Мене лякає...

Мене лякає небо байдужiстю своєю, –  Вже котру темну нiч всмiхається менi! Здається, порiвняє мої думки з землею, Здається, що колись залишусь увi снi. Мене лякає вiтер – звичайний, непостiйний. Вiн так багато знає про все моє життя. Нехай цей вiтер вiльний, нехай вiн особливий – Йому я не розкрию найкращi почуття. Мене лякає слово, таке звичайне слово, Бо ним не раз вбивали останнiй подих мiй. Без непотрiбних слiв життя було б чудове... Я знаю, все це кроки нездiйснених надiй.

Мене лякають очi – оманливі, холоднi, – Їх скаженiлий погляд сiдає в глибинi. Всi дивляться на мене, вдивляються з безоднi I поступово зникне життевий струм в менi. Я побiжу далеко, у стiнах заховаюсь, Вiд сорому розтану, вiд жаху закричу. Не витримають люди, та я себе злякаюсь, Зберу шматочки серця i в спокiй полечу.

Наталія Поклад