Душа… ©

Як часом не чуємо ми очевидне –

Легке чи жорстоке, а може огидне?..

Ми тихо вмовляємо, що все на краще

І щось розуміємо трішки путяще…

А в грудях душа – б’ється мов тая пташка

І криком кричить Богом духа монашка.

Закрита у грудях, подалі від світу

Вона бо все знає – ціну заповіту…

Та крик той розстане у вирії гулу.

Душа не покине те тіло із муру.

Аж поки за нею на відчаю крилах

Хтось з ангелів сивих не прийде по схилах…

І тихо на руки візьме білолику,

Маленьку, прозору, справжнісіньку втіху…

Як часом не чуємо ми очевидне –

Нам порсатись в бруді ніяк не набридне…