Профіль

Богдан Бо

Богдан Бо

Україна, Львів

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Богдан Бо

Богдан Бо

Пом'янемо полеглих за долю і волю України

Світлина від Громадська варта.
ЧЕР16
На Зелені Свята львів'яни вшанують могили захисників України



Шановна Львівська громадо!

На Зелені Свята львів'яни вшановують могили захисників України

Віддавна на Зелені Свята Зіслання Святого Духа і Пресвятої Трійці українці вшановують могили захисників: спочатку Роду, а згодом Народу, Нації і Держави.

У Львові традиційно у перший день свят, у неділю, громада вшановує військові поховання на Янівському цвинтарі, а на другий день свят, у понеділок, на Личаківському цвинтарі.

Сьогодні, коли знову йде війна за незалежність та соборність України, жоден українець не має права бути байдужим. Наша відповідь московським агресорам, Русскому міру творення та збереження Українського Світу.

Громадський комітет пошанування військових могил у Львові запрошує на спільну молитву священиків, церковні хори, військових, молодь, усіх громадян нашого міста, яке плекає українські звичаї та патріотичні традиції.

Наш священний обов'язок віддати шану Героям, не дати перерватися споконвічній традиції.

від імені Громадського комітету
пошанування військових могил у Львові Ігор Калинець

Програма меморіальних заходів

16 ЧЕРВНЯ, НЕДІЛЯ

15:00 -- Збір громадськості на Меморіалі УСС (Янівський цвинтар): панахида та запалення свічок на могилах Січових Стрільців, виступи громадських діячів та концертна програма, перехід та вшанування могил Володимира Робітницького, Ольги Басараб, Богдана-Ігоря Антонича, молитва на Меморіалі жертв політичних репресій

17 ЧЕРВНЯ, ПОНЕДІЛОК

15:00 -- Збір громадськості на могилах УСС на Марсовому полі (Личаківський цвинтар): панахида та запалення свічок на могилах Січових Стрільців, перехід до могил жертв репресій та Меморіалу УПА на Марсовому полі, Поля почесних поховань на Личакові, Військового Меморіалу УСС та УГА, Поля почесних поховань Героїв московсько-укрансько війни (АТО та ООС), молитва та виступи громадських діячів

За ініціативи громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця

Організатори:

Громадський комітет пошанування військових могил у Львові
Громадський рух “Зарваницька ініціатива”
Громадська організація “Громадська варта”
Громадська організація “Сурми звитяги”
Львівський осередок ГО "Справа громад"
Центр національного відродження ім. Степана Бандери
Національна скаутська організація України “Пласт”
Молодіжний Націоналістичний Конгрес
Громадська організація “Українська справа”
Громадська організація “Ліга українських жінок”
Громадська організація “Союз Українок”
Громадська організація “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Всеукраїнське товариство політичних в’язнів та репресованих
Організація Українських Націоналістів

Контакти: Юрко Антоняк 050 370 66 32, [email protected]

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 століття 13.06.19 Новий парламент

13 червня 2019 р.  (7527) Новий парламент
Записи анархіста 21 століття 
від 13-го червня 2019 року



Сьогодні в такий промовистий день 13-го поговоримо про ідею трьохпалатного парламенту в Україні. Я людина не забобонна, тому за попередніми своїми проектами знаю щодо цього не станеться нічого і не переживаю з того. О як ніяк!
Спершу маленька метафора щодо розуміння анархізму: кожний власник приватного авто знає просту річ, що він сідає в своє авто коли захоче і їде куди схоче – тобто анархія повна. Він собі і водій, і механік, і навігатор тощо. Але коли хтось стає власником авто підприємства, то ситуація змінюється. Тут вже потрібні окремо водії, окремо – механіки, окремо – облік маршрутів, а ще бухгалтерія окремо – багато чого треба. І чим більше виробництво – тим більше всього потрібно. З державою щось аналогічне стається, що вона дуже ускладнюється, причому настільки, що якби стає одним механізмом, тобто стає своєрідним авто, до якого підбирають одного доброго водія. Раніше це були монархи, а тепер в цій ролі виступають президенти, але суть та сама: один керує як йому пасує, а всі інші в ролі пасажирів, які того водія обирають. І тут цікавий парадокс виникає: пасажири в переважній більшості не знають і не вміють водити авто, отож суті водіння не розуміють, а тому обирають водія за особистою симпатією, аж тоді раптом виясняється: йой!- матінка моя!- а він же ніякий не водій, а йолоп, як і я сам, що такого обрав…
Казочці кінець. Тепер трошки теорії. В Україні історично склалось існування однопалатного парламенту в двох варіантах: президенсько-парламенстькому і навпаки, як у нас зараз, парламентсько-президенському. В першому варіанті президент є першою особою в державі і він очолює виконавчу владу в країні – Уряд. За таких умов узурпація влади стає дуже легкою, майже автоматичною, що і доводить приклад РФ, Білорусії та Казахстану, а там і інші СНД. Варіант другий більш демократичний, тому що виконавчу владу вже формує парламент, а президент постає в особі контролера, що наглядає за порядком в державному управлінні та за потребою втручається для покращення роботи того чи іншого органу, але сам не керує і опосередковано відповідає за наслідки. Така система запобігає узурпації влади, тому в нашій Україні вже є 6-й президент, хоча значна частина людей чомусь вважає, що у нас функціонує президентська республіка, отож все валять на нього. Валять погане, звичайно, бо хороше кожен собі лишає, якщо його має. Кожен президент, зрозуміло, від такого «добра» втікає і перекладає його на когось іншого: Уряд і парламент, а ті – навпаки, отож постає своєрідна гра в пінг-понг: хто помилиться і не відіб’є влучно кульки – той і програв, він є винуватий. 
Погодьтесь, що Президент України Петро Порошенко дуже якісно виконував свої безпосередні обов’язки по зовнішній політиці: і міжнародні санкції проти агресора РФ запровадили; і міждержавна коаліція на підтримку України у війні з РФ утворена й діє успішно; і асоціацію з Євросоюзом підписано, а до того ще й «безвіз». На додачу Томос просто як дар з Неба, але всього того виявилося не треба, щоб бути гарним президентом країни, тому що Уряд України провадив провальну соціальну політику, а вина в тому перескочила на президента і отримав він копняка за чужого дурняка. Як кажуть: найкращі друзі найкраще і зраджують.
Ну а тепер у нас просто клас з точки зору встановлення анархізму в Україні. Хоча теперішня президентська рать полюбляє верещать про лібералізм чи лібертаріанство, як основу їх політики, але коли воно само валиться все державне управління – називати це свідомим запровадженням нової економічної політики не доводиться. Так само оте запровадження двопалатного парламенту є дурня, бо він у нас вже давно є, коли в одній залі сидять депутати, обрані за різними системами виборів: партійними та мажоритарними – це і є двопалатний парламент. Панове, ще раз прошу: не дуркуйте зайве. Дайте це робити іншим, хто не при владі, як ось я.
Тепер моя ідея трьохпалатного парламенту для України: почнемо з низу і це майже сучасна ВРУ, тільки обрана виключно за партійною системою не важливо закритих чи відкритих списків, а важливо, що за політичною кон'юнктурою часу і вони мають утворити коаліцію та обрати Уряд і Прем'єр-міністра України. Є тільки кілька важливих уточнень: а) депутати повністю на утриманні політичних партій, які їх висунули, а виключення з партії позбавляє мандата ВРУ; б) ця палата не займається держбюджетом, що значно скорочує чисельність проплачених олігархами депутатів і в цілому партій в цьому закладі, отже тут будуть суто люди фахові і порядні з метою саме вдосконалення законодавства України, а не його шахрайського обслуговування, як це було дотепер. Чергові вибори відбуваються раз у 4-ри роки, а позачергові – як то стане конче необхідним. Розпускає нижню палату верховна на чолі з Президентом України. 
Друга палата (середня) навпаки чисто мажоритарна за особливим принципом: тут є обрані по 1-му депутату від кожного району України, як представники місцевих територіальних громад, і головним їх завданням буде саме бюджет держави, який утверджується і видозмінюється на 1-н, 3-и і 9-ть років. Оскільки це коло 500 депутатів з районів і в додачу від обласних міст, бо без того не можна, то народу купа буде солідна, але саме ця тусовка і буде єднати країну, оскільки економічні взаємозв’язки будуть вирішуватись тут, у другій палаті. І бюджети мають прийматися практично одноголосно, щоб не було ображених. Як норма, може бути 4/5 більшості, щоб підкуплені гниди типу «не позволям! - liberum veto!» не зривали роботи. Водночас має бути узгодженість багатьох (консенсус), щоб регіони не ворогували. Саме тому, якщо до 1 вересня друга палата не приймає Закон про Державний бюджет України – то він автоматично переходить до нижньої палати, а це буде велика втрата, отож ніхто такого з другої палати не забажає. Депутати другої палати утримуються коштом тих районів, що їх делегували.
Нарешті третя верхня палата формується з 1-го делегата від кожної області України типу сенатора, а очолює верхню палату вибраний всенародним голосуванням раз на 5-ть років Президент України. Сенаторів буде з Кримом 27 чоловік і їх головним призначенням буде контроль за діяльністю 2-х нижчих палат  та всіма важливими процесами в державі. Через них має проходити призначення на найвищі пости в державі: Генпрокурора, головні призначення в ЗСУ, СБУ та МВСУ, КСУ і в цілому судової системи, щоб не було, як зараз, «пацан сказав – пацан зробив», а ми тільки очима лупаємо від таких прикрих призначень на такі високі державні посади. В історичній ретроспекції то є варіант «малої думи з обраних найліпших мужів-бояр», які завжди мали місце біля князів в Україні як дорадчий орган. А вразі необхідності сенатори рішенням більшості спроможні оголосити імпічмент Президенту України. Зрозуміло, що це рішення має отримати підтримку принаймні однієї з нижчих палат, а найкраще – обох. Взагалі всі важливі державні рішення верхньої палати мають отримати пролонгацію нижчих палат для підтвердження згоди з прийнятим рішенням без права «вето», що позитивно впливає на весь політичний і державний клімат.  І знову утримання сенаторів оплачує їх область, а держава витрачається тільки на інфраструктуру, тобто утримання будівель та технічного персоналу. Ніяких дармових готелів та квартир для депутатів, або оплачуваних помічників чи службових автомашин – ні! Все своїм коштом, рідненькі, як це робив Порошенко, або з фондів партій, районів чи області, якщо власні можливості обмежені, але не за державний кошт. Халява тринькання та грабунку народних грошей з державного бюджету скінчилась! Рахуйте свої гроші.
І в завершення одна з най болючих тем: відкликання депутатів. На моє переконання це повинно бути в автоматичному режимі через державне щорічне електронне опитування і голосування своїми «айді»-картками за кожного свого депутата і якщо проти буде більше, аніж за – його автоматично відкликають і починають вибори нового. Те саме має стосуватися місцевих чиновників. Голови районних і обласних адміністрацій мають отримувати щорічно вотум довіри на подальше перебування на посаді від місцевих мешканців. Перелік таких чиновників повинні встановити місцеві депутати. Взагалі місцева громада має домінувати в усіх рішеннях місцевого рівня, але для цього самі мешканці мають проявляти зацікавленість та ініціативу, а не бути лохами в пошуках щастя від богорівного начальника. Тільки так! Хочеш бути людиною? – бери і ставай нею! Хочеш жити щасливо? – роби своє щастя сам! Ніхто його тобі не дасть! Ніхто, бо кожен своїм щастям зайнятий. Врахуй це і дій відповідно. Будьмо!

 (Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
16:36 13.06.2019

Богдан Бо

Богдан Бо

Про мову українську розмова давня

Анатолій Загнітко: "Бути поза політикою в сучасному світі складно"

Співрозмовник DT.UA — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

 Він уже рік живе в Києві. Не запитала, чи мріяв бути киянином у студентські роки, після служби у війську або тоді, коли вперше і назавше вирішив для себе: наука — то його. 

Рік у столиці — не з власної волі. Так сталося. Бо — війна. Рідний Донецьк покинув в один день — після 42 років життя там. Він не жаліється, не нарікає, бо "іншим іще важче"…

Мій співрозмовник — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. 

— Анатолію Панасовичу, минув рік відтоді, як ви були змушені виїхати з Донецька…

— У Київ ми з дружиною приїхали в липні 2014 року, після того як на трасі була спроба вилучити мене з активного життя. Дивом цього не сталося: почався обстріл, снаряди розривалися поблизу, і ті, хто намагався мене "прибрати", розбіглися... Після того до Донецька ми вже не поверталися, хоча постійно згадуємо його. 

— Поїхали "з порожніми руками"?

— Так. Найбільше шкода, що в Донецьку залишилася моя книгозбірня. Не така вже й велика — трохи більше 12 тисяч томів, але її оригінальний лінгвістичний складник — близько трьох тисяч томів. Більшість із тих книжок існують лише в одному примірнику на Донеччині. Я збирав їх починаючи із 1967–1968 років і до сьогодні. 

Прикро усвідомлювати: найближчим часом, очевидно, мені не вдасться повернути книгозбірню ані в повному обсязі, ані навіть окрему її частину. 

До півтори тисячі книжок, які активно використовував у науково-пошуковому й навчально-дослідному процесах, я зберігав в університеті. Мабуть, ви чули, що всі книжки, які залишися в університетських приміщеннях, у насильницький спосіб кваліфіковано як відчужена власність, тобто тепер вони належать університету... 

— До сьогодні можна чути нарікання на бездіяльність Академії наук у питанні вивезення унікального обладнання з академічних установ Донецька наприкінці травня минулого року. Чи реально було тоді це зробити?

— Коли всі ці події починалися, ми дивилися на них, як на бездарно підготовлений спектакль. Доки… не з'явилася зброя. Дивилися на тих людей у центрі міста і розуміли, що більшість з них не є жителями Донецька: автобуси курсували через кордон як хотіли… 

Ми не знали, хто є постановником цього спектаклю, режисером вуличного псевдодійства. Трохи насторожувало, що правоохоронні органи зовсім не реагували. Навпаки, захищали мітингувальників, які активно виступали проти Української держави. Є люди, з якими можна попрацювати, і багато речей відкриється… Напевно, тому так активно нищаться всі архіви, аби правда не стала доступною широкому загалу. 

Коли група студентів у грудні 
2013-го захотіла зорганізувати мітинг (із жовтня я був в.о. декана філологічного факультету), їх іще на підходах до площі Леніна побили. У побитті брали участь міліціонери. Уже тоді я прогнозував, що ситуація за хвилину може вийти з-під контролю.

Навесні, коли події вже набрали трохи інших обертів, у мене було враження, що сценарій "пішов не в лад", а центральна влада не до кінця розуміла масштаб загрози. І коли почалися розмови про автономію, я утвердився в розумінні, що відбувається вирішення місцевої проблеми під чиїмось політичним прикриттям. У травні (за 3–4 дні до того, як відбувся "експорт" зі Слов'янська до нас) у мене була розмова в університеті з активними колегами, з керівництвом закладу про те, що потрібно готуватися до часу Х, аби вивезти обладнання. Ішлося не про хімічні чи біологічні лабораторії, під які потрібні величезні території, ішлося про вивезення серверів, технічного обладнання тощо. У нас була можливість розташуватися або на території нашого Маріупольського центру, або Костянтинівського, або у Волновасі. Гадаю, якби ми тоді це зробили, то багато чого технічно можна було б вирішити набагато простіше. Хоча, очевидно, з'явилося б багато інших проблем… 

— Як це сприйняли колеги?

— Сказали, що я панікую, песимістично дивлюся на ситуацію…

Думаю, на той час і МОН, і навіть наше найвище державне керівництво не припускало такого розвитку подій. Не було довгострокового і перспективного плану динаміки ситуації. Напевне, був оптимізм щодо активізації населення у приборканні сепаратизму. 

Тому в травні не були готові давати команду вивезти наукове обладнання. Очевидно, це могло створити якісь небажані на той час психологічні настрої. 

— Є відчуття, що недопрацювали в чомусь?

— Мабуть, не все зробили, що могли… Йдеться про запобігання цій ситуації, про недопущення її взагалі. 

Не кажу, що ми нічого не робили… Але не відбулося діалогу: інтелігенція—правоохоронці—адміністрація. На кожному із цих рівнів були люди, котрі на ситуацію дивилися так само, як і ми, і не хотіли того, що трапилося. Потім, коли "ці" засіли в адміністрації, достатньо було б роти — однієї! — навіть не "Альфи", щоб їх усіх звідти викинути. 

Коли на мітинг проти сепаратизму вийшло досить багато, як на той час, людей — понад п'ять тисяч! — і їх почали нещадно бити під захистом правоохоронців спеціалізовані підрозділи, вже було зрозуміло, що йде біда. За всіма ознаками ситуація зовсім почала виходити з-під контролю так званої місцевої влади. 

Іще штрих… Один з останніх: бойовики приїхали в університетський автопарк і забрали весь транспорт. До речі, вони знали і про кількість автомобілів, тракторів, і про їхній технічний стан. Не треба бути аж таким стратегом, щоб оцінити ситуацію, коли в університетські гуртожитки починають селити озброєних людей… 

— Українська мова і Донбас. Ми й досі пробуємо аналізувати цей зв'язок, точніше, намагання його розірвати за всяку ціну (яка виявилася занадто високою). Кандидати в депутати всіх рівнів, ідучи на вибори, маніпулювали статусом російської мови як державної. На перших збіговиськах донецьких антимайданів у 2013-му фігурували ці самі гасла. Ви ж не казатимете, що так "історично склалося"?..

— Про "історично склалося" я написав дуже багато. За переписами населення легко побачити, що до середини 20-х років минулого століття (навіть до того знаменитого перепису, результати якого зникли), до освоєння промислового вуглевидобування як такого українці становили абсолютну більшість на теренах Донеччини. В обласному архіві вдалося знайти матеріали, з яких видно, як змінювалося кількісне співвідношення населення. До речі, нам радили про це не писати і навіть не згадувати… 

Тоді постійно повторювали, що на Донеччині живуть 126 національностей. Такої кількості національностей ніколи не було ні на Донеччині, ні в Україні загалом. Є представники національностей, народностей, етнічних меншин. Можна говорити про такі національності, як українська, російська, румейська чи греко-урумська (греко-татарська), частково німецька, польська і єврейська. Бо всі вони до активного впровадження політики уніфікації на теренах Донеччини мали власні національні школи, створювали власні періодичні видання, активними були їхні культурні громади. 

До національно-мовної уніфікації в 30-х роках ХХ століття були грецькомовний технікум у Маріуполі, грецькомовна друкарня, грецькомовні школи, єврейський технікум і єврейська школа, німецькомовний технікум і німецькомовна школа. Польська громада мала і свою газету. Згодом усе було зліквідовано, а шрифти деяких друкарень вивезено в Азовське море й затоплено. Це справді були національні меншини. Не кажучи вже про релігійні громади, де послуговувалися мовами цих меншин. 

Українство дуже посилилося завдяки тому невеликому відсотку українців, яких у результаті операції "Вісла" було "вмонтовано" в Донеччину. Більшість із того покоління закінчила українські школи. Навіть у Донецьку українські школи становили 30–35%. 

Абсолютний наступ відбувся після ухвалення так званого закону про вибір мови навчання і добровільне навчання національною мовою у 50-х роках. Катастрофічного удару це завдало білоруській та українській мовам. Навіть у Жмеринці більшість шкіл стали російськомовними… Достатньо було, аби п'ятеро батьків з класу ініціювали переведення навчання на російську мову. Якщо більшість класів були російські, то й школа автоматично ставала російськомовною. 

Згодом утворилися цілі анклави поколінь, які не вивчали української мови. 1970 року в Донецьку закрилася остання українська школа. Попереднє покоління не тільки володіло українською мовою, а й навчалося, жило і думало нею. Наступне вже користувалося російською. В Донецьку і прилеглих до нього районах зникли геть усі українські школи. 

У 90-х роках ми створили ініціативну групу, щоб відкрити україномовну школу — №65 у Донецьку. Це окрема історія про те, якої наруги довелося витримати, і як урешті-решт було виділено приміщення для навчання… 

— Наступні українські школи з'являлися швидше?

— Інтервали були дуже великі, не в один рік. Школи з'являлися не так просто, доводилося постійно боротися з численними перепонами. Зазвичай оперували кількістю українськомовних шкіл, а не українськомовних учнів. Бо ці школи були не в густонаселених кварталах і не у промислових містах. Це при тому, що в самій Донецькій області навіть за останнім переписом українці становлять абсолютну більшість. Програма відновлення українських шкіл почала розгортатися тоді, коли міністром освіти був Василь Кремень. 

Нещодавно колега, якому трохи більше 30 років, почав мене переконувати: але ж влада не противилася відкриттю українськомовних шкіл. Так, справді: центральна влада — ні. А от місцева… 

— Ви особисто відчували на собі тиск чи зневагу з боку оточення, коли розмовляли українською?

— У своїй більшості населення досить добре ставилося до української мови. Я кажу про Донецьк. Про села й селища годі й говорити. Є ж цілі автохтонні анклави, наприклад Новосілківський або Мар'їнський, Слов'янський або Олександрівський райони. 

Але були різні випадки. 15 років поспіль на Донецькому обласному радіо я вів щотижневу передачу "Мово рідна, слово рідне…". Листи надходили різні... Писали навіть, що на мене треба накинути зашморг і відвести "куди треба". 

Часто називали "бандерою" — щоправда, без відчутної агресії. Симпатії не проявляли. Часто можна було почути іронічно-зверхнє — "ми йому пробачаємо, бо він націоналіст". 

Але бувало й таке, що людина на пошті, до якої звертався українською мовою, намагалася розмовляти з тобою також українською. 

Переді мною — яскравий епізод, пов'язаний з учителькою мого старшого сина в початковій школі, — Вірою Платоновою. Коли постало питання вивчення української мови, більшість батьків сказали, що не хочуть, аби їхні діти її вивчали. Педагог, сибірячка з Іркутська, на це відповіла: "Я вас розумію. Але це може бути деінде, але не в моєму класі". Її авторитет як учителя був дуже високий — усі хотіли потрапити саме до неї. Діти, які прийшли до Платонової, до самого закінчення школи не просили звільнити їх від вивчення української мови. Це показник того, як можна формувати добре ставлення до рідної мови, будучи представником іншої національності. 

Я й інші приклади бачив. Коли виходець з околиці Донецька, де ви не почуєте російської мови і де панує щось на кшталт суржику зі слабким елементом російської, агресивно вимагав звільнення від української мови. Це дивувало. Зречення свого — це найстрашніше. Доки не навчимося себе поважати, доти й інші нас не поважатимуть. 

— Чи правда, що бажання звільнитися від української в Донбасі жевріло завжди і тільки й чекало на сірник, який і підпалили в 2014-му?.. 

— Ми проводили власне анкетування в різних аудиторіях: гірників, металургів, студентів, школярів, ліцеїстів. Намагалися з'ясувати, наскільки дражливою є для них проблема мови? Це була 15-та, 12-та позиція. Для старшого покоління —10-та, інколи 8-ма. Але ніколи вона не була на першому, другому чи третьому місці. Для молодшого покоління — випускників шкіл, першокурсників, випускників університету — мовне питання взагалі не стояло. Вони якраз сприймали українську як пріоритетну, бо не мислили себе поза українською державністю, українським простором. 

Думка про пріоритет російської мови активно впроваджувалася в уми регіону приблизно з другої половини 90-х років — мовляв, якщо немає другої державної мови, то ви ніби вторинні в цій державі. Робилося це майстерно, особливо двома партіями: Комуністичною і Партією регіонів. Уже на початку XXI століття це набуло, я би сказав, агресивного характеру, буквально наступали на горло: "Ми повинні бути такими, бо ми особливі". 

У цей час на офіційному рівні започатковуються Пушкінські свята. Шевченківські свята місцева влада інтерпретувала як щось неформалізоване, що має ініціюватися й організовуватися якимись громадськими структурами. А на проведення пушкінських виділяла чималі кошти — 2,5 млн грн в 2012–2013 роках. 

Хтось каже, що ситуація зі статусом української мови в Донбасі вибухнула від запаленого сірника… Скажу чесно: все було спровоковано. Пригадую мітинг, коли ухвалювали "знаменитий" Закон "Про засади державної мовної політики" (2012). У ньому брали участь, на жаль, учителі української мови і літератури, котрих звозили з усієї Донеччини. Перед облдержадміністрацією зібрали близько тисячі осіб з відповідними гаслами. Вони вважали, що нічого крамольного не роблять, просто не можуть відмовитися. Так відбувалося посилення компонента російської мови у самоідентифікації особистості. Головною цінністю, що нав'язувалася з другої половини 90-х, було: Донбас — це щось особливе, унікальне, Донбас дає Україні все... 

Тому ідея про другу мову лягла на "вдячний" ґрунт: ви нам — українську, а ми вам — російську. Це було цінністю 15, можливо, 20% населення. Але не абсолютної більшості. Та, на жаль, як сказав голова нинішньої військово-цивільної адміністрації, абсолютно проукраїнської влади на Донеччині дуже мало. Саме регіональної влади. 

— Як ви вважаєте, чи повинні українські вчені вести діалог з російськими науковцями? Чи все-таки наука залишається поза політикою? 

— Як на мене, контакти з російськими науковцями можна підтримувати і, мабуть, треба розвивати. Усе залежить від того, наскільки це відповідає державним національним запитам і наскільки це актуально. Я в жодному разі не вважаю, що ці зв'язки треба зовсім розірвати. 

Скажімо, якщо російський колега, якого я поважаю, у відповідь на мій лист пише, що "ви продалися американцям" тощо, то я можу застосувати дві моделі поведінки. Перша — повністю припинити спілкування. Тоді кожен залишиться при своїй думці. Друга — якщо, розриваючи контакти, я втрачу для національної науки вагомі й актуальні речі, чим порушу певні традиції, я можу сказати так: "Ми залишаємося кожен при своїй думці". А вже після цього ненав'язливо продовжуватиму інформувати колегу про реальний стан речей, і в результаті він зможе зрозуміти більше, ніж якби я активно його переконував. Так трапилося з багатьма моїми російськими колегами, які сьогодні підтримують мене, але, на жаль, не виступають там активно "проти"… 

Ми вже не працюємо над спільними проектами. Але я вдячний, що вони надсилають свої публікації, і я маю можливість ознайомитися з ними. Деякі колеги, зокрема з Московського університету, в нещодавньому листі просили пробачення за те, що писали мені й у чому були на той час справді переконані. Це теж показник. Важливо те, що чимало колег зацікавляться українськими науковими студіями, аналізують їх. 

Мене запрошували на кілька конгресів у Росії, на два симпозіуми, але я не поїхав. Це моя принципова позиція. Я — за контакти, але потрапити в середовище, яке тебе агресивно не сприймає на власній території, — не певен, що сьогодні це необхідно… 

Це ж стосується і білоруських колег. Не так усе просто і в спілкуванні з ними. Не треба видавати бажане за дійсне, я реаліст і реально оцінюю ситуацію. 

— Тобто ви не можете сказати, що наука — поза політикою? Все залежить від конкретних дій і подій?

— Є політика гуманітарного спрямування, як-от історія, література, культура… Багато політиків сперечаються щодо того, як будується національна держава і на чому тримається — тільки на військово-промисловому комплексі, а все інше додається? Чи все-таки національно-культурне середовище є первинним, а ВПК захищає усталені національно-культурні надбання, цю спільноту, яка в колі цивілізованих народів вважає себе самодостатньою і рівною поміж рівних? 

На жаль, так склалося ще з радянських часів, що історію постійно переписували відповідно до "поставленої мети". Це й сьогодні бачимо в наших сусідів, які легко змінюють цінності, історію, переставляють наголоси у прийнятті нашими пращурами християнства… Київ був, є і буде мрією Російської імперії, бо звідси почалося те, що було найпотужнішою державою східного слов'янства, — Русь. У цьому сенсі історія не може бути написана поза політикою. Коли історик каже, що він поза політикою, треба пильно почитати те, що він пише і як розставляє акценти. Бо бути поза політикою в сучасному світі дуже складно.

Щодо оборонного ВПК, різноманітних військових і комп'ютерних технологій — сказати, що вони поза політикою?.. Ми всі бачимо віртуальний простір і розуміємо, якою є присутність українського сегмента в ньому. Хто з нас, тих, що живуть в Україні, не хоче, щоб віртуальний простір читався через нас? Тож чи можна сказати, що ця наука є поза державою, поза національним надбанням? Це та стратегія, яка нині живить державу, а завтра стримуватиме будь-якого агресора. Звичайно, атом літає поза політикою, але служить політиці… 

— Коли виїжджали з Донецька, який вибір у вас був?

— Не було жодних пропозицій — була лише дружня підтримка зі Львова. Але, на жаль, виникли проблеми з житлом, іншими речами, тому не змогли її прийняти. У Києві я звернувся до академіка Володимира Широкова. Я надзвичайно вдячний Національній академії наук України і Б.Патону за можливість мене працевлаштувати. Уже згодом зателефонував ректор Донецького університету і повідомив, що їх евакуйовано у Вінницю, тому чекають на мене. Але ні правила етики, ні правила академічної спільноти не дозволяли мені прийняти цю пропозицію. У Вінниці я маю аспірантів, докторантів, керую науково-дослідною темою, беру активну участь у тих питаннях, які здатен вирішити. Душею я завжди з рідним університетом, який мені дорогий.

— Усяка війна колись закінчується. Які, на ваш погляд, повинні бути перші кроки щодо розвитку мови після війни?

— Пріоритетними завданнями є, по-перше, створення змістовної програми, наприклад, "Український духовний світ", яка б передбачала активний діалог усіх земель Української держави у науковому, культурному та інших вимірах; міжуніверситетський обмін студентами й міжуніверситетські майстер-класи; загальнонаціональні фестивалі студентської науки та багато іншого. 

По-друге — визначення напрямів активізації присутності української мови у віртуальному просторі, що має повноцінно наповнитися національно-державною стратегією. Це дасть змогу належно відповідати на майбутні виклики захисту кіберпростору. 

По-третє — напрацювання Цілісної програми розвитку державної мови в усіх сферах українського суспільства на наступні 10 років. 

По-четверте — визначення стратегічних перспектив української мови в масмедійному просторі держави… 

https://dt.ua/personalities/anatoliy-zagnitko-buti-poza-politikoyu-v-suchasnomu-sviti-skladno-_.html

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 століття від 12-го червня 2019 року

12 червня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 століття від 12-го червня 2019 року

Мені дуже подобається наш новий Президент України Володимир Зеленський. Ну дуже. Саме такий потрібен чоловік на саме такій посаді, щоб ідеї анархізму динамічно поширювались Україною. Коли влада сама себе дискредитує і паплюжить, то що може бути кращого для противника влади, яким є кожен анархіст. Хоча без влади взагалі не обійтись і це також розуміє кожен, але у тому і справа, що то має бути мінімізоване зло. В ідеалі справжня хороша влада це така, про існування якої громадяни і не здогадуються. Ви коли світло включаєте, то не згадуєте щораз електриків і не молитесь за них типу: «Ой дай Боже тим електрикам здоров’ячко, що світло в хаті є. Бо і платиш справно, а вони, падлюки, коли хочуть – тоді електрику в мережі і включають»  Отож аналогічно влада українська і податки має, і громадян своїх увагою не минає – має і має...
Взагалі я хотів поговорити щодо своєї ідеї створення трьохпалатного парламенту в Україні, як реакцію на пропозицію з боку команди Зе на потребу створення двопалатного, але це іншим разом. Зараз мене розізлостила теза одного політолога, що «…яке б рішення не прийняв Конституційний Суд – все буде на користь президента Зеленського» Якщо визнає суд його правоту – тут все ясно, а як не визнає законним Указ про розпуск Верховної Ради України – значить КСУ проти волі народу, яку представляє президент. Причому нікого з прихильників Зе не турбує відсутність будь-якого юридичного документа, щоб підтверджував їх позицію. Як каже Зеленський, що «всього 4 % підтримують Верховну Раду» – то покажи, мудаку, чим підтерти сраку! Хоч те соцопитування фігове представ суду чи ще щось, а воно ж – нічого окрім брехливого базікання. Не роблюся великим знавцем в юриспруденції, але щось таки знаю, зокрема, що суду потрібні чіткі докази і документи, а не припущення і побажання.
Є відома технологія в злочинців, щоб не бути пійманими за почерком, вирізати потрібні слова і фрази у різних друкованих виданнях, щоб склеювати у текст для надсилання повідомлень. Аналогічне відбувається і зараз. Я нижче подам як довідковий матеріал витяг окремих статей з Конституції України, а тут хочу зазначити, що коли в законі сказано, що «Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:» - і далі йдуть пункти 1), 2), 3), то обрізати фразу перед отим «якщо» і апелювати, що «має право» є злочинним шахрайством. В жодному зі замовчаних пунктів ота «міфічна воля народу» не значиться, тому і посилання на це є безпідставне. 
Повторюсь, що мені довподоби такі нікчеми при владі, як Зеленський,  і анархісти такій владі тільки раді, але водночас не потрібно робити з нас дурнів, бо закони знаємо достатньо. Якщо в Конституції дано норма в ст. 83, де чітко сказано «Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України», але в самому Регламенті не прописано в деталях про коаліцію як, зокрема, про депутатські фракції, то не потрібно додумувати і видумувати що таке є коаліція, хто і як її обліковує та контролює. Спершу пропишіть, а тоді верещіть чи є коаліція, чи її немає. Як, до речі, голова ВРУ жодним чином не зобов’язаний пильнувати склад коаліції, бо це не його функція. 
Головне призначення коаліції сформувати Уряд і обрати Прем’єр-міністра Україні, що і було свого часу зроблено після розпаду попередньої коаліції у ВРУ 8-го скликання. Читайте норми Конституції уважно, де розпад коаліції не обумовлює обов’язкових перевиборів ВРУ, а такий процес може бути декілька раз і це нормально. Президент розпускає парламент не тому, що йому так захотілося, а виключно тому, що відбувається парламентська криза і парламент стає бездіяльним. Про ВРУ 8-го скликання цього жодним чином сказати не можна було, тим більше вже за кілька місяців мали відбутися чергові перевибори до ВРУ, а не за кілька років. Свавілля і волюнтаризм влади є першою ознакою скасування демократії в країні, а ми цього не дозволимо, бо не за то віддали свої життя герої Небесної Сотні під час Революції Гідності, як і в АТО-ООС люди загинули та ще воюють не за повернення «януковщини» у формі самодурства «зеленщини» –  не дамо! 
Не збираюся закликати до нового Майдану, тому що твердо знаю: треба буде – Майдан буде. 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (Документ 254к/96-ВР, чинний, поточна редакція — Редакція від 21.02.2019, підстава - 2680-VIII)
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/conv

Стаття 77. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України.

Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.

Стаття 90. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. 
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.

Стаття 83. (витяг)

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/conv
 
(Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
21:56 12.06.2019

Богдан Бо

Богдан Бо

КДБ вбило Володимира Івасюка за відмову співпрацювати

Четвер, 13 червня 2019, 13:07 • Анастасія Дайнод • 177510

Судова експертиза встановила, що композитор Івасюк не міг повіситися самотужки
Судова експертиза встановила, що композитор Івасюк не міг повіситися самотужки

Володимир Івасюк

КИЇВ. 13 червня. УНН. Судова експертиза встановила, що відомий український композитор Володимир Івасюк, якого знайшли повішеним у лісі, не міг це зробити самотужки. Про це УНН повідомив голова Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Олександр Рувін.

"Прокуратура Львівської області до нас звернулася з відповідною постановою про проведення експертизи, яка стосується загибелі відомого композитора Володимира Івасюка, що сталася 18 травня 1979 року. Нам було завдання встановити, міг він сам скоїти самогубство чи ні. Тому ми підібрали відповідні умови – у травні у цьому ж лісі на такому ж дереві – і провели слідчі експерименти", - розповів Рувін.

За його словами, експеримент поділили на три етапи: перший – визначити, чи міг Івасюк самотужки залізти на дерево, зав’язати ремінь від плаща і опинитися у зашморгу; друге – визначити, чи міг він зробити це з допомогою когось іншого, і яка саме допомога при цьому була необхідна.

Крім того, за словами Рувіна, була знайдена спортивно натренована людина, яка за зовнішніми характеристиками відповідала Івасюку.

"Слідчим експериментом було встановлено, що він (Іваюк – ред.) не міг сам цього зробити і навіть натренована особа, яку ми залучали, яка підтягується однією рукою, теж не могла це зробити - зав’язати самотужки пояс і залізти в петлю", - зазначив Рувін.

Також було проведено слідчий експеримент з використанням підставок, драбин, стільців, які на місці події знайдені не були, але могли там бути.

"Ми провели декілька різних експериментів, які показали, що пан Івасюк один опинитися у цій петлі не міг. У нього були помічники – люди, які сприяли у цьому: щоб повіситися за допомогою драбини, додатково потрібно ще двоє осіб, без драбини чи підставки – мінімум троє. Ми це точно встановили, є результати експертизи, які ми передаємо у прокуратуру Львівської області для прийняття відповідних процесуальних рішень", - додав Рувін.

Нагадаємо, 18 травня 1979 року тіло композитора Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховецького лісу недалеко від Львова повішеним. Слідство висунуло єдину версію — самогубство внаслідок тривалого психічного розладу.
Справа була закрита прокуратурою Шевченківського району за відсутністю складу злочину через два місяці – 18 липня 1979 року.

Джерело: УНН

Богдан Бо

Богдан Бо

Конституцію України буде змінено в черговий раз

Представник Зеленського в Раді: Конституцію буде змінено

Стефанчук зазначив, що команда Зеленського збирається відновити конституційну комісію

Руслан СтефанчукЗ відкритих джерел

Конституція України буде змінена. Про це в інтерв'ю "РБК-Україна" повідомив представник президента України у Верховній Раді Руслан Стефанчук.

"Конституція буде змінена, але чи буде вона змінена в якійсь частині або в цілому, можливо, на референдумі – все це питання дискусії. Ми збираємося відновити конституційну комісію, тому що президент і влада повинні задавати напрям, а саме професіонали повинні формувати структуру і логіку", – заявив Стефанчук.

Він також додав, що в команді Зеленського будуть розглядати введення двопалатного парламенту в Україні.

"Велика біда українського парламенту – половинчастий підхід до його формування, тобто змішана система виборів. В Україні вона себе не виправдала. Будь-який мікс не дає бажаного результату. Є два шляхи: або нарізування волостей з наглядачами – тоді це мажоритарка. Або шлях політичного структурування суспільства – тоді це пропорціоналка. Цю проблему можна було вирішити шляхом запровадження двопалатного парламенту, і таке рішення було підтримано на референдумі 2000 року", – заявив Стефанчук.

На питання, чи може верхня палата парламенту бути утворена з депутатів, обраних за мажоритарною системою, а нижня – за пропорційною, Стефтанчук відповів: "Цілком можливо, це один з варіантів".

"Коли ми зводимо на одному майданчику депутатів-мажоритарників і депутатів-списочників, то втрачається єдність інтересів. Ми не отримуємо ані політичної структурованості, ані регіонального представництва. Змішана модель і перетворила український парламент найбільший політичний "мегамаркет", – резюмував представник президента у Верховній Раді.

21 травня президент України Володимир Зеленський оголосив про розпуск Верховної Ради VIII скликання і призначення позачергових парламентських виборів на 21 липня. 23 травня указ Зеленського про дострокове припинення повноважень Верховної Ради і призначення позачергових парламентських виборів набув чинності. З 24 травня в Україні почався виборчий процес. 

Богдан Бо

Богдан Бо

Как политики и олигархи грабят Украину



Как политики и олигархи грабят Украину - Владимир Шульмейстер krym
18 147 переглядів

KRYM - критичне мислення - КРИМ
Прем’єра була 5 черв. 2019 р.

Украинская элита рассматривает страну как дойную корову. Если это утверждение кажется вам преувеличением, послушайте Владимира Шульмейстера - опытного бизнесмена, который на волне патриотического энтузиазма в конце 2014 года пошел работать первым заместителем министра инфраструктуры в правительстве Арсения Яценюка. То, что он узнал благодаря новой работе, поражает. Только из железнодорожной монополии чиновники, политики и связанные с властью бизнесмены «вынимают» по два миллиарда долларов в год. Из этого интервью вы также узнаете:
- Как устроена система содержания чиновников олигархами;
- Кто присутствует и кто отсутствует за столом, за которым олигархи делят государственное добро;
- Почему быстрая приватизация - единственный способ отогнать паразитов от кормушки;
- Сколько воруют на предприятиях Министерства инфраструктуры;
- Когда у Зеленского закончится кредит доверия.

Смотрите премьерные ролики на канале krym - https://www.youtube.com/channel/UCHqP..
Присоединяйтесь к критическому мышлению в соц.сетях: https://www.facebook.com/krym.tv

Богдан Бо

Богдан Бо

Довга дорога України до себе

"За ефективну некорупційну країну треба платити"

Держава не може зробити громадянина щасливим. Тільки створює умови, – вважає економіст Ігор Бураковський

Українська влада зосереджена на парламентських виборах. Це не дасть країні змоги виконати умови Міжнародного валютного фонду й отримати транш, прогнозує один із найбільших світових банків JP Morgan. Це може призвести до економічної кризи?

–Із 2014 року Україна мала проблеми з дотриманням зобов'язань перед Міжнародним валютним фондом. Низку домовленостей виконували невчасно або неповністю, програми коригувались. Та це не може нас заспокоювати. Cпівпраця з МВФ для нас принципово важлива – як стимул проводити реформи та позитивний сигнал для інших донорів та інвесторів.

Неотримання чергового траншу не призведе до моментальної економічної катастрофи. Але наслідки матимемо. Зокрема політичні. Багато змін в Україні відбувалися під тиском МВФ. Він учив нашу державу розуміти, що таке ринкова економіка, допомагав налагоджувати роботу Національного банку, запроваджувати бюджетну дисципліну. Фонд – певний запобіжник від популістських рішень і гарант, що реформи не відкотяться назад.

Припинення співпраці з МВФ означатиме, що Україна втратить одне з джерел поповнення золотовалютних резервів та фінансування деяких бюджетних програм. Адже гроші МВФ ідуть саме на це. До них прив'язана допомога решти донорів. Ці кошти не зайві, зважаючи на пікові виплати за зовнішнім боргом у 2019–2020 роках.

Ігор БУРАКОВСЬКИЙ , 60 років, економіст. Народився 1 листопада 1958 року в Києві. Мати працювала лектором-музикознавцем у філармонії, батько – військовий. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Національного університету імені Тараса Шевченка. Стажувався в Бірмінгемському університеті у Великій Британії, в Японському інституті міжнародних відносин у Токіо й у Стенфордському університеті США. У 1999–2001 роках працював старшим економістом Інституту ”Схід-Захід”. Доктор економічних наук, директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій, професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”. Із 2002 року очолює Інститут економічних досліджень та політичних консультацій. Співголова ради Реанімаційного пакету реформ, голова правління Офісу зв’язку українських аналітичних центрів у Брюсселі. У шлюбі. Дружина – Оксана Бураковська, перекладач. Донька Ольга працює в Європейському банку реконструкції та розвитку. Улюблений автор – Михайло Булгаков
Ігор БУРАКОВСЬКИЙ , 60 років, економіст. Народився 1 листопада 1958 року в Києві. Мати працювала лектором-музикознавцем у філармонії, батько – військовий. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Національного університету імені Тараса Шевченка. Стажувався в Бірмінгемському університеті у Великій Британії, в Японському інституті міжнародних відносин у Токіо й у Стенфордському університеті США. У 1999–2001 роках працював старшим економістом Інституту ”Схід-Захід”. Доктор економічних наук, директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій, професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”. Із 2002 року очолює Інститут економічних досліджень та політичних консультацій. Співголова ради Реанімаційного пакету реформ, голова правління Офісу зв’язку українських аналітичних центрів у Брюсселі. У шлюбі. Дружина – Оксана Бураковська, перекладач. Донька Ольга працює в Європейському банку реконструкції та розвитку. Улюблений автор – Михайло Булгаков

Прем'єр-міністр Володимир Гройсман каже, що реально збільшити власний видобуток, отримати енергетичну незалежність і зменшити ціни на газ. Що для цього потрібно?

–Cлід розрізняти техніко-економічні й технологічні питання. Який газ видобувати, якими методами, які потрібні інвестиції? Та енергетична незалежність – це не тільки про видобуток, а й про використання енергоресурсів. Маємо заохочувати альтернативні джерела та раціоналізувати використання енергії де тільки можна. Не варто зациклюватися лише на отриманні дешевих нафти й газу.

За рахунок чого ще можна наблизити енергетичну незалежність?

–Ми, українці, весь час позиціонуємо себе як нещасного споживача, який випрошує ресурси. Маємо перейти до парадигми "клієнт і споживач – це король". Для цього потрібна відповідна політика.

Передусім треба усвідомити, що енергонезалежність – це ефективна економіка і працюючий ринок. А в економіці немає нічого безкоштовного, тому за ресурси слід платити адекватну ринкову ціну.

По-друге, енергетичні ринки монополізовані. Важливо підвищити роль Антимонопольного комітету. Оскільки ціну для населення регулює держава, можливо, варто переглянути інструменти регулювання у сфері енергетики та механізми ціноутворення.

По-третє, коли йдеться про енергетику, треба відділити політичну складову від економічної. А це, загалом, фундаментальне питання для української системи урядування. Енергетична політика не може бути інструментом соціального захисту. Ціна на газ завжди когось не влаштовуватиме. Тут повертаємось до питання про адресну допомогу соціально вразливим верствам. При цьму цільові субсидії треба ретельно контролювати.

Що вважаєте найбільшою проблемою української економіки?

–Вона потребує масштабної модернізації, щоб Україна подолала відставання від розвинутих країн. Джерело модернізації: інвестиції, нові технології та виробничо-комерційні зв'язки. Модернізація – це також перехід до сталого розвитку: повинні передати дітям кращий світ, ніж ми отримали від батьків. Суспільство і політики повинні зрозуміти, що саме так має робити держава у коротко-, середньо- та довгостроковому плані. Жоден уряд не може зробити свого громадянина щасливим. Він тільки створює для цього умови.

Маємо усвідомити, де проходить межа відповідальності бізнесу та в чому вона полягає. Це питання державної допомоги й регулювання виробничо-комерційної діяльності. Врешті, важливо розуміти, де та як бізнес і держава мають співпрацювати. Тут на думку спадають наукові дослідження, просування національних економічних інтересів за кордоном, підготовка кадрів.

Проблема з робочою силою – нині одна з найгостріших. Ми втратили частину трудового потенціалу через анексію Криму та війну на Донбасі. До цього додаються трудова міграція і проблеми з якістю освіти. Ми поки що практично нічого не робимо для залучення робочих рук з інших країн – маю на увазі активну міграційну політику.

Ефективна некорупційна держава не може бути дешевою. За неї суспільство повинно платити адекватну ціну.

Які ключові реформи останніх п'яти років?

–Кожна реформа має три стадії: прийняття рішення, реалізація змін і захист досягнутого. Як показує український досвід, відкотитися назад дуже просто. За п'ять років ми провели або почали низку важливих змін. Одна з найвдаліших – реформа державних закупівель. Її треба захищати, зважаючи на креатив українців, які завжди готові обійти правила.

Серйозно реформували банківський сектор. Ліквідували низку неплатоспроможних банків, хоча не все зроблено бездоганно. Впорядкували процедури рефінансування банків, запровадили відкрите інформування про кінцевих власників. Нацбанк сьогодні – не тільки регулятор, а й аналітичний центр. У галузі державних фінансів почалося запровадження довгострокового бюджетного планування.

Започатковані медична, пенсійна та освітня реформи. Їх треба продовжувати.

Великим успіхом вважаю реформу децентралізації. До кінця 2020-го вона має завершитись. Об'єднані громади вже мають свої гроші. Але, якщо частина повноважень і коштів передається на місця, виникає запитання: як перевести туди антикорупційні механізми й запобігти створенню в регіонах напівфеодальних структур. Потрібно знайти достатню кількість фінансових менеджерів, які могли б управляти бюджетами громад. Зараз ці гроші часто лежать на депозитах. З одного боку, це добре, їх хоча б не розікрали. З другого – вони мають працювати на громаду.

Поліпшився інвестиційний клімат. Реформували систему повернення податку на додану вартість для експортерів. Як наслідок – зникли конвертаційні майданчики та пов'язана з ними корупція. Багато зроб­лено для спрощення і технологізації системи послуг, які надає держава. Створено центри надання адміністративних послуг, запроваджено технології електронного урядування. Держава відкрила реєстри й багато іншої інформації.

Важливим досягненням є створення системи інституцій для боротьби з корупцією: Національне антикорупційне бюро, Національне агентство з питань запобігання корупції, Спеціалізована антикорупційна прокуратура. Але їм треба дати час, щоб запрацювали. І зробити їх політично незалежними.

Які помилки маємо врахувати, рухаючись уперед?

–Відстаємо із судовою реформою. А це механізм вирішення суперечок, без якого неможливе нормальне життя країни.

Друге питання – публічна комунікація. Су­спільство платить державі гроші й повинно знати, як і хто їх використовує. Люди мають розуміти, хто повинен відповісти за погані дороги та як його за це покарали. Без судової системи це нереально.

Ще одна проблема – демонополізація економіки. У цьому процесі активну роль має грати Антимонопольний комітет. Поки що ми цього не бачимо.

Треба завершити реформу державного управління. Щоб уникнути традиційного післявиборчого тасування міністерств.

Назріла й перезріла реформа податкової та митної служб. Тут зроблено перші кроки. Митниця – це ще й елемент національної безпеки.

Маємо швидше імплементувати Угоду про асоціацію з ЄС. Вона була і залишається дороговказом змін. Україні бракує вміння ефективно використовувати можливості глобалізації, враховуючи наші реалії.

”Олігархи – це великі підприємці. В Укра‑ їні близько 800 таких компаній, на які припадає близько половини промислово‑ го виробництва. Це – хребет української економіки, подобається це нам чи ні”, – вважає економіст Ігор БУРАКОВСЬКИЙ. Художник Володимир Казаневський бачить це так
”Олігархи – це великі підприємці. В Укра їні близько 800 таких компаній, на які припадає близько половини промислово го виробництва. Це – хребет української економіки, подобається це нам чи ні”, – вважає економіст Ігор БУРАКОВСЬКИЙ. Художник Володимир Казаневський бачить це так

Кілька років економіка України зростає на 3 відсотки. Як збільшити темп до 10–15 процентів? Які реформи маємо зробити насамперед?

–Економіка зростає, коли знімають обмеження на бізнес, впроваджують масштабні економічні реформи. Але зростання залежить і від світової кон'юнктури. Якщо наші товари не купуватимуть за кордоном, матимемо спад.

3 відсотки – низький показник. Щоб українці відчули реальні зміни, має бути хоча б 5–7 відсотків протягом п'яти-семи років. Для цього держава повинна стимулювати розвиток бізнесу та інтегруватися у світове господарство. Залучати іноземні інвестиції, доєднуватися до світових ланцюгів створення вартості, як-от аутсорсингові майданчики (аутсорсинг – передача компанією частини її завдань або процесів стороннім виконавцям. – Країна).

Треба скорочувати період упровадження будь-якої ідеї в життя. Ключовий інструмент сучасної конкуренції не в тому, щоб винайти нову теорему Піфагора, а щоб якнайскоріше впровадити її в умовний айфон. Ідеї старіють дуже швидко. Тому треба створити хороші умови для розвитку стартапів.

Як змінять світ і Україну нові методи виробництва – кіберфізичні системи, штучний інтелект, 3D-друк. Як має реагувати на них Україна?

–Промислова революція багато змінює у стосунках між людьми. Чимало питань вирішуються онлайн. Те, що раніше робив людський мозок, зараз виконує комп'ютер. Будь-яка країна шукає відповіді на виклики революції 4.0 (четверта промислова революція. – Країна), адже вона змінює наше уявлення про світ. Має і хороші, і погані сторони. Наприклад, із появою 3D-принтерів стали менше продаватися речі, які можна надрукувати. Раніше, щоб відкрити телеканал треба були величезні гроші. З появою інтернету така можливість є ледь не в кожного.

Люди змушені споживати велику кількість інформації. У ній важко орієнтуватися. Щоб революція 4.0 була ефективною, треба покращувати якість освіти. Люди мають знати не тільки, як працює комп'ютер, а й мати навички критичного мислення.

Для держави виклики четвертої промислової революції полягають у сфері управління, зокрема в частині кібербезпеки електронного урядування. Наші політики не говорять на такі стратегічні теми. Це проблема. В інформаційну еру суспільство думає про все й ні про що. Це дає можливість маніпулювати громадською думкою.

Чим загрожує Україні повернення Приватбанку Ігорю Коломойському?

–Проблема має політичну, економічну та юридичну складові. Під час націоналізації Приватбанк був у поганому стані. Підтримка міжнародних партнерів допомогла Україні втримати його на плаву. Думаю, перемовини з колишніми власниками Ігорем Коломойським та Геннадієм Боголюбовим були складні. Вони намагалися ще й заробити на націоналізації.

Це непростий процес в усіх сенсах. Зараз наші суди можуть приймати специфічні рішення. Для країни найкраще було б залишити цю ситуацію, як є.

Чи можлива в Україні деолігархізація?

–Олігархи – це великі підприємці. В Україні близько 800 таких компаній, на які припадає близько половини промислового виробництва. Це хребет української економіки, подобається це нам чи ні. Ці "олігархічні" підприємства є найбільшими платниками податків, а в багатьох випадках – монополістами.

У цій ситуації важливо відділити політичний вплив від економічного. Україні треба прийняти закони про лобіювання підприємницьких інтересів. Маємо розуміти: хто, чому і за кого "топить". У США цей процес прозорий. Незаконне лобіювання закінчується в'язницею. На рівні закону треба прописати рамки стосунків між бізнесом і державними службовцями.

Великі компанії з політичними інтересами – це факт нашого життя. Протидіяти негативним наслідкам цього може тільки сильна держава.

Один із головних викликів для нового президента – зберегти міжнародну підтримку України. Це вдасться Зеленському?

–Із того, що говорили Зеленський та його команда, складається враження, що вони розуміють проблему. Але, як це буде на практиці, невідомо. Слід врахувати, що в Європі змінюються політичні лідери: йдуть президент Литви Даля Грибаускайте та канцлер Німеччини Анґела Меркель. До влади приходить умовно покоління Еммануеля Макрона (президент Франції, 2017-го переміг на виборах у 39 років. – Країна). Треба думати, як налагоджувати з ними контакт і підтримувати хороші стосунки.

Маємо агітувати за Україну не з позиції "ми – ваша проблема, допоможіть". Треба заохочувати партнерів успіхами. Світ швидко стомлюється від конфліктів.

Якими успіхами можемо агітувати?

–Передусім боротьбою з корупцією. Багато схем вдалося подолати через систему державних закупівель. Корупція зникає, коли змінюються правила гри. Наприклад, почали відшкодовувати ПДВ – і зник­ли оборудки у цій сфері. Але люди хочуть, щоб за корупцію карали. І це правильно. Якщо суспільство бачить, що ніхто не відповідає за свої злочини, це викликає розчарування.

Треба не тільки вимагати анти­російських санкцій від західних країн, а й пропонувати ініціативи щодо реформ.

Відновлення територіальної цілісності країни ви називаєте ключовою передумовою й ресурсом розвитку. Чому? Є думка, що повернення окупованих територій вимагатиме величезних ресурсів на інтеграцію, відбудову, гальмуватиме політичний поступ.

–Якщо будемо в тенетах Росії, нічого не досягнемо. Саме незалежні країни досягали успіхів в економічному розвитку, хоча й не всі. Маємо розуміти, що за економічне відновлення окупованих територій треба буде платити. Ми можемо зробити це за рахунок міжнародної допомоги, власних ресурсів.

Але маємо розглядати цю відбудову як інвестицію в розвиток регіону та країни загалом. Із Донбасом треба було щось робити ще до початку російської агресії. Економічно реабілітувати його можна лише після відновлення територіальної цілісності й суверенітету України за наявності чіткого стратегічного плану.

Автор: Сергій ДЕМЧУК, Ангеліна КОВАНДА, фото: Тарас ПОДОЛЯН

Богдан Бо

Богдан Бо

Вже є Зе на же

Sichkar Vadim
10 червня 2019
Тим, кому за Зє

А вовки спокійно чекали обік отари, 
поки вівці замiсть досвіченої сторожової вівчарки
демократично оберуть собі 'весьолава пудієлька'
(китайська передвиборча мудрість перед вторгненням орди Чинґізхана)*

Поновив свій акаунт на ФБ, почав відновлювати старі звязки. Одразу попередив - хто за Зе щоб мирно собі йшли лісом і в друзі не набивалися - бо можу в'*бати, накипіло. Виявилося, багато не в темі. Тому цей пост.
Дорогі друзі і всі хто читає. Доводжу до вашого відому, хто не знав і щоб були у темі - РФ веде війну проти України. Ця війна називається гібридна. Тобто це не зовсім класична війна з використанням хімічної зброї, ракетних обстрілів населених пунктів та касетних бомб, хоча дещо з цього арсеналу відважні руSSичі вже на Донетчині застосували. Ще не така, як РФ вже веде у Сирії. Як на мій хлопський розум, вiйськова компонента цієї війни десь 10-20%. Решта - це війна проти України політична, економічна, ідеологічна тощо. Мета цієї війни - не погратися у вiйнушку, а знищити Україну як державу, як таку, як поняття. Те чого досі не вдалося зробити геноцидом, голодоморами, репреcіями, гулагом і іншими нашим браттям-по-розуму із-за поребрика. Якщо хтось на цьому місці почне заперечувати і доводити протилежне, то повертайтеся до першого речення і далі не читайте. Не допоможе.

Нагадаю вам, що у 2008-y році #ацапо-танки зупинилися за годину маршy від Тбілісі. Причина - дзвінок "лічна таварішчу Путіну" від тодішнього президента Франції (інша версія - Буша). Зміст розмови невідомий, але танки вернулись на 'істoрическу родiну'. Для тих хто не в темі - це коли Грузія напала на Росію. А то того Грузія нападала на Росію в Абхазії y 1992-y, а ще Чечня двічі нападала на Росію (y 1993-y i 1999-y), і ще за моєї пам'яті Молдова y 1990-y. Вже поза моєю пам'яттю так само нападали на Росію Фінляндія (бiлофіни), Польща (бiлополяки). Ні, останні то були лише разок y 1920-y напали, а потім у них була "несa-стaятельнасть как ґасударства (його розчавили два брати-акробати Адольф і Йесип з різних боків майже одночасно) і сaвєтскiй сaюз асвабаждал братскіє народьі." У цих війнах брав участь мій дід. Вижив, зміг повернутися від 'братського' фінського пролетаріату, якого "сaвєтскiй сaюз асвабаждал із-пад iґа белaфіннской буржуазії". Фінському пролетаріату процес визволення вкрай не сподобався, окупантів звідти повернулося небагато. Дідові пощастило, лише рука не рухалась.

Це сарказм був, якщо хтось не в темі. А насправді якийcь історик порахував, що #ацапи вели загарбницькі війни проти ВСІХ своїх сусідів у середньому кожні 5-7 років, залежно від чого починати відлiк. Чи то від підробної дати заснування Города-героя Мацква київським князем Юрієм Довгоруким, чи то від справжньої дати заснування Москви монголами, тому така невелика розбіжність. З економічної точки зору - як тільки в казнє з'являлася дєньґа, так одразу cмотрящий над кремлівcькою ОПГ спершу отримував, а потім і сам став видавати ярлик на війну (казна, дєньґа, ярлик - запозичені вiд орди терміни). При цьому абсолютно не мала значення назва цієї ОПГ. Чи то був улус, чи царство, чи Ьімперія, чи 'союз', чи федерація - #оскалі тупo і безперервно збільшували окуповану ними територію від розмірів Замкаддя до 1/6 суходолу планети Земля. А тепер ще й мріють Алясочку взад! Пісня є така, народна, хором співають дітлахи русскіх на утрєнніках по всій РФ.
І що саме характерне: "РАССІЯ НІКАДА, НІНАКАВО НІЄНАПА-ДАЛА!!!" (тут голосом Жеглова, а в конці додати - Я сказал, Шаррапав!!!). Якщо відкриєте підручник, то вона завжди помагала, звільняла, у крайньому разі покоряла. Ну мо кілька разів, ну ще в Афганістані "ісполнілі свой інТИРнаціональний долг. А так завжди всі сусідні князівства і країни - "вxаділі в cастав". Cамі (сарказм). Бо в них завжди була 'ґражданская вайна', свої стріляли своїх, і 'вєлікая Pасія памаґла' (сарказм).

Так як т.зв. УССР ввійшла до складу СССР (якого тоді наче ще й не було). А хто не в темі - то красно-#ацапськi війська перетнули кордон, захопили Харків, проголосили там 'рабоче-крестянскоє левоpуционноє правительство' (потім Ленін його правда розстріляв усе нах), і тоді вже РФ 'пaмaґла мaлaдой народнай республикє' проти пансько-генеральскої Директорії (нічого не нагадує?) на так би мовити законних підставах. A до цього був ще більшовистський марш на Київ y 1918-y. Тільки тоді ще не було ні старшого, ані молодшого Буша, щоб він подзвонив Леніну і попросив зупинитись під загрозою конфіскувати ленінськi 40 млн золотом у Нью-Йоркському банку. І більшовики ввійшли до Києва і почали різню. І в коридорі Інститутy благородних дівиць (тепер Жовтневий, там тепер кіно крутять), y 1918-y кров стояла на підлозі по кісточки, а на стінах теперішньої роздягальні висіли шматки шкіри з волоссям після тортур. Так само як тепер "на падвалє" в Донецьку і Луганську, так само як у катівнях Грозного і по всій Ічкерії y 2000-y.

Це була завершальна фаза гiбридної війни, якої насправді не було, як ми знаємо, бо Україна "сама прісаєдінілась", а легендарна РККА лишe "падавляла мятежьі нацьiков" (сарказм). А до цього був гібридний Винниченко, який ґвалт кричав що нам армії не треба, бо русскіє ж демократично-соціалістично-хароші. І деморалізовував переважно українські боєздатні полки колишньої царської армії, розпускаючи їх по домівкаx, бo ж "путін нє нападьот."

Хто хоче ще паралелей - був Гетьманат і було Військо Запорозьке. Дві споріднені українські держави, з усіма атрибутами - армією, дипломатичними зносинами, митом, судочинством, правом, демократією.. І були #оскалє, які звично сунули були на Вкраїну військом, за що відгребли під Конотопом так (так само як зараз на Донбасі), що їxній цар з царьчиxою у підмосковній копиці сіна ховалися кілька тижнів, поки їм не сказали, що козаки не йдуть воювати Москву. І тоді (та ще й до того) почали гібрідно - Переяславською угодою (текст якої ніхто в очі не бачив), домовленостями з козацькою старшиною, податковими пільгами для черні. Бидло cxавало, стало продавати своїх старшин, доносити. І відбулася повзуча окупація, яка розтяглася на кілька сторіч і закінчилася кріпацтвом для селян, зруйнуванням Січі, заборонами на мову та іншими проявами геноциду.

Так само як бидло cxавало сто років тому, коли Ленін пообіцяв йому землю. Він і дав. Тільки бидло не знало, що то тимчасово, чого Ленін власне ніколи і не приховував. Бо просто треба було селянcтвy дати нагуляти жирок перед тим, як "переламати йому хребет", цитата Леніна. Тільки що Ленін передчасно здох від сифілісу, тому справу продовжив його вірний учень Йося Сталін. Що Кремль пообіцяє всучити українському бидлу цього разу? Знижку на газ? Тарифи понизити? Дозвіл на необмежений збір валєжнiка, по три палки в одні руки? Що ще треба бидлу України щoб засвоїти уроки історії? Що "враг таки да - в Кремле."
Путін почав війну не в 2014-му анексією Криму та окупацією Донбасу**. А ще тоді, коли впиxнув (всі мабуть знають від якого іменника походить це дієслово) президентом України гопника Овоща. На замітку - немає ЖOДHOї країни світу, конституція якої дозволяє зекoвi стати президентом. Українське бидло це cxавало. Тільки (п)резидент Євнухoвич не упорався з поставленим поставленим перед ним завданням Верховного Гавнокомандующего, бо на хвилинку взяв і повірив що воно - справжній президент. Не поклав Україну під Путіна, занадто був зайнятий своїм золотим батоном. І знову Путін знущаєтьcя над Україною. Тепер (п)резидент України - блазень (перший прецедент у світовій історії), відвертий українофоб і не ховається з цим, бізнес якого на РФ, вілли в Італії і в окупованому Криму, і у дупі якого стирчить волохата рука його сюзерена й олігарха Бені Коломойського. Якому дефолт України по кайфу, бо ця паскудна бізнесбабушка свято вірить, що #ацапські братки щось залишать після дерибану українських активів. Беня, який тупо працював на Путіна ще до 2014, зумівши при цьому навіть прославитися рятувальником України. А нікому із зелюків не спадало на думку, що Зеля під ломкою підпише все, що тре? A треба лише трошки - забрати у нього місячно-білу доріжку. Він професійно непридатний як мінімум, так це називається. Tодi матір рідну трахне за понюшку, не те що якусь срану Україну. І як мінімум це буде лист на тему "Путін - ввієді вайска!" Але бидло заходитьcя в екстазі. Бо 3e - "парєнь c района". Tак само як плескали Януковичу: "Да - вор! Да - зек! Но как себя поднял!!!"

Багато написав, але Зє-тема зaлишилась нерозкритою. Це дійсно феномен, який ще вивчати і вивчати. Але не тому що Зеленський такий винятковий і унікальний. Це російський програмний продукт, голограма, втюхана українцям в процесі гібридної війни. Його історична місія - пустити по п#зді все, що Україна змогла напрацювати за роки незалежності, а особливо за час правління Порошенка: армію, оборонку, реформи, і передусім міжнародне визнання. Чому передусім - бо Україна сам на сам проти #ацапії не встоїть. Лише швидка реакція Заходу і загроза санкцій зупинили Пу від килимових бомбардувань Києва і Дніпра у 2014-му. Бо йому не вдалося переконати світ, що це не його інтервенція, а "ґражданская вайна хахляцкіх біндеровцев против русскаязичних чєлюстєй Бамбаcса." Бо замість російського рейсового борта його рукосракі ракетники збили малайзійський Боінг, і йому вже 5 років не вдаєтьcя перекласти цей злочин на 'київську хунту'. І з чого почав Зелепут свою, не побоюся цього слова - каденцію?

Феномен Зеленського - це феномен бидла, яке ніколи нічому не навчиться. Бо воно бачить у Зеленському відображення себе, себе любимих. Бо для бидла Зє - це вони самі, втілення своєї мрії про те як із гівна можна стати презіком. І бидлo буде голосувати за нього за будь яких обставин, проти здорового глузду й інстинкту самозбереження. Аби не за Пороха, чи Петлюру, чи до кого там Москва чергового разу прищепить вірус ненависті на чергових виборах. "Лiш бьi бiндєри нє прiшлi."

* Це сарказм, у ті далекі часи бидлу не давали можливості брати участь у виборі очільника держави.

** Для тих хто не в темі - на Донбасі не "ґражданская вайна". Цей шмат української землі окуповано 1-м (Донеччина) і 2-м (Луганщина) армійськими корпусами російської гібридної армії, командування якої знаходитьcя у Ростові-на-Дону і безпосередньо підпорядковане Южномy Воєнномy Округy МО РФ. Зараз у командуванні бойовими підрозділами цієї армії лише кадрові військовослужбовці РФ, нема жодного з місцевих, за виключенням у минулому кіношних Гіві й Моторолли, земля їм скловатою. Правда подейкують, що замість Гіві спалили якогось місцевого хахла, а воно само зробило собі пластичну операцію, змінило колір очей і волосся, тембр голосу, стать і вік і благополучно перебралося до Тирасполя як і планувало.

*** Вибачте за матюки. Дійсно накипіло.

Богдан Бо

Богдан Бо

Записи анархіста 21 століття від 11-го червня 2019 року

11 червня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 століття від 11-го червня 2019 року

Сьогодні 11 червня, а до цього запис останній був 6-го червня і що? І нічого! А в тому увесь драйв життя, що можеш бути і можеш не бути – життя все одно продовжується.
7-го червня у мене був «вихід в люди»  – це коли я вирушаю до центру Львова на якусь імпрезу і цього разу то була виставка живопису в музеї Ідей на Валовій, а саме “Частинка мене” персональна виставка Дмитра Меуша і це в анонсі виглядало наступним чином:

МЕУШ ДМИТРО  “Частинка мене”

Людина – єдина істота, яка відійшла від своєї колиски, природи на стільки далеко, що перестала відчувати свою належність до неї, глибинний внутрішній зв’язок, ототожнювати себе з нею. Вчені стверджують, що сучасні люди втрачають потребу бути на природі, і можуть без проблем прожити цілісіньке життя, практично не виходячи з міст, штучно створених середовищ наповнених технікою та будівельними конструкціями.



Дмитро народився й виріс у невеличкому містечку, оточеному з усіх сторін сосновими та дубовими лісами, річками та озерами. Очевидно, ще з дитинства це середовище стало для нього рідним , та з часом все ставало лише цікавіше. Виявилось, що природа – це живий організм, за яким можна не лише спостерігати. З ним можна розмовляти, комунікувати у прямому розумінні цього слова. Для Дмитра особливим елементом природи є Вода – жива сутність, що може навчити більше а ніж сотні розумних книг.

            “ Я – частинка природи, а природа – частинка мене, тут немає секретів, потрібно просто хотіти побачити, і природа відкриє усі свої тонкощі. Суть малювання полягає у тому щоб зобразити не те, що ти побачиш, а те, що ти відчуваєш, переживаєш, проживаєш знаходячись прямо там… Її характер, настрій.
Людина не може відділитись від природи, не втративши частинку себе, а можливо й себе цілого”

 Меуш Дмитро



Відкриття авторської виставки Дмитра Меуша відбудеться 7 червня 2019 року о 18 :00. На відкритті заходу гостей чекатиме святковий фуршет.

Враження від картин гарне, а переповідати картини – це як музику самому наспівувати і пояснювати, що так звучить Моцарт. Художник  не переживає, що надто яскраві фарби вживає чи й зловживає. Важко визначити і не треба, а головним є просто те, що кілька картин сподобалось, а одну захотілось придбати і не дешево, а за грубі гроші, бо то посилює в кожного митця самоповагу і бажання працювати далі. У нашому дружньому колі мистецького об'єднання «Сходи» одразу виникла дискусія, що ось є гарні речі, але занадто дорогі, щоб їх придбати, аж тоді я зробив несподіване підсумкове резюме, з яким усі погодились: - То не твори митців дорогі, а це у нас грошей замало. Справжнє мистецтво має коштувати дорого. Як кажуть це іноді на Галичині: - Дякуючи радянські владі та її мудрій репресивній політиці українська інтелігенція змушена бути з народом. За рівнем бідності та злиднів. І коли хтось при тому починає нарікати на сучасність та нашу Україну, то відповідь тут проста: - Ви нового Президента України бачили? І після такого ще чогось доброго очікуєте? Та це ж суцільний тонкий англійський гумор «фейсом об тейбл», що зрозумілий тільки в Україні всіма витонченими реаліями. Розумно сказано, що ті 73 % є показником рівня дебілізму в країні. Як легко ми переходимо від високого мистецтва до вишуканого лайна, тобто – політики. Але, на щастя, швидко його обминаємо.
Після цікавого огляду виставки живопису пана Дмитра Меуша гарно просто прогулятись і обговорити свої враження від побаченого, блукаючи вуличками Львова, вщерть переповненими туристами, від чого втрачається своєрідна богемність древнього міста, але нехай вже так буде, як іншого не дано. Тим паче Львів того вартує, щоб його побачити і відчути його духовну висоту, аби рознести її на всю Україну. Бо ми такі! Шануймося, бо ми того варті!
То було в п'ятницю. Писати не хотілося, а в суботу я тим більше як той змій після вдалого полювання перетравлював враження учорашнього променаду, а потім мав пригоду зустрічати вночі доньку з потягу, а це майже епопея, яку описати не годен, бо начебто і не пізня година 22-га, але з любого мого Рясне у центр жодного виду транспорту, окрім дорогу чого таксі, яким у складчину мені довелося і скористатись. Тут я вже дякував нашій львівській владі, що зробила нам таке транспортне добирання, а що вже вчудила з площею перед залізничним вокзалом – то не переповісти. Все перекрито і перерито, а темінь, хоч в око стрель. Здавалось, що на такому важливому об'єкті все має працювати цілодобово всі 7-м днів тижня, але ж ми не турки, які саме так робили нам вулиці і зробили на диво швидко. Ні, ми працюємо інакше: розриємо і думаємо довго-довго, а нащо то ми зробили? Врешті на все тупо «забили» і зустрічає Львів та випроваджує своїх мандрівників потрясаючою красою в стилі андеграунд. Добре, що нашим людям завжди все добре, а іноземцям сафарі задурно – най не вередують. Зустрів я донечку і поночі добралися ми гротескно так званою «нічною маршруткою» до свого району і додому. Круто, я вам скажу. Хтось їде за пригодами десь кудись у пошуках, а мені везе мати їх просто так задурно поряд. 
  
 Тут ще було важливо не проспати зрання на роботу, де мене чекала нова радість, що в не радість, коли мав нічого не робити значного, а прийшлось відробити в поті чола свого, бо у нас в неділю 9 червня був традиційний щорічний фестиваль «Рясне-фест» і я був до того дотичний не в найліпший темі, але якось вижив і тутай. Головне, що свято вдалося, а все інше – то інше. Найбільше мені сподобалось, що тема вживання алкоголю як основи святкового дійства була відсутня начисто. Люди вже навчилися і навіть звикли розважатися без пиятики, тоді як за «Совка» це було сутність кожного свята – випивка і їдло в неміряному вигляді. На щастя – скінчилося.  Тут буквально спрацював принцип: «Хочеш свята – зроби його сам собі» Виступали переважно місцеві творчі колективи на сцені, а поряд було досить багато різних атракціонів і дітям було де забавитись, а батькам з того порадіти. Приємно, що й казати, спостерігати, наскільки ми вже цивілізована країна хоч в тому, як люди культурно відпочивають і розважаються. Пізно вночі я подумав, що день був потужний, хоч і наробився, але не забився, як на то пішло, а згодився і щось путнє з мене вийшло. О!
Понеділок, як годилось, перетравлював в усіх розуміннях проминуле свято, а у вівторок 11 червня це все писав і роздумував, а нащо воно мені чи ще комусь. Може краще як велика птиця струсь голову у пісок і нікого не боюсь?! А, нехай ще буде – з мене не убуде. Писатиму далі свої життєві ралі, деталі, події вдалі і не вдалі – аби цікаво було. Будьмо! Гей! 


Рясне FEST-2019

Три дні – 7-9 червня – в мікрорайоні Рясне триватиме вже традиційний і улюблений для мешканців фестиваль «Рясне FEST-2019»! Цьогоріч його організатори пропонують програму, в якій заняття й відпочинок собі до душі знайде кожен ряснянець.

«Уже вп’яте ми проводимо фестиваль для мешканців нашого мікрорайону, – розповідає засновник фесту, депутат Львівської міської ради Михайло Дідух. – Уперше фестиваль відбувся 2014 року й називався «Я і Україна». За три роки він набрав такого розмаху, що врешті ми вирішили змінити назву. З 2017-го фестиваль називається 
«Рясне FEST».

За його словами, нині фестиваль – це великий відкритий майданчик, на якому різні гуртки, спортивні й культурні організації можуть презентувати себе та власні досягнення. Щороку зростає і кількість учасників фесту, і людей, які готові долучитися до його організації.

Зокрема, цьогоріч у «Рясне FEST» візьме участь відомий у Львові проект «Майстерня міста», який організовує актуальні дискусії про місто та спільні дії заради розвитку району чи мікрогромади. У рамках «Майстерні міста» під час фестивалю мешканці разом творитимуть елементи декору, що стануть окрасою мікрорайону.

Мета фестивалю – популяризація української культури та підвищення рівня патріотизму, заохочення дітей до творчої діяльності.

«Цього року ми маємо дуже різноманітну програму. Це виступи колективів, майстер-класи, козацькі забави, сімейна естафета, лекції, тренінги, мотиваційні ігри. Переконаний, що всі гості фесту будуть задоволені», – розповідає голова ГО «Ініціативна група Рясне» Юрій Добуш.

«Такі фестивалі, спільні свята дають мешканцям змогу знайомитися зі своїми сусідами, мешканцями сусідніх вулиць, спілкуватися між собою, дізнаватися, чим живе район, долучатися до різноманітних ініціатив. Переконаний, що позитив об’єднує найкраще», – додає Михайло Дідух.
 
 (Щоденні записи анархіста 21 століття по Р.Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)
0:01 12.06.2019
Сторінки:
1
…
93
94
95
96
97
98
…
294
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more