Історія одного вечора і одного життя

      Це був чудовий літній вечір. Останній, випускний вечір… Грала повільна музика, яка торкалась струн душі і ніжно грала на спогадах. Я була у цьому шовковому темно - червоному платті. Воно ніжно огортало моє тіло, вільно спадало до землі та робило неповторними риси мого тіла… Волосся падало на оголені білосніжні плечі і кучерями вилося по них.

    Він був моїм однокласником, моїм першим і чистим кохання. Ми кружляли в повільному танці… Розуміючи, що повинні розстатися назавжди і більше немає сенсу щось приховувати, я зізналася в своїх почуттях йому… Мені легко було говорити і відкрила йому свої секрети, не чекаючи ні найменшої відповіді з його сторони.  Він розказав, що я йому теж подобалась. Але тепер наші долі розійшлись і у кожного дув друг чи подруга. В цей момент ми відчували таку легкість і все було так чудово. Наші душі переплелись на цей короткий, але застиглий у вічності, момент. Він ніжно торкнувся губами моїх… Я відчула його подих, його смак, його тепло розлилось по мому тілі. Руки ніжно обнімали мене. На цю хвилину мені здалось, що ми єдині в світі… Та поцілунок цей був більше дружнім, більше вираженням почуттів, які виринули з закутків душі двох різних людей, сплелися в одне і знову сховалися в глибини нашої свідомості…

    Саме тоді в зал зайшов він… Мій коханий… Моє життя, моє серце і душа… Хвилину по тому ми зустрілись поглядами тет-а-тет… В його очах я побачила щось невимовно жорстоке і водночас шалене і дике. З самозадоволеним виглядом він вийшов на вулицю. Я побігла до нього. Через повний зал людей в барвистих костюмах і з пихатими обличчями. Коли я вибігла його машина вже рушила з місця і на повній швидкості вирвалась на шосе, повне машин і швидко зникло з очей…

   Я бігла додому… Бігла, щоб пояснити, сказати йому все. Коли я зайшла в дім мені було дуже важко. Нестримно пекло в грудях і не давало дихати. Причиною тому було не лише хвороба серця, а й почуття, які рвали його на шматки.

    Його дома не було. Я кинулась до телефону і набрала його простий номер, який знала напам'ять… В трубці почувся голос… Він був спокійний, врівноважений і на диво холодний… Я щось говорила, підбирала слова, щось пояснювала… Та розмова була не довгою… Коли він сказав, що не хоче мене чути і бачити, а тільки пізніше прийде забрати речі, я сказала, що це буде остання ніч в мому житті. Запала мовчанка і він сказав:

     "………… Нехай! Роби що хочеш! Мене це більше не стосується!.." 

В трубці чулись довгі гудки… я повторювала одне слово, яке принесло мені так багато болі та страждань: "Люблю, люблю, люблю…". Гудки в трубці помалу віддалялися…

   Я отямилась в якомусь не звичайному стані. Було так легко і нічого мене не хвилювала, десь внизу щось кричали люди, долинали стуки в двері, крик і лемент. А я бачила лише яскраві промені сонця, що сходило… Радісно щебетали пташки і розкривались квіти в горщиках, мої улюблені азалій, які вже давно не цвіли… Та доторкнутись до них я не могла…

     Хвилину тому я повісилась…

Між клінічною і біологічною смертю є п'ять хвилин. У мене залишилось чотири… Чотири хвилини, щоб подумати:

      а чи варто? Чи варто було любити, жити, сподіватись?..