Не вбивай мене поглядом синім,

Не шукай знов моєї провини.

Не твоя й не одна, ти це знаєш,

То ж навіщо усе повертаєш?

Ти кричав, що пропАду без тебе,

Та, як бачиш, живу і цвіту.

Знову квіти, і зоряне небо…

Ти ж не вірив, що я це знайду.

То ж прошУ, ти не край моє серце,

Бо і так вже частинку його ти украв.

Більш ніколи ім‘я в нім твоє не озветься,

Бо давно ти для мене чужим уже став.

Я с тебя пылинки все сдуваю,

В тебе свою отраду нахожу.

С тобою я о грусти забываю,

Тебе стихотворения пишу.

Тобою непрестанно восхищаюсь,

Ведь знаю, у меня ты лучше всех.

В тебе порою просто растворяюсь,

С тобою разделяю улыбку и успех.

Ты для меня сверкаешь серебром,

Под цвет искрящихся снежинок.

Не разлучит меня никто с тобой,

Ведь ты – моя любимая машина.

Когда смотрю в твои глаза ,

Тону в них, обо всём на свете забывая,

И, словно птица, в небо улетая,

Я улетаю в мир, где всё только для нас.

Где ярче звёзд глаза наши сверкают,

И жарче солнца теплота твоя.

И ничего на свете нет прекрасней,

Чем этот мир, где только ты и я.

И мне так трудно возвращаться,

И я прошу не отпускай меня!

Я так хочу в глазах этих остаться,

Слезинкой быть твоей, любовь нашу храня.

Нежности волной тебя укрою,

И в любви пучину уведу.

Я мечте навстречу дверь открою,

В ней себя опять по-новому найду.

Стон истомы, как души томление,

Таю, словно воск в твоих руках.

Сладостны твои прикосновения,

И небесный привкус на губах.

От тревог в тебе нашла забвение,

Растворилась в пламени свечей.

Сквозь потери и неразумения

Вновь из сердца льётся нежности ручей.

Уже настав той вирішальний час,

Залежить все від кожного із нас.

Чи світлою дорогою вперед іти,

А чи залишитись назавжди у пітьмі.

 Багато зараз дуже вміють нарікати,

Але чомусь не хочуть того знати,

Що наша влада і усе, що навкруги,-

Це відображення того, чим є вони самі.

І не потрібно зовсім голосно кричати,

Від цього світ не зможе кращим стати.

А докорінно все навколишнє життя міняти

Потрібно кожному із себе починати.

І хай там що говорять, та я знаю,

Що скоро ясним світлом засіяє,

Розквітне і підніметься з руїни

Найкраща моя рідна Україна!

Твоя щира посмішка завжди зігріє,

Таємничий блиск в твоїх очах.

Терпеливо слухаєш про мої мрії,

Й полюбляєш смак ванілі на вустах.

Коли сумніви у душу проникали,

Ти лиш тихо шепотів:”Усе мине”.

Усі інші подарунки дарували,

Ти ж один подарував мені мене.      

Женщина-Весы, как лёд и пламя.

В ней и легкомыслие и страсть.

Каждый миг цвета свои меняет,

Равновесие пытаясь сохранять.

Может быть и ласковою кошкой,

И тигрицей властной может стать.

Не нужна любовь ей понемножку,

Лучше в страсти океане утопать.

Мир её фантазией наполнен,

Её сердце – сладкая загадка.

Но уж если для кого его откроет,

То сумеет растворится без остатка.

Она милая и светлая, как фея,

А в душе её цветочный хоровод.

Ну а если её гордость кто заденет,

Вот тогда лучше не лезь, а то убъёт!

Тебе я з серця відпускаю…

Тільки тепер уже назавжди.

Холодним снігом огортають

Терпкі слова гіркої правди.

Я світ тобі новий відкрила,

Із кольорових снів таємних.

Я йшла до цілі й розуміла,

Що ти лиш іграшка для мене.

І що ж тепер? Мене осудять?

Хто ж має право це робити?

Та все-одно, що скажуть люди,

Ти знаєш, що не їм про це судити.

Ти знаєш все…Тільки для себе

Тебе також я іншого відкрила.

Я дарувала тобі зорі й небо,

І все ж я не тебе в тобі любила.

Не треба сліз .Слова вже зайві.

Ще вчора ввечері свіча горіла…

Та вранці дві убивчі есемески

ЇЇ для нас назавжди загасили.

Ще мить… І ти підеш. Розтанеш у світанку.

Медовий присмак мрій залишиш на вустах.

А може віднайдеш ти в срібному серпанку

Розбуджені надії й іскринки у очах.

Твого кохання жар невпинно огортає,

Нестримно кличе знов в омріяну блакить.

Кавовим ароматом він в серце проникає.

Вже день давно зійшов… Залишся ще на мить.

Чому мовчиш?Ти відповідь шукаєш?

Чи не такого погляду чекав?

Я не змінилася,і ти це знаєш,

Лиш тільки ти чужим для мене став.

До моїх рук ти не торкайся,

Бо не зігріють вже тебе вони.

Прошу,іди,й назад не обертайся.

Ти не шукай мене і не дзвони.

З тобою йдемо різними шляхами,

Збираючи уламки мрій і снів.

Мостів давно немає вже між нами,

Але ж ти сам колись цього хотів.

Більш в моє серце не проникне

Твоїх очей блакитний лід.

Навіть якщо з нього не зникне

Залишений колись тобою слід.

Тобі весь світ змогла віддати,

Та сліз тепер вже не потрібно.

Раніше треба було цінувати,

 Ну а тепер уже занадто пізно...