Пітьма ми, смерть, ми - ворог наш,
Бо нам нести страждання й голод,
І смерть, і відчай, і журбу,
То є найбільша насолода
На нашім, грішнім, на віку.

Ми світло істини й пітьма,
Ми Люцифер, ми Мефистофель.
Це не Лукавий нишить нас,
Диявол нас не нумерує,
Це ми свідомо всі йдемо
До самознищення й розрухи.

"Чому це він живе отак,
А я у злиднях у боргах?
Давайте виправим це, браття
(Хоча б не працею, так кров'ю),
Бач, стільки їх там розвилось.
Вони усе життя жирують,
А в мене діти голодують.
Бог милосердний - він простить."

Отак, знайомий, друг чи брат
Миттєво ворогом стає.
Чи то бідняк, чи то багач,
В нім ключ, той, ненависті б'є.

Нас всіх пітьма заволокла -
Ніхто не може протидіять.
Серед вогню, серед проклять,
Через пітьму, крізь гул гармат,
Останній крик, остання думка,
Предсмертний зойк, як вічний спомин,
Лунає звідусіль, пульсує:
"Пітьма ми, смерть, ми - ворог наш
І нас ніхто вже не врятує."

Він брат мені?
Він друг, чи ворог?
Питання це бентежить нас віки.
Для нас бо ж все, що навкруги,
Чи то людина, чи будівля,
Все не своє - усе чуже.
Ми як пiтьма, що насуває
І нищить все, і поглинає,
Ніщо по собі не лишає,
Лише підтверджує одне: