Актуалізація есхатологічних мотивів у проповідях священиків.

Духу людини притаманне почуття вічності, почуття яке неможливо передати  словами. Дух – це око душі; проте як і тілесні очі, він є досить ніжним та вразливим. Гріховне життя паралізує сили духу і людина практично втрачає відчуття вічності. Вона стає для неї абстракцією та загадкою, великим  ’’не знаю’’, невідомим яке вона не в силах відгадати.

             Сучасна людина уникає роздумів про смерть. Навіть інтелектуали, які здавалося б не мають табуйованих тем для дискусій та роздумів, всіляко ухиляються від питання власної смертності. Можна бачити щодня смерть, але жити так ніби її для мене немає, ніби її холодний подих пройде повз мене і я ніколи не буду лежати в гробі з загостреним жовтим обличчям.

              Наш світ робить все щоб людина забула про смерть, а значить і про вічність. Він ніби говорить людині: ’’Після смерті твоя свідомість згасне, а тіло згниє. Ти зануришся в бездонну пустку, зникнеш. Яка різниця чи творив ти добро чи зло, смерть рівняє всіх і все. Так чому ти повинен відмовляти собі в задоволенні?’’ Звідси і переконання, що віра та моральність – це старі пережитки, окови, які люди одівають на себе. І оскільки немає вічності, то можна все, усе дозволено.

Такі або аналогічні переконання стали притаманними для більшості сучасних людей. Тому і відійшов в історію християнський звичай мати все необхідне для погребіння. Напевне, кожен священик підтвердить,що часто приходиться причащати хворого, який вже без свідомості, а все через те що рідні боялися сказати хворому про близьку смерть, не бажали поглиблювати його біль та страждання. Навіть лікарі і ті завели неписану норму – брехати про одужання безнадійно хворому. І постають ці люди в образі злодія,  який краде чи не найдорожче в житті людини  - можливість покаяння, можливість накормити душу Благодатними дарами – Тілом та Кров’ю Христа.

Важливість  даної проблеми повинні зумовити актуалізацію питання смерті в проповіді священика. Він не повинні боятися говорити про смерть. Навпаки постійно нагадувати про неї собі і ввіреній пастві, бо той хто пам’ятає про смерть той не грішить. Часто буває так, що навіть на похороні священик говорить про все що завгодно, але тільки не про смерть, так ніби її немає.

Людина завжди грішить, тому почуття покаяння повинно бути для християнина постійним почуттям; ворогами ж пам’яті про смерть постають – надмірна заклопотаність, багатослів’я та жарти.

Надмірна заклопотаність – це даремна трата часу. В цій ситуації людина забуває про саме головне – про себе. Їй постійно не вистачає часу щоб задуматися: хто вона і навіщо вона тут на землі. Життя такої людини це постійний безперервний біг, в якому для Бога немає місця. Метафізичні питання таку людину цікавлять менше ніж наявність інопланетян. Їй здається, що той хто всерйоз міркує про подібні речі є або ледарем або безнадійним мрійником, що все це дрібниці. І в цій марноті людина провадить життя, ніби ховається від Бога. Смерть знаходить таку людину раптово, помираючи він думає не про каяття, а про справи які належало довиконати.

Другий ворог пам’яті про смерть – багатослів’я, як один із прихованих проявів гордині. Святе Письмо часто говорить про тихих і мовчазних. Сам ГНІХ  не є багатослівний. В православному іночестві є потужний напрям – ісихазм, який в основу духовного подвигу ставить  мовчання, що супроводжується смиренням. Багатослів’я – пристрасть, що порівнюється з пияцтвом, вона поглинає людину і та стає придатком свого язика. Коли трудоголік відбирає  час у себе то балакун  – злодій не лише свого а й чужого часу.

Базіка вважає, що має вдосталь знань і йому залишається тільки одне – вчити інших. Та насправді його знання поверхові, а той взагалі відсутні і компенсуються багатослів’ям. У святих отців ми можемо знайти твердження, згідно якого людина, яка зробила із великого дару  - слова – розвагу для себе, подібна до блудника. Через це базіка огидний для людей та чужий для Бога.

Ще одним не менш важливим ворогом пам’яті про смерть – звичка постійно жартувати. Жарти  і глузування – це майже пустослів’я тільки просякнуте отрутою. Людина це образ Божий. Глузування – це бажання показати людину потворною  як Квазімодо.

Жарт робить людину цинічною та наглою і є породженням гордині: насмішник намагається принизити ближнього, щоб показати свою надуману перевагу. Синонім слова ’’диявол’’ – ’’блазень’’. І дійсно диявол забавляється з людством, сміється над загибеллю людей. Тому людина яка постійно жартує уподібнюється дияволу. Мабуть через це від концертів сучасних гумористів так часто віє диявольським холодом, а після перегляду залишається неприємний осад на серці.

Все вищесказане лише накреслює контури проблеми актуалізації питання смерті в проповідях особливо похоронних. Як бачимо нагадування про смертність людини тісно пов’язано з рядом інших питань, що безпосередньо торкаються спасіння людини, приведення ввіреної нам пастви до Пастиря яким є Христос.