Менталітет

  • 09.05.17, 08:32
Довелось нам, якось, виконувати пуско-налагоджувальні роботи на цукрових заводах Литви та Латвії. Розкажу про кілька кумедних випадків, пов'язаних з незвичним для нас прибалтійським і нашим, але західним менталітетом.
Почну, мабуть, з опису деяких труднощів в спілкуванні з місцевими незнайомими людьми.
Одержати вичерпну відповідь від перехожого, звернувшись до нього російською мовою, на 80% нереально, але колега мій, Леонід, (blog.i.ua/user/1963168/1614002/) винайшов засіб, завдяки котрому можно було знайти спільну мову з будь-яким щирим прибалтом. Ось приклад:
Йдемо з Льонею вулицею Вільнюса, шукаємо їдальню. Питаємо першого зустрічного:
- Скажітє пожалуйста, как пройти к столовой? Чуємо відповідь:
- Ізвеніте, я по рюскі, ето, ну, в общєм, не очень, понимай... Ізвіните... Питаємо другого, третього... - Відповідь, з невеличкими варіаціями, маже однакова, - ввічливо-призирлива. Льоня каже:
- А тепер я покажу тобі фокус - дивись і вчись! Звертається до наступного зустрічного дядька з тим же питанням, отримує ту ж, як завжди, відповідь, Льоня скрушно розводить руками і говорить:
- Я перепрошую, шановний, коли ласка, дозвольте сірника у вас попрохати, бо ми такі голодні, що й цигарки не маємо чим припалити...
Дядько ошелешено дивиться на Льоню, кліпає очима и нарешті, немов через силу, вичавлює:
- Ч-что?
Льоня якось дивно наморщує чоло, ніби намагаючись щось згадати, клацає кілька раз пальцями...
- Ну, как єто по-русскі... Дістає пачку цигарок і чиркає по ній уявним сірником...
- Спічкі? - здогадується кмітливий дядько і дістає з кишені запальничку. Льоня пригощає дядька і мене сигаретами, всі , втрьох затягуємося і зав'язується некваплива розмова про красу Вільнюса, про цікаві місця і музеї, які неодмінно треба відвідати. Ми намагаємося говорити суржиком, поправляючи і перекладаючи один одного, щоб знищити найменші сумніви в нашому українському походженні. Льоня, навіть записує транскрипцію назв визначних місць Вільнюса і ми повторюємо їх, намагаючись відтворити без помилок. Дядько ж говорить російською без найменшого акценту, хоч кілька хвилин тому і двох слів російською скласти не міг... Кінець кінцем, довідавшись, що ми з САМОГО Києва, розчулений дядько веде нас до їдальні і щось про нас каже дівчатам на роздачі та касиру своєю мовою. Дівчата розцвіли найдоброзичливішими посмішками і нагодували нас краще ніж в ресторані...
Аналогічний випадок трапився, коли нам закортіло кілька днів відпочити на Ризькому узмор'ї. Була весна, до курортного сезону було ще далеченько, отже нам здавалось, що найняти у когось кімнату для нас, трьох хлопців, на пару днів, можно буде без проблем... Нам так здавалось... Але ми не врахували, що Прибалтика - не Крим! Йдемо, майже, безлюдною вуличкою. Обабіч ошатні приватні будиночки. Йдемо, вибираємо... ... Вибрали, кличемо до паркану жіночку, що порається у дворі.
- Здравствуйтє!
- Здравствуйтє!
- Скажітє, нє найдьотся лі у вас комната для нас на пару-тройку днєй?
- Ізвініте, я нє очен хорошо по-рускі, я мужа позову... Входить її чоловік. - Вітаємось. Повторюємо своє прохання.
- Ізвініте, у нас не отшень много мєста, ми нє сдайом. (Будинок великий, з мансардою), але для нас місця нема... Йдемо далі, будинок ще більший за попередній, знову питаємо:
- Ізвініте, к нам прієхалі гості, ми не сдайом... Йдемо далі. - Ще кілька подібних відмов. Стає зрозумілим: - а ні ми, а ні наші гроші тут не потрібні... Згадую льоніну вигадку, розповідаю колегам, але, на біду, їхня українська ще гірша за російську в латвійському виконанні.
- А давай, ти будеш українським суржиком користуватись, а ми тарабарщину придумаємо, - пропонує Женя.
- А ти на карті зможеш свою рідну країну Тарабарію показати? - кепкую я - вони ж спитають, звідки тебе, красеня, сюди нечистий приніс!
- Скажу - з Елісти...
- А це де?
- Десь там, - Женя невпевнено маше рукою в сторону моря, - Висоцький про неї співав, - мабуть Татарія, або Башкирія... Його герой там "нашёл вставные челюсти размером с самогонный аппарат"...
- Він там і про скіфів співав. Може так і скажеш, що ти скіф з київською пропискою, бо було ж Велике Переселення Народів! - продовжую знущатися я.
Поки ми отак розважалися, Толік щось зосереджено писав в кишеньковому блокнотику, раз з разом відриваючи списані аркуші. Ще раз, уважно прочитавши написане, набравши серйозного, поважного вигляду, мовив, звертаючись до нас:
- Якщо не маєте бажання ночувати он там, на пісочку, то припиніть пустопорожні балачки, вивчіть оцей текст і будемо діяти за таким сценарієм: - питаємо про житло, як і раніше, отримуємо відповідь, як і раніше; про гостей, про пожежу, повінь і т.п. і проговорюємо цей чудернацький текст по черзі, а ти, - звертаючись до мене, - по ситуації - суржиком все це відполіруєш. Згода?
- А чого ж, спробуємо! - погодились ми.
Хазяїн наступного маєтку, як і очікувалось, став вибачатись, посилаючись на ремонт, Толік, ляснувши себе обома руками по стегнах, з відчаєм промовив:
- АЗОХІНЕ МАМІНЕ!
- МУХТАБС МУХАРАБС! - патетично потрясаючи піднятою правицею, виголосив Женя.
- А-а-а, ШАНКІНС ДЕКАМОНС! - безнадійно розвів руки я, поволі повертаючись, наче збираючись йти далі.
- Падаждітє! - зупинив нас хазяїн. А ви, ізвінітє, откуда самі будєтє?
- Із дальокой Елісти, - відповів Женя, - і у нас моря нєт, чомусь поскаржився він і, помітивши, що литвин ще щось от-от спитає, молитовно притиснувши руки до грудей, продовжив: - ну, понімаєтє, ну совсем, абсолютно совсем, ну никакого моря совсєм нєт. А у вас его столько - аж схлипнув, сьорбнувши носом... Дядьку стало невимовно соромно за володіння таким казковим багацтвом і він став, вибачаючись, виправдовуватись, показуючи на штабель цегли у дворі і електричну бетономішалку :
- Очен жалко, но ви відете, ремонт, стройка, но ви пойдіте в во-о-о-т тот дом, спросите Юргаса, ето мой болшой друг, скажете, - от Пятраса. Он будет помогат!...
Юргаса ми вдома не застали, але його дружина, ледь почувши про Пятраса, запросила нас в будинок і проблема трьохденного відпочинку була вирішена за кілька секунд.
Запам'ятався ще один схожий випадок, на цей раз, у Львові. Зараз вже мало хто знає що таке елан, кримплен, болонья, а в семидесятих, коли всім чоловікам доводилось щоранку випрасовувати свої брюки, наводячи гострі "стрілки" замість вечірніх "пухирів" на колінах, придбання такого одягу з елану, або сорочку з кримплену, було і престижем, і невимовним везінням. До того ж ми не питали один у одного: - де КУПИВ... Питали - де і як ДІСТАВ!... Втім, навіть не питали, бо у нас між собою секретів ніколи не було, отже питати не доводилось. Більше того, кожен з нас намагався турбуватися не лише про себе. Кожен думав: - як це я зможу з'явитися з новеньким "дипломатом", в елановому костюмі, в крімпленовій сорочці, в той час, коли колеги мої в неоковирних м'ятих костюмах від фабрики "Більшовичка"...
Отже, як тільки хлопці довідались в якому склепі (магазині) "викинули" еланове чудо, тут же повідомили про це і інших членів бригади.
- Тільки не здумай питати, чи є "брюкі на продажу" тут "брюк" не носять! Треба казати, обов'язково вживаючи безособовий зворот:
- Чи має пані еланові сподні до спродажу?
Ну, звісно, майнув я чимшвидше до "склепу". Привітався, запитав, як вчили... Миловида продавчиня уважно змірявши мене поглядом, відповіла питанням:
- А який розмір пан потребує? - Відповів. - Най пан в примірочній хвильку зачекає!
Йду в примірочну, за хвилину продавчиня приносить мені паперовий пакет з "сподніми". Міряю. Не вгадав, щось тиснуть. Звертаюсь до продавчині:
- Я перепрошую, коли ласка, чи на можно на розмір більше? Простягаю знову загорнуті в папір "сподні" і одержую інші, теж загорнутий в папір. Знову пріміряю - супер! Виходжу з кабінки, покупка знову загорнута в папір від зайвого ока. Дякую, розраховуюсь. В цей час до "склепу" заходить молодик з зачіскою "кок", з зеленим шнурком на шиї замість краватки, в брюках "дудочка", з верещащим транзистором в руці... І не вітаючись:
- Ска-а-ажіце па-а-ажалуста, єсть лі у вас ела-а-ановиє брюкі?
- Ні, нема, не було і, мабуть, не буде, - каже продавчиня, перев'язуючи шпагатом і вручаючи мені мою покупку...
На дворі був 1972 рік...
А ось сюжет 1992 РОКУ:
До нашого заводу з якоюсь непевною метою, типу " обміну досвідом", завітала московська делегація, десь з десяток осіб. Мені виділили "Рафік" і доручили зустріти їх на вокзалі і доставити на завод. Зустрів, привітався, запросив до "Рафіка", що очікував на Привокзальній площі. Помічаю якусь дивну нервозність гостей; збились щільною купкою, йдуть, якось полохливо озираючись. Питаю, як доїхали, чи все гаразд... Відповідають, що все добре, жодних проблем, але ж я бачу їх нервозність. Більше за всіх нервує опецькуватий лисуватий товстун. Вже на площі він, пропустивши всю групу в "Рафік" і відтиснувши мене від дверцят, з нервовим смішком запитав:
- Скажітє, а нас тут, у вас, біть нє будут?
...Гарна погода, гарний настрій і таке безглузде питання... Згадалась реплика Іпполіта Матвєєвіча Воробьянінова (Кіси) з «Двенадцать стульев» - Господа! Неужели вы будете нас бить?", - трохи здивований московським гумором - (я його саме так тоді і сприйняв) поплескав товстуна по плечу і дуже приязно усміхаючись, сказав:
- А як же! Чому ж не будуть? Обов'язково будуть! По заслугам і честь!
Те що він не жартував, я зрозумів набагато пізніше. Я теж, виявляється, не жартував, хоча й підсвідомо... Але ж, що цікаво, вони ще в дев'яностих вважали, що заслуговують, як мінімум, на побиття, а ми так довго вагались...

Загальнодоступні секрети "старшого брата".

  • 20.04.17, 23:41
- Мы все учились понемногу, чему-нибудь, и как-нибудь, - казав один поет.
- Не минайте а ні титли, а ні тої коми, - закликав другий.
Чому ж ми не чуємо голос НАШОГО ПРОРОКА?
...В досить зрілому віці потрапила мені до рук одна з книг Віктора Суворова. Автор вразив мене тим, що всі секретні ТЩАТЄЛЬНО прихованої інформіції він знаходив в часописах та журналах, співставляючи одне з одним і роблячи неспростовні висновки. При такому підході ніщо таємне на сховається. Все лежить майже на поверхні, треба лиш не тупо складати літери в слова, а слова в речення, треба читаючи, аналізувати прочитане. Ось приклад з класики; Мабуть неможливо знайти в межах колишнього Союзу людини старшої за 40 років, яку б школі не змушували вчити на пам'ять поему Лермонтова "Мцирі".
- Ну, вчили, та й вчили... І що з того?
- А давайте ще раз прочитаємо, але будемо уважно вчитуватись і аналізувати, "не минаючи а ні титли, а ні тої коми"...
Отже:
Немного лет тому назад,
Там, где, сливаяся, шумят,
Обнявшись, будто две сестры,
Струи Арагвы и Куры,
Был монастырь. Из-за горы
И нынче видит пешеход
Столбы обрушенных ворот,
И башни, и церковный свод;
Но не курится уж под ним
Кадильниц благовонный дым,
Не слышно пенье в поздний час
Молящих иноков за нас.
Теперь один старик седой,
Развалин страж полуживой,
Людьми и смертию забыт,
Сметает пыль с могильных плит,
Которых надпись говорит
О славе прошлой - и о том,
Как, удручен своим венцом,
Такой-то царь, в такой-то год,
Вручал России свой народ.
(Ви можете собі уявити того задрюченого царя, який, не знайшовши в своєму царстві жодної достойної людини, взяв і передав, як ту тару овець, весь свій народ якійсь іншій державі?
Я - не можу таке уявити, але, чого в світі не буває! Що ж з цього вийшло?
- Читаймо далі:
И божья благодать сошла
На Грузию! Она цвела
С тех пор в тени своих садов,
Не опасаяся врагов,
3а гранью дружеских штыков.
- Ну, слава Богу! Мудрим, таки виявився "Такой-то" царь. Знайшов державу, яка взяла на себе турботи по охороні і розквіту іншої нації! А як же "благодєнствувала" Грузія в "сошедшей божьей благодаті" - Читаємо далі.
- Однажды русский генерал
Из гор к Тифлису проезжал; ( Ну, мабуть, іхав з інспекцією від самого царя-батюшки, який пригорнув і осипав благодаттю осиротілий і заплаканий народ грузинський, щоб впенитись, а чи нема десь "в тєні своіх садов" ще когось не достатньо "облагодєтельствєного".)
- Читаємо далі.
...Ребенка пленного он вез... Стоп, стоп, стоп! РЕБЬОНКА? ПЛЄННОГО? РУССКІЙ ҐЄНЄРАЛ???
Русскій гєнєрал в жорстокій битві за "благодєнствіє" , "не щадя жівота своего" брав в полон дітей шестирічного віку?...
- Слава! Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям СЛАВА!!!
- Тот занемог, не перенес
Трудов далекого пути;
Он был, казалось, лет шести,
Как серна гор, пуглив и дик
И слаб и гибок, как тростник.
Но в нем мучительный недуг
Развил тогда могучий дух
Его отцов. Без жалоб он
Томился, даже слабый стон
Из детских губ не вылетал,
Он знаком пищу отвергал
И тихо, гордо умирал.
Из жалости один монах
Больного призрел, и в стенах
Хранительных остался он,
Искусством дружеским спасен. ("Із жалості" шестирічний полонений був перетворений "іскусством дружєскім" в довічного в'язня!)
Но, чужд ребяческих утех,
Сначала бегал он от всех,
Бродил безмолвен, одинок,
Смотрел, вздыхая, на восток,
Гоним неясною тоской
По стороне своей родной.
Но после к плену он привык,
Стал понимать чужой язык...
Звісно, нащо окупантам, зайдам-благодєтєлям вчити мову пригноблених народів!
Русскій изик зобов'язані вчити навіть "нєґри почтєнних ґодов"!
Не кажучи вже про "облагодєтєльствованних"...
- До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!...
...Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узловаті —
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле і море.
- Ну що сказати на закінчення? Хіба хтось може сказати краще Тараса Григоровича -
...Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
... - Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Амінь!

Наче про сьогдення

  • 17.01.17, 10:11
Осеннем Парке
В осеннем парке городском
Вальсирует листва берез,
А мы лежим перед броском,
Нас листопад почти занес.
Занес скамейки и столы,
Занес пруда бесшумный плес,
Занес холодные стволы
И бревна пулеметных гнезд.
А на затвор легла роса,
И грезится веселый май,
И хочется закрыть глаза,
Но ты глаза не закрывай.

"Не закрывай! - кричат грачи,
- Там сквозь березовый конвой
Ползет лавина саранчи
На город за твоей спиной!"
И ахнет роща, накренясь,
Сорвутся птицы в черный дым,
Сержант лицом уткнется в грязь,
А он таким был молодым!
И руки обжигает ствол
- Ну сколько можно лить свинец?!
Взвод ни на пядь не отошел,
И вот он, вот уже конец!
Развозят пушки на тросах,
Все говорят: "Вставай, вставай"...
И хочется закрыть глаза,
Но ты глаза не закрывай.
"Не закрывай! - кричат грачи,
Ты слышишь, потерпи, родной."
И над тобой стоят врачи,
И кто-то говорит: "Живой".

В осеннем парке городском
Вальсирует листва берез,
А мы лежим, упав ничком,
Нас листопад почти занес.
Нас листопад почти занес
В осеннем парке городском.
Вальсирует листва берез,
А мы лежим, упав ничком

В осеннем парке городском...

Від Степана Руданського

ГЕЙ, БИКИ!

Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле терном заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії...
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківських полях!
А чересло моє ізліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть під корінь теє зілля,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик, незабаром
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І, як дівочії вінки,
Зазеленіють наші ниви,
— Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
І молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
1859

... А ШО ???...

... А ШО ???...
Сиджу на березі затоки, рибалю. Раптом десь з прибережних кущів - Брязь! Дзенькіт розбитого скла. Потім ближче... ще ближче... Виходить з-за кущів такий от сучасний Гаврош, і абсолютно не зважаючи на мою присутність, б'є горільченою пляшкою об найближчу до мене каменюку...
- Що ти робиш???
- А шо???...
- Так ти ж сам будеш тут купатись, ноги поріжеш!
- А я тут купатись не буду, ги ги ги...

Сусід попросив допомогти засклити балкон. П'ятий поверх. Працюю, піді мною весь двір, як на долоні. Ось вийшов літній чоловік з пакунком сміття в одній руці і з товстою бамбуковою палицею в другій. Запхав пакунок до контейнера, а палицю, трохи повагавшись, притулив до стінки будиночка двірника, (палиця йому не потрібна, але, може, комусь згодиться). 
Працюю далі. З-за рогу будинку вийшов хлопчик років 8-9. Футбольнувши кілька раз порожню пластикову пляшку, швидко втратив до неї цікавість. Підняв камінець, шпурнув в кота, що вигрівався на сонечку. Промазав. Став шукати чим ще кинути, але кіт втік... Побачив намальовані крейдою на асфальті дівчачі "класики" - пострибав на одній ніжці до половини - набридло. Поплентався навмання в одну сторону, в другу и тут, раптом, помітив ту бамбукову палицю... Зраділо схопив її, поклав під кутом, одним кінцем на асфальт, другим на бордюр, наступив однією ногою, намагаючись зламати, потім - обома. Палиця не піддавалася, лише злегка пружинила. У дворі з'явився ще один хлопчик того ж віку. Помітив фізкультурні вправи першого і радо приєднався до нього. Обнявшись, хлопчики спробували подвійною вагою подолати вперту палицю, але палиця не лише легко встояла, але й норов свій показала; - крутнувшись, вислизнула з-під ніг. Хлопчики попадали побивши коліна об асфальт. Намагаючись помститися непокірній палиці, хлопчики, порадившись, притягли шматок бетонної бордюрини, підняли її, скільки змогли і з силою кинули на палицю. Палиця знову спружинила а бордюрина, відскочивши, впала на ногу одному з хлопчиків. Той, заверещавши березневим котом, вчинив кілька балетних піруетів Гранджете на ще неушкодженій нозі... Годі було далі терпіти нахабний опір палиці. Час застосувати радикальні заходи. Схопивши палицю, постраждалий хлопчик, кульгаючи, підбіг до цегляного будиночка двірника і став щосили гамселити палицею об ріг будиночка. Палиця боляче віддавала в руки і все ще трималася. На допомогу другу прийшов його товариш, і палиця, нарешті, здалася... Вона не зламалася навпіл, а розмочалилася посередині. Задоволені перемогою, хлопці шпурнули подоланого ворога на асфальт, для певності ще потоптавши його, зібрались шукати нові пригоди.
Гей, хлопці! - Гукнув я з балкону. А нащо ви ту палицю поламали?
- А шо??? - Майже хором відповіли вони...


        Вхідні двері нашого парадного, обшарпані, обклеєні уривками численних давніх і нових оголошень ніколи не радували око, але тиждень тому, повернувшись з відрядження, я не пізнав їх. Хтось (явно не ЖЕК), ретельно обдер і оголошення і стару фарбу і перефарбував двері в красивий темно малиновий колір. А в ліфті дзеркало повісив. Мені аж ніяково зробилось; я ж теж міг би це зробити, але й на думку не спало... Недовго ми тішились обновою. За тиждень і двері і переговорний пристрій і, навіть, бетонна підлога перед дверима була хаотично спаплюжена білим аерозолем, а дзеркало в ліфті розбито... Подивитися б в очі цьому вандалові і чемно спитати: 
- Голубе, навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, воно відповість:
- А шо???

        Товариш запросив в гості до Барнаула (Алтай) і організував нам з сином незабутню подорож тайгою вздовж Катуні. Був початок вересня, вдень було, навіть, спекотно, але вночі ми добряче мерзли, бо навкруги були лише кремезні модрини, а модрина - то не сосна, в неї голки як трава, з неї пружню підстилку під намет для тепла не зробиш. Вирішили ми з сином пошукати щось більш підходяще і невдовзі набрели на досить велику галявину, на якій стояла, складена з кедрових колод хатина. Так званий зимник.           Йдучи до нього, я став розповідати синові все, що знав про зимники від Арсеньєва - (Дерсу Узала)
        - Там є така полиця і мисливці що заходять в той зимник користуються всім, що там є, а коли йдуть звідти, заготовлюють дрова для тих, хто прийде пізніше, залишають те, без чого можуть обійтися; крупу, сіль, сірники... Такі тут Справжні Люди, так виховав їх Закон Тайги! Може й ми щось добрим людям на згадку про наше перебування залишимо. Цигарки, сірники, абощо.
        Підходимо. Навколо розкидані грубезні кедрові чурбаки, а сама хатина! - Жодного цвяха! Жодної металевої деталі! Навіть завіси і ручка на дверях - дерев'яні! Музейний експонат ХVI cторіччя! З'являється думка - цю ніч переночуємо в теплі, під дахом!
Обережно відсовуємо дерев'яний засов, прочиняємо двері. В хатині напівтемрява. Маленьке віконце ледь-ледь освітлює кімнату, в ніс б'є дивний запах. Поки очі призвичаюються до світла, бачу широку лаву-ліжко вздовж стін, здоровенний чурбан біля віконця (як його сюди вкотили?) виконує роль стола. Вздовж другої стінки піч з лежанкою... 
- Обережно! - Раптом сіпає мане за куртку синок. - Дивись, батьку, під ноги! На долівці і, навіть, на лаві купи лайна... Одна... Три... П'ять... Вісім... - Десятка з півтора... Ошелешені, обережно задкуємо до дверей. Мовчки переглядаємося. Крутиться одне питання: - навіщо??? Це ж не один покидьок наробив, це ж організована група дебілів! Найдальший від хатини чагарник метрів з п’ять, а ближні, взагалі, під хатинкою...
- Переночували в теплі, - сумно хитаю я головою.
- І полицю з крупою-сірниками побачили - вторить синок.
Дверцята на горищі не причинені, крізь отвір проглядає складене там сіно. 
- Не сумуй, козаче, підбадьорюю я сина, - он, бачиш, сіно! Зараз наберемо, скільки зможемо, під намет намостимо, все одно в теплі переночуємо! 
Підкотили чурбан, заліз я на нього, розчинив дверцята, простягнув руку до сіна, а там...       О, леле! Там теж! В сіні теж!!!
Нема у мене, бодай, жодного пояснення, але дуже хочеться подивитися в очі тим веселим придуркам і чемно спитати: 
- Навіщо? - Впевнений, здивовано лупаючи очима, вони хором промовлять:
- А шо???

 

       А от ще: - Крим. 2002 рік. Гаспра. Йду знаменитою ”Царською стежиною” (Колись напишу і про неї і про Ай Петрі) Вздовж всієї стежини, через кожні 100 метрів Були дбайливо встановлені важкі бетонні стели, які повідомляли скільки сот метрів пройдено, скільки лишилось, який висота над рівнем моря і який кут нахилу стежини.

   … Були встановлені…

      На час моєї прогулянки від них лишилась ледь третина… Дикою, безглуздою силою вони були розтрощені і скинуті під укіс. Неможливо уявити, щоб нормальна людина, яка приїхала здаля до теплого моря на відпочинок, подібним чином розважалась… На чудом вцілілій лавочці я зустрів єгеря, який, ледве не плачучи розвіяв мої сумніви і розповів мені про розваги відпочивальників.

     На злу справу - знищення бамбукової палиці, бетонної стели, та інші ”розваги” було витрачено в десятки разів більше енергії ніж могло бути витрачено на добру, - скажімо вкинути ту порожню пляшку в контейнер, а не Футболити її…Чому вони вибирають більш енерговитратний шлях відпочинку?

     Коли в тій же Гаспрі я підтягнув викруткою розхлябані завіси на дверях мого номеру, коридорна прибігла на брязкіт металу, і якийсь час не могла слова вимовити, дивилась на мене, як на представника позаземної цивілізації… - Ламати - звична подія, а от ремонтувати - явне збочення, хоч санітарів викликай!!!  
    Я можу привести ще десятки подібних історій, та й кожен з вас зможе. Але чому, в деяких, зовні абсолютно нормальних людях, незалежно від національності і віку, стільки прихованої гидоти? Гени? Самоствердження? Виховання вулицею? Спосіб життя? Пошук адреналіну?
     Не дано мені цього зрозуміти. Що за дебільна партизанщина? Проти кого? 
Я не маю на увазі тих, зомбованих покидьків, що дарують солдатам мед з вибухівкою, викликають вогонь сепарів на ВСУ, а потім їдуть в Україну за пенсією. Там все ясно. 
Неясно з тими, хто і сам пояснити свою поведінку в змозі лише дебільним:
   -
А шо???

...На дне глубоком памяти моей...

ПОХОДНЫЙ ДНЕВНИК ГРУППЫ "КЕНТАВР"
Сегодня, 07.07.1972, как и 07.07.1969 мы вылетаем в Симферополь. Вылет из Винницы в 20.05
Группа "Кентавр" состоит из:
К.В.Г. –пан Юзеф
Р.Ю.С.-пан Ципа
Д.В.И.-пан Гималайский.

пан Юзеф: - Сидим в авиакабаке, пьём за здоровье только что родившегося "Кентавра" Сначала пан Ципа, а потом и пан Юзеф ненормативной лексикой заставили поникнуть цветочки, стоявшие на столе… Сами озадачены: - и хто же это нас так воспитал. И хто ж нас теперь перевоспитовывать будет? Одна надежда на общественность, но она сама такое, порой загибает, что хоть в энциклопедию лезь, слова незнакомые искать…
пан Ципа: – Тут кто-то задал вопрос о воспитании общественностью, так оно началось прямо у трапа самолёта, такого, понимаешь, лайнера районного значения с заплатками по всему фюзеляжу. Сначала у нас забрали билеты, а потом вовнутрь пускать не хотели, стеснялись, наверное, нас, городских. Так бы и не пустили, но "Кентавр" всеми тремя корпусами начал кожу морщить и они были вынуждены признать нас и впустить, но на всякий случай крепко привязали нас к своим табуреткам, чтобы мы на ходу не сбежали, сказали пару теплых слов на прощанье, подняли нас вверх аж на два километра и опускать, пока, не собираются..
пан Юзеф: – 20.15 взлёт (10 минут пришлось доказывать свои добрые намерения, что бензин в бутылке из-под шампанского нужен нам не для диверсии, а для туристского примуса… и как они только унюхали! А какой крик подняли! – Отобрали таки, демоны!)
Наш старенький, весь в заплатах Ил-14 упрямо карабкается вверх. В ушах пощёлкивает, альтиметр на стенке пилотской кабины показывает 2500 метров. Среди пассажиров упорные слухи, что в Симферополе дождь и, может быть, нас не примут.… А кто же нас тогда примет? Обещали, что в воздухе будем 3 часа, следовательно, в начале 12 го начнём пожинать плоды тёти Романтики. А пока что "Кентавр" читает всевозможные газеты, заботливо рассованные в кармашки спинок кресел и дружно удивляется нахальству Фишера.
Я бы хотел, невзирая на возможный дождь, (если, конечно, нас таки примут) пробраться на окраину Симферополя, дабы там поставить палатку и заночевать. Хотя, если дождь будет слишком сильный, и если нас примут… Ну, словом, будем посмотреть…Обратных билетов пан Гималайский не достал, так, что один день в Крыму придётся угробить на добычу билетов.
- О-о-о! Начинаются штучки… Вошли в грозовой фронт. Высота 1800. аппарат болтается, как нечто на верёвочке… Габаритный огонь левого борта бросает кроваво-красные отблески на двигатель. Бабуля, сидевшая слева от меня, проснувшись от болтанки, увидала эти огненные всполохи, напугалась, но, сохраняя железное самообладание, взяла меня за локоть и робко спросила:
- Що, вже горимо?
По фюзеляжу хлещет град., едем, точно на паре гнедых по разбитой булыжной мостовой. Но, всё же летим! Выходит стюардесса, сообщает:
- Ожидается сильная болтанка, пристегнитесь!
- А то, что сейчас, это не болтанка? – интересуется пан Ципа.
- Это? Удивляется стюардесса, - Ну что вы, это так...
пан Гималайский: - По всей видимости, "Кентавра" ожидают первые испытания. – Установка палатки в ночное время на неизвестном месте под потоками ночного дождя. Все Кентавровы члены возбуждены необычайно встречей с неизвестным, уготованным им судьбой.
пан Юзеф: – "Кентавр" ужасно ленив. Вести дневник в состоянии только его 1/3… Ну, что же, пусть хоть она работает…
Итак, Симферополь. Прибыли мы, как и ожидалось, в начале 12. Асфальт мокрый, моросит мелкий дождик. "Кентавр" приуныл, поджал хвост и, поскуливая, пополз к дежурному по аэропорту, упрашивать доброго дядю дать сухую постельку и крышу над головой. Дядя, подговоренный злой тёткой Романтикой, оказался тоже злым и бессердечным. Пришлось "Кентавру" искать сухой клочок сена, как и планировала его 1/3, на берегу водохранилища.. Доехали под песню Окуджавы "Последний троллейбус", последним троллейбусом от автовокзала до конечной остановки "Марьино", потом довольно далеко (метров 400-500) шлёпали по раскисшей глине, пока нашли подходящее местечко возле ручья. В темноте, под дождиком, установили палатку, слопали палку сухой колбасы без хлеба и долго не могли уснуть, прислушиваясь к жутким звукам загадочной жизни чужой, курортной страны. Ещё в рейсе я познакомился с парнем, имеющим какое-то отношение к авиации и археологии. Разузнал всё, что мог о Ласпи, а затем услал пана Ципу к стюардессе выяснить, как добраться до Симферопольского водохранилища. Он превзошел и мои и свои собственные ожидания. Даже ухитрился договориться с нею насчёт билетов на обратный рейс. Потом Валя, как она представилась, подарила пану Ципе недоеденные пассажирами конфетки в блевательном мешочке, (мы так их и не отведали, потеряли в многотрудной дороге), а может пан Ципа съел всё сам ночью в спальнике…
. 08.07.1972. Проснулись на берегу Симферопольского водохранилища. Ночью мы его не заметили! Очень медленно собрались. Мокрая палатка никак не хотела залазить в чехол. Снова троллейбусом до автовокзала, а оттуда с большими трудами упросились на получастный автобус, но только до Бахчисарая. Прибыв в Бахчисарай, на автостанцию, пан Ципа немедленно взял билеты на рейс Бахчисарай – Чуфут-Кале – Инкерман – Севастополь и с гордостью сообщил: - Без остановок! Такие волнующие названия и без остановок? Но, ладно, молчу. Море зовёт, а времени y нас, действительно, в обрез. Зато до этого экспресс-рейса целых полтора часа, а тут, говорят, есть дворец крымского хана. 2/3 "Кентавра" сильно упираются, боятся на автобус опоздать, но тут уже я проявляю максимум настойчивости и, пользуясь более высоким служебным положением, волоку "Кентавр" на съедение крымскому хану. Дорога вьётся мимо домиков из ракушняка под крышами из странной, похожей на половинки цветочных горшков, черепицей. По этой самой дороге, мимо таких же татарских домиков лет 300 тому гнали моих предков-земляков с Украины в рабство. Безуспешно пытаюсь представить себя одним из своих прадедов, попавших в плен и неволю. Но "Кентавр" резвится и никак не хочет проникнуться историей. И меня с настроя сбивает. А вот и дворец.
– Халабуда! - Разочарованно констатирует пан Ципа. Я думал, тут есть на что посмотреть...
-У тёти Баси курятник лучше!… Стоило сюда тащиться! У входа уже стояла почти укомплектованная группа. Опасаясь ненужных пререканий, я молча взял 3 билета и "Кентавр" охая и недовольно фыркая, поплёлся к хану на заклание. Тут всю группу ждало потрясении. К нам вышел мальчишка 10-12 лет и представился: - Я ваш экскурсовод, прошу следовать за мной… Мы, оторопело, переглядываясь, пошли за ним. То, что мы услышали из уст этого ребёнка, никогда не сотрётся из моей памяти. Про всех этих Гиреев, их визиров, жён, наложниц и детей он рассказывал, как о своих близких родственниках. Казалось, вот-вот он позовёт кого-то из них из прохладных недр дворца.
В группе был здоровенный российский сельский мужик с такой же необъятной супругой и сыном-верзилой лет 16-17. И отцу и сыну очень не понравился мальчик-вундеркинд. Они всё время пытались "каверзными" с их точки зрения вопросами, показать присутствующим, что не такой уж этот мальчик умный, просто заучил, как попугай, свой рассказ-лекцию. Но знания-то у отца с сыном были на нуле, а потому вопросы их были один дебильнее другого. Даже "Кентавр" слегка возмутился нахальством этой парочки. А перед входом в Гарем, мальчик очень по-взрослому обратился к маме верзилы:
- Женщина, я вам настоятельно не рекомендую брать вашего ребёнка в помещение Гарема. Я там буду рассказывать о вещах, не предназначенных для детских ушей…
О чём рассказывал мальчик, я не услышал, так как "Кентавр" затопал копытами: - Опоздаем, опоздаем… и мы помчались вниз по той же улочка к автобусу.
В Севастополе довольно детально осмотрели Аквариум и, о чудо чудное, диво дивное – взяли билеты на обратный вылет в Киев. Из-за очереди в кассе, на автобус в Форос не успели, поэтому пришлось взять такси 3 руб. Х 3 = 9 руб. Место возле водителя занял пан Ципа, а я, пан Юзеф – с фотоаппаратом и кинокамерой - сзади… А какая дорога! Какая красота! Снимать бы и снимать! Но весь горизонт эаслоняет широкая спина пана Ципы. Ну, ничего, ещё сниму, если плёнка останется.
В Форос не поехали, шофёр, спасибо ему, привёз нас прямо в Ласпи. От места высадки совершили несколько разведок в разные стороны. Наткнулись на группу хиппи. 3 парня и одна девушка. Волосатые, небритые, в рванье. Вино, карты, гитара:
- А мы приехали сюда
На камни бухты Коктебля
Стиляги, бля, моральные уроды
Гитара, карты и шашлык
Одна девчонка на троих
Хорошей мы у моря ждём погоды.
Братан, на Люську не глазей,
Один купальничек на ей,
А под купальничком, ей, ей!
Всё голо там, всё голо, бля, всё голо…

Нас встретили радостно.
- О-о-о! Пацаны! Бухло есть? А то у нас заканчивается…
- Не гони волну, кореш! Мы только-только телегу отпустили – мигом отреагировал пан Ципа.
– Дай объякориться, позже заглянем, добавил я, выпячивая грудь, туго обтянутую тельнягой. Ну, естественно, не заглянули. Больно уж компания неприятной показалась. Вечерело, поэтому мы спустились к морю, уложили из подходящей гальки подобие брусчатки, с трудом вытащили всё ещё мокрую палатку из мокрого чехла, уже по-тёмному установили её. Надули матрацы, и… пошли купаться! Пан Гималайский не одобрил эту затею и полез в палатку устраиваться на ночлег. Вода была прохладной, но удивительно ласковой, словно истосковалась за нами ещё больше, чем мы за ней. Вместе с потом и грязью ушла и усталость. Мы с паном Ципой ещё долго молча сидели на остывающих, после дневного зноя, камнях, внимая музыке моря.
09.07.1972. Проснулись где-то в пол шестого. Прохладненько! Мы с паном Ципой, стараясь не потревожить праведный сон пана Гималайского, выбрались из, всё ещё мокрой палатки, (когда же она уже высохнет?) Пан Гималайский ухитрился, пока мы купались, занять место посредине и ночью не страдал от холода, обогреваемый нашими телами. Пан Ципа тут же схватил ружьё, обул ласты и, всунув в рот загубник, продудел в шноркель что-то типа: - Я за добычей к завтраку. Я не стал испытывать судьбу, набрал плавника, развёл среди камней костёр, вылил в котелок из двух фляг ещё симферопольскую воду и начал варить "змеиный супчик " из перлового брикета и тушенки. Вскоре, помахивая трезубцем, с наколотой на нём крупной скорпеной, из бездны морской вышел пан Ципа.
– Пан Юзеф! Ну что ты делаешь? Обратился он ко мне. Я ж для ухи вон какое лакомство добыл, сказал он, показывая мне растопырившую все свои ядовитые шипы-плавники скорпену.
– Ну, с одной скорпенки ухи не сделаешь.
– С одной? А это что? Пан Ципа, не спеша, извлёк из плавок двух бычков и зеленушку….
- Я это есть не буду! Послышался из палатки голос пана Гималайского.
- Ну и зря, в эту уху и специй не надо будет, заметил я.
– Пусть он сам ест свои специи, возмутился пан Гималайский.
- Не, я сам не могу, не достану. Пан Ципа изогнулся дугой и попытался, высунув язык, лизнуть свои плавки…
- Видишь, не получается…

На том записи в бортжурнале "Кентавр" обрываются.
Видимо, и пан Юзеф устал тянуть лямку летописца в одиночку…
… А жаль…

Мене звуть Вертцигель

  • 23.02.16, 20:13

Шановні друзі!

Дозвольте познайомити вас з уривком  одного з моїх мемуарних оповідань. 

https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

В цій збірці під загальною назвою "Мене звуть Вертцигель" 27 коротких оповідань.

Сподіваюсь, вони вам сподобаються..

Мене звуть Вертцигель


Мене звуть Вертцигель

 Доброго дня, шановні !

Давайте знайомитись, мене звуть Вертцигель. Це ім"я, щоб я, часом, не забув, викарбували на моїй рамі.  Народився я в Німеччині. Дату народження точно не пам'ятаю, але по народженню взули мене в новенькі камери-шини зразка 1938 року, на яких я провіз мого першого господаря Ганса дорогами Польщі та  Франціі. Звісно, був я не сам, було нас багато сотень, а може й тисяч. Хто тепер точно скаже? Хто тепер розкаже про долю моїх побратимів? Ми були молоді і міцні, як і наші хазяі. Гладеньке асфальтове покриття слухняно стелилося під наші колеса, і ми незадоволено бурчали, коли траплялось кілька кілометрів бруківки...  Все пізнається в порівнянні... Ех, знали б ми тоді, які шляхи чекають на нас, може б і не рвались так завзято вперед... А тоді все було пречудово. Гладенькі дороги, турботливе ставлення до мене мого хазяіна і друга Ганса. Він ніколи не кидав мене на землю, а завжди обережно притуляв до дерева, стіни чи паркана, а потім, пересмикнувши затвор свого шмайссера, йшов кудись з своїми друзями - солдатами. Ми слухняно стояли, спираючись один на одного, і чекали своїх хазяів. Бувало, що повертались не всі. Того мого побратима, чий хазяїн чомусь не повернувся, клали в кузов вантажноі машини і кудись відвозили.

     Наше по-німецьки розмірене життя різко змінилось, коли я, якось, однією літньоі ночі, перевіз мого Ганса по мосту через Західний Буг. Тоді я вперше відчув своіми, звиклими до гладенького асфальту колесами сиру, всю в вибоінах і гострому камінні, землю... Це вже було щось непедбачуване. Порівняно з тими дорогами бруківка вже здавалась святом. Часом я був не в змозі везти мого Ганса і тоді вже Ганс віз, а бувало, що і ніс мене на плечах... Не зважаючи на наши дуже теплі, дружні стосунки, коли над нами починало щось пронизливо свистіти і гуркотіти, Ганс вже не. притуляв мене до чогось, як завжди, а шпурляв куди завгодно, втім я на нього не ображався, бо і сам Ганс ляпався не розбираючи куди - навіть в чорну, масну грязюку... Про дороги Франції та Польщі залишалось лише мріяти. Кожного дня доводилось поремішувати кілометри грязюки, але ми з Гансом тримались, бо були солдатами великого Рейху!

   Одного разу ми з Гансом везли до штабу дивізії якийсь важливий пакет. Раптом щось наді мною свиснуло, Ганс зойкнув і ми впали на землю. З кущів вийшло кілька чоловік, відібрали у Ганса автомат, з яким він ніколи не розлучався, відібрали і сумку з пакетом. Ганс, чомусь, лежав непорушно і не опирався, заснув, мабуть, бо стомився, бідний. Ті люди в дивній одежі в чудернацьких кашкетах, на яких, замість рідного орла з свастикою був тризуб дістали з сумки пакет, розірвали його, витягли з нього якийсь аркуш, і дуже, чомусь, зраділи. Потім, один з них, кого інші називали Тарасиком сховав гансів пакет за пазуху і так владно потяг мене за руля, що я, хоч і не хотів покидати Ганса, мусив скоритися.

   Отак в мене з'явився новий хазяін. Ох і натерпівся ж я з ним!!!

 Все познається в порівнянні. Тепер про погану бруківку з вибоїнами і калюжами можно було лише мріяти. Шини мої, що пройшли неушкодженими не одну сотню кілометрів французькими і польськими дорогами вже частенько бували пробиті, і часто доводилось везти Тараса на ободах...Лікував він мої стомлені пробиті камери у незвичайний, невідомий у моїй країні спосіб: - накладав на пробиті місця вишневу смолу, яку зрізав з дерев гострим ножем, заправлав в шину, накачував повітрям і ми мчали далі. Поводився зі мною Тарас не як з другома, швидче, як з полоненим. Об'їздили ми з Тарасом всі лііси навколо Львова. Перевозили якісь мішки і в'язанки рушниць та автоматів після вдалого нападу на колишніх моїх побратимів. А я що міг вдіяти? Я лежав собі в кущах, чекаючи, хто прийде до мене після бою; хлопці з орлами, чи хлопці з тризубами...  Приходив по мене завжди лише Тарас, а земляків своїх мені так більше бачити і не довелось..

   З Тарасом я пізнав справжнє бездоріжжя.  Круті лісові схили, грубі корчі, по кілька на один оберт колеса. Багато раз, по кілька днів, лежав я прикиданий мокрим листям. Багато раз я вже й не сподівався, навіть, по корчам поїздити, але Тарас приходив знову, грубо шарпав мене, звільняючи від листя, що маскували мою криївку, мацав за шини і я знову, проклинаючи свою долю, мчав Тараса лісовими нетрями. Мене завжди дивувало те, що Тарас ніколи не вмикав мою, досить потужну фару. Я думав, що він не знає, як вона вмикається і одного разу, бажаючи допомогти Тарасові їхати впевненіше в суцільній темряві, сам ввімкнув її. Тарас миттю загальмував, зіскочив з мене і...  ...обірвав провід живлення від дінамки, а потім ми довго-довго лежали на вологій глиці. Нарешті Тарас підвівся, підняв мене, ще раз перевірив, чи добре обірваний провід і ми поїхали далі. Я довго розмірковував над тим випадком, а потім згадав, що Ганс, як доводилося їхати вночі, завжди вмикав фару. Так було і під час нашої останньої, з Гансом, поїздки... Мабуть світло моєї фари приносить нещастя, подумав я. Отак, без світла, в бездоріжжі пройшло кілька років. Сам не знаю, як я це витримав. А потім, під час чергової поїздки, сталося з Тарасом майже те, що з моїм першим хазяїном Гансом. Знову якісь люди, але вже в червоних кашкетах гукали з кущів, щоб ми зупинилися, але Тарас не послухав і ще дужче став налягати на педалі. І ми помчали з усією швидкістю, на яку я був здатний. ...Знову знйомий свист, розпачливий зойк Тараса і падіння на кам'янисту землю. Тарас не лишився лежати, як Ганс, а піднявся і спробував бігти, але його ті люди швидко наздогнали, повалили, зв'язали і, вигукуючи якісь незрозумілі слова вкинули в кузов машини, що була захована в кущах. До того ж кузова вкинули й мене, обізвавши не Вертцигелем і, навіть, не велосипедом, а "вєщдоком"... Машина рушила і, за якийсь час, котилась вже по вулицях знайомого міста, куди ми з Тарасом частенько навідувались. Від Тараса я чув, що це Львів.

Машина зупинилась коло якогось будинка, звідти вийшли люди в білих халатах, поклали Тараса на ноші і, у супроводі тих, у червоних кашкетах, занесли в будинок. Мене теж затягли в той же будинок і поставили коло стіни навпроти тії кімнати, куди занесли Тараса. Жінка в білому халаті сказала, що я не можу тут стояти, бо дуже брудний, але той, у червоному грізно відповів, вказуючи на мене:

   - Ето вєщдок! І та жінка більше не сперечалась.

Простояв я в коридорі пару тижнів, поки з тієї кімнати люди в червоних кашкетах не вивели шкутильгаючого Тарасаі не потягли знову до машини.

   - А ви ж "вєщдок" забули, закричала жінка.


Способи боротьби з врожаєм в саду

  • 30.10.15, 18:32
Надсилаю способи боротьби з врожаєм


З почутого...

  • 25.10.15, 19:31

Какие же мы, русские, свиньи, однако!

 Омськ. 1986 рік. Мій товариш, коллега, з яким я пліч-о-пліч два роки працював в Монголії і який аже кілька раз був у мене в гостях в Київі запросив мене з сином Максимом до себе в Омськ. Запрошення з вдячністю прийняли, приїхали

     Якось  зайшла у мене з сином розмова про річки, озера, моря, які мені довелось бачити і купатись в них. От Максим і запропонував:

   - А ходім, батьку, до Іртиша, скупаємося, щоб і я в Київі, в школі мав привід похвалитися: - В Сибіру був! В, Іртишу, там де Єрмака і Колчака втопили, купався!

Розумію, хоч і літо, а вода холоднюча, а йти таки треба, бо не будеш же синові радити, щоб друзям брехав... 

Прийшли, роздяглись, але до води дійти не змогли; пляж був всіяний битим склом, іржавими бляшанками, а на підошви ніг миттю налипли товстелезні "підошви" масного мулу. Купатися, навіть заради такої важливої мети, розхотілося. Повернулись ми на сухе, обшкребли так-сяк ноги об якусь дошку, вдяглися і стали розмірковувати над зміною "порядку денного". Коли бачимо наближається до нас кремезний дідуган, років під 80, збиваючи суковатим ціпком консервні бляшанки, що траплялись на його шляху. Підійшов впритул, пильно оглянув нас, та й каже:

   - Какие же мы, русские, свиньи, однако!

І, випереджуючи  моє, можливе, заперечення погрозиво потрусив палицею і, хоч я  ще не встиг вимовитии ні словечка, додав:

   - И не спорьте со мною!  Я прошел всю войну от первых дней до последних. Всю Европу вот этими самыми ногами перемерял вдоль и поперек. Посмотрел, как живут нормальные люди. Вегры, австрийцы, немцы, даже поляки... Да что там поляки, да вы посмотрите как живут даже эти, хАхлы несчастные! Все чистенько, аккуратненько, домики чем-то белым, вроди мела покрашены. Печи в своих домах, не тараканами, как у нас украшают, а цветочками да петушками разрисовывают  Молочком нас угощали, так обязательно белыми полотенцами с вышитыми узорами утираться давали... А мы... свиньи, свиньи, свиньи! И  не спорьте со мною!  Він сплюнув і, віддаляючись від нас, так люто вдарив чергову бляшанку своєю палицею, що вона, жалібно дзенькнувши,  хлюпнулась в води Іртиша і, трохи повагавшиись, потонула.

   - Як Єрмак, сказав Максим, спостерігаючи загибель бляшанки.

  - Ну що, хАхол нещасний, сказав я синові, давай кудись в кіно підемо, може хоч там скла битого під ногами не буде...