш, як захоплююче це було. Затопленні танцзали з роялями під водою і з різними речима, плаваючими навколо, — говорить Фертіліті у мене на грудях. — Це мій найбільш улюблений спогад, за все життя».

Ми танцюємо поруч з статуями пов’язаними з невідомими нам релігіями. Для мене вони всього лише висічені з каменя піднесенні нікчемності.

«Вода Атлантики була такою прозорою. Вона стікала по головних сходах, — говорить вона. — Ми зняли взуття і продовжували танцювати».

Танцюючи і рахуючи від одного до трьох, я запитую, чи бачить вона такі ж сни.

«Трохи, — відповідає вона. — Не досить багато. Але з кожним днем все більше і більше. Більше, ніж я хотіла б».

Я запитую, чи збирається вона вбити себе так само, як її брат.

«Ні,» — відповідає Фертіліті. Вона піднімає голову і посміхається мені.

Мы танцюємо, раз, два, три.

Вона говорить: «Я ні за що не буду в себе стріляти. Можливо, наковтаюсь таблеток».

Вдома в мене ціла купа безплатних антидипресантів, снодійного, того, що покращує настрій, заспокійливого і МАО інгібіторів в блюдці для солодощів за рибкою на холодильнику.

Ми танцюємо, раз, два, три.

Вона говорить: «Жартую».

Ми танцюємо.

Вона знову кладе голову мені на груди і говорить: «Все залежить від того, на скільки жахливими стануть мої сни.»