Завжди дивуюся, обурююся і взагалі негативно реагую на аватарки зі свічками вконтакті. 

Для чого існують чорні стрічки?Я маю на увазі ті,котрими обмотують букети,в яких парна кількість квіток.Надзвичайно непотрібна річ. Чиясь тупа ідейка. Ці чорні стрічечки часто прикрашені зображеннями хрестів або написами "вічна пам"ять".Ну жесть,"вічна пам"ять" на квітах, які за день-два зів"януть. Якщо для когось тема стрічок неактуальна,то ви насправді щасливі,бо всі близькі поруч.

   Довелось мені в дитинстві  переїхати з села в місто. Згадую період переїзду. Був для мене досить важким. Я не хотіла жити в місті. Все повторювала: "Що я там буду робити? Там нудно!". У мене були сотні аргументів. Дитячих. Нині смішних.

Закоханість-це емоція.Любов-це почуття.

На емоціях говоряться дурацькі фрази. На емоціях робляться необдумані вчинки. На емоціях пишуться вірші.Щирі вірші.Дуже щирі вірші.

На емоціях вони присвячуються комусь,долітають до вуха,ока,може,серця адресата.

На емоціях доводиться бути недовго. Інколи люди нізвідки приходять у наше життя,щоб потім піти в нікуди.Тут ключове слово "швидко".Швидко з'явитись. Ще швидше зникнути.

На емоціях бути нелегко. Пишеться тоді про весну,а вже зима.

Все закінчилося,так і не почавшись. Я не проміняла почуття на емоцію.Тут без оцінок, без "це добре/погано".Як є.

Очі ховаються від мене.Очам соромно.Мої ж посміхаються. Мої на емоціях були.Були.

Я б могла жити без тебе довгі роки, але не сьогодні. Я б могла не питати, не бачити, не чути. Я б... Умовності.

Все пізнається в порівнянні.

Ще навчаючись в універі,подружкам анекдот розповідала(не пам'ятаю,звідки його знаю).

Приїхали Іван з Василем в Київ,йдуть вулицею,а назустріч їм турист.Підійшов до них,питає англійською,як пройти на Хрещатик.Іван з Василем переглянулись,мовчать.Турист питає уже німецькою,де Хрещатик.Іван з Василем дивляться,мовчать.Турист не здається,питає французькою,де ж той Хрещатик знаходиться.Іван з Василем мовчать.Турист махнув рукою і роздратований пішов геть.І тут Іван каже до Василя:"Василю,дивисі,який розумний чоловік,кілько мов знає!".А Василь відповідає:"І шо йому то дало?"

А зараз про інше або не дуже...

Американські психологи для досягнення мети радять формувати цілі.Планувати на роки.Конкретизувати в завданнях на місяці.Потім на тижні,дні. Я,як багато українців(впевнена!),це читаю.Ну розумна порада.Спробуємо...

Мрія з 7-го класу:стати вчителькою.Поетапно реалізовувала:школа,ЗНО,інститут,бакалавр,магістр.Закінчила інститут,отримала диплом.Пише на нім,що з відзнакою:).Оббила пороги відділів освіти,нема зв'язків-нема місця.

Як би цю ситуацію мені американські психологи пояснили?Не для українців пишуть?

А поки я тут пишу про психологів,про себе,про Івана з Василем,якась знайома багата двійочниця викладає в коледжі.І я на її місці подумала б про мене:"І що її то дало?"...

Вирішила подати документи.Копії дипломів треба завіряти у відділі кадрів.Прийшла в центральний корпус університету,знайшла потрібні двері,заходжу.9:00год.У кабінеті 6 столів.На місці лише дві працівниці.Чорна груба і біла худа,пліткують.Кажу,щоб завірили копії.Відповідають,що працівниця вийшла,рекомендують чекати на коридорі.Міряю той коридор кроками і думаю,чому ті дві "працівниці" не придатні до завірювання копій.Сама не знаю,кого чекаю.Після того,як в кабінет зайшли три жінки,вирішила,що потрібна мені шановна кабінетниця одна з них,тому зайшла.Створилася черга.Чекаю.Дочекалася.Жіночка встає з-за столу,несе папку якусь до шафи,по дорозі назад затримується,пліткує з подружками,я мимоволі дізнаюся,який хороший в неї чоловік,дитину в садік відвів,сніданок приготував і т.д. і т.п.Час іде.Нарешті підходить до мене.Кажу,що треба копії завірити.Відправляє мене до чорної грубої.Груба дратується,бо її відволікають від пліток.Я дратуюся,через цей цирк.Груба б'є печатки і незадоволено кривиться,щоки звисають.Потім читає мені моралі,що вона не зобов'язана це робити.Я слухаю і думаю про те,що їй треба більше рухатися,спортом займатися.Закінчивши бити печатки,відсувається від розкиданих копій і кричить:"Забирайте".Я думаю,що у неї немає мужчини.І не буде.
10:00год.Приходжу подавати документи.Заходжу в кабінет.Сидить директор із співробітницями,п'ють каву/чай.Бажаю смачного,говорю,що хочу подати документи.Кажуть,щоб я зачекала на коридорі,поки вони поп'ють чай.Я виходжу на коридор з круглими очима. Після чаювання мене покликали.Директрр роздратовані,кричать,не хочуть нічого пояснювати.Нічого.Я пішла зустрітися з викладачем.Поки заповнила заяви,поки пройшла співбесіду,поки зібрала всі документи,минуло багато часу.
13:40год. З повним переліком документів повертаюся до директора. В кабінеті ще двоє таких,як я. І тут директор видає:"Прошу всіх на вихід!У нас обід".

Чого люди такі озлоблені?Чого зневажають одні одних?Риторично.
Розповіла цю історію подрузі, в неї щось схоже: хотіла стати на біржу,але її відправили додому,сказали,щоб приходила о 8:00 ранку,бо вона прийшла запізно (11:00),у них після обіду система висне.

Я згадала собі "Перевтілення" Кафки.Реально в таких ситуаціях почуваєшся комахою,дуже вже дратують ці зверхні погляди.

Словом документи я подала 0 17:00 год. Без кави і без обіду.

З дитинства мені прививали любов і повагу до старших, а особливо до людей похилого віку. І, не думайте, ця повага прижилася. Просто не до всіх. Старенькі люди мають дуже красномовні обличчя. Як на мене,то існує зв'язок між внутрішнім світом людини і її зовнішністю.Старече обличчя є зовнішнім відображенням душі. І на рівні інтуїції, коли я бачу різні обличчя,то якось їх поділяю на своїх і чужих. Все почалося з дитинства,з моєї найкращої й хорошої бабусі. З її лагідного обличчя.Я любила її. Вона померла, коли мені було 8 років. Відтоді усім бабусям із схожими рисами обличчя я завжди хотіла допомогти, чомусь їх жаліла.
Сьогодні бабусі вже не ті,та і я не та( мені уже не 8)). Мене завжди цікавило,чому бабки усі такі віруючі.Завжди мала два варіанти.1-й - тому,що вони бояться смерті, ну і як наслідок, пекла. Іноді мені здається,що у житті вони порушили усі заповіді, і, може, у церкві навіть є дідусі, які допомагали їм в свій час позбавитися цноти до шлюбу. Хто зна.
Бабки заполонили церкву. Їхній відсотковий склад приблизно 65%. Усі лавки зайняті бабками, а якщо і ні, то сідати на них неможна, бо в повітрі витає думка, що то лавки для бабок.Я думаю про те, чи можна мені сісти,коли стомлюся стояти.Треба або сидіти і схоплювати ненависні і зневажливі погляди бабок, або знепритомніти, тоді трошки можна посидіти.
Сьогодні в церкві переді мною стояла бабка. Мені на декілька секунд здалося, що їй зле і вона падає. Виявилося, вона просто хотіла щось роздивитися, а повертати лише голову - то для слабаків,треба цілим тілом розвертатися. Словом вона хиталася цілу службу, ніби дерево в сильний вітер.
Варіант 2-й - їм нема що робити,скучно.А так можна піти на вранішню молитву, літургію, вечірню і т.д. Друзів старих (в прямому значенні) побачити. Я звернула увагу, що бабки дуже змерзають. Половина з них була у светрах зимових на гудзиках. До слова, зараз кінець серпня.
Бабки всьо в церкві знають і всім керують. Нині,на Спаса, керували, де кому класти кошики з фруктами. Фіолетова бабка переді мною навіть двічі пересувала сама мій кошик без мого дозволу, бо він стояв коло лавки, а там хотіла стояти вона. Взагалі,бабка і мене просто виштовхала, бо коло лавки - найкраще місце, бабка не сидить, а припирається і тримається за неї.
Наш священник дуже розумний. На проповіді звучать слова: підсвідомість,філософські течії, теорія Дарвіна. Бабки відверто нудьгують. До слова, коли священик проповідь каже, вони сідають на лавку, бо то проповідь,а потім встають,бо то молитва.
Насправді бабки не погані. То я на ту фіолетову взлилася. В неї недобре лице.
Тут я говорила про міських бабок, бо сільські інакші. Вони як когось нового в церкві бачать,то питають одна в одної: "А сесе чія (чій)?" Про них іншим разом, бо то вже інша історія...