Нація рабів

Ми раби, бо обираємо не електрика з судноверфі Валенсу, що боровся з
тоталітарною системою і зрештою визволив Польщу, а завгара, «соціально
блізкого елємєнта» (за словами Солженіцина), який усе життя прагнув
улитися в систему й підпорядковує тепер інтереси країни тоталітарному
режимові Москви. В нашій країні взагалі дуже мало читають Солженіцина,
якби ми всі знали «Архіпелаг Гулаг» (тільки не в тій препарованій
версії, яку нині публікують у Росії), в нас було б менше бажання
зберігати тоталітарну спадщину й видавати її за звичаї народу.

 
Ми раби, бо, маючи давні православні традиції й перейнявши християнство
безпосередньо від Константинопольського патріарха за 160 років до першої
згадки про Москву, миримося з тим, що росіарх Гундяєв таврує нас
розкольниками, відібрав у нас батьківщину (ми, каже він, його
«соотєчєствєннікі»), й набираємося щодня в його цер­квах-плацдармах
мос­квославної благодаті, яка полягає в тому, що нас, українців, немає,
бо є тільки єдиний «православний народ».

 
Ми раби, бо дивимося мовчки, як найвищі державні нагороди роздають
розмаїтій бюрократичній дрібноті, і то часто й людцям із антидержавними й
антиукраїнськими поглядами, а кришталево чиста Ліна Костенко, наш
єдиний моральний авторитет, яка не заплямувала себе колабораціонізмом із
тоталітарним совєтським режимом, відмовляється від знеціненого
брязкальця. З огляду на цей факт не треба перейматися тим, що громадянин
Ющенко у свинячий голос свого перебування на посаді (таки перебування,
по-іншому не скажеш) боягузливо й провокаційно дав орден Степанові
Бандері. Немає сумніву, наш український Че Гевара (легендарного
аргентинця теж знищили за активної участі Москви) також відмовився б від
девальвованого металу. Шкода, що його онук не зорієнтувався в ситуації.

 
Ми раби, бо дозволяємо бюрократам ділити й нищити державу. Гаразд, якщо
українська мова необов’язкова, що тоді нас об’єд­нуватиме? Якщо ділити,
як пропонують, країну на своєрідні національно-культурні автономії, якою
мовою спілкуватимуться між собою росіянин і угорець або кримський
татарин і поляк? Наші нацменшини мають могутню культурно-політичну
підтримку з боку своїх самостійних держав за кордоном (крім татар,
звичайно), а ми, українці, не маємо такої підтримки навіть від начебто
своєї держави. Українці у своїй рідній країні живуть, як у гетто. Інша
проблема: якщо решта меншин проживає компактно, російська меншина
розподілена дифузно, тож як ділити громадян у такому разі? На боротьбу з
українцями російські націоналісти мобілізують тепер ще й національні
меншини. Ці всі заходи й проповіді спрямовані на одне: ліквідацію
країни. Погляньте на Білорусь: спершу вбивають мову, на другому етапі
вже не стає народу, на третьому зникає й держава. Саме таку ясну
перспективу й пропонує країні нова влада. Адже й наші владні мужі – такі
самі раби, як і ми, й покірно служать російському націоналізмові.
Нищачи українську мову, влада підточує саму можливість свого існування.
Немає мови – немає держави. Мабуть, і справді краще бути собакою на
троєкуровській псарні, ніж Дубровським.

 
Ми раби. Невже таки довіку? Невже краще бути поліцаєм у Чечні, ніж
громадянином вільної європейської держави? Невже краще продатися за газ
(«за шмат гнилої ковбаси») і навіки зганьбити себе як народ, що, живучи
на одній із найбагатших територій, добровільно продав, ніби Ісав, своє
право первородства й спалив сам себе в газовій камері русифікації?