Звідки приходить смуток ?
- 06.12.11, 19:53
Часом без жодної видимої причини людині буває сумно. Вдома всі здорові, і немає проблем на роботі. Цвіте жасмин, щебечуть птахи, і вечір обіцяє фантастичний захід сонця - але сумує вінець природи. Немов забув щось і ніяк не може згадати ...
Смуток - він де? У крові у того, хто сумує, - або, як мікроб, в повітрі, і ним всі дихають?
Коли людина рухається, сумувати важко. Набагато легше сумує лежачи на спині, дивлячись у небо. Або лежачи на животі і дивлячись на мурах в траві. Рубаєш дрова - не сумуєш. Кинув рубати, сів, витер піт з чола - знову сумуєш.
Одна людина мені сказала, що смуток народився від почуття втрати. Такої втрати, про яку ти забув. Тобто ти сам не знаєш, що втратив, проте сумуєш і не розумієш, з якого дива.
Припустимо, ти загубив ключі від будинку. Хіба ти будеш сумувати і, тим більше, співати протяжні пісні? Ні. Сто разів ні. Ти будеш сваритися останніми словами, шукати винних (дружину, наприклад), будеш дивитися під ноги, ніби ти - грибник, а кругом - ліс. Ти будеш злий і активний. А все тому, що предмет втрати відомий.
А ось втратили ми рай. Втратили начисто і безнадійно. Тобто так, що якщо шукати самим, то не знаєш навіть в який бік бігти. Але шукають, коли знають, що втратили. А ми забули про цю втрату. Мізками забули, але душею пам'ятаємо. У нас душа часом на собаку схожа. Скиглить щось нерозбірливе, тугу наганяє, а зрозуміти нічого не можна. Ось звідки смуток в людині.
Роблю висновок, що сумують всі, хоча досвід цей висновок прагне спростувати. Я все шукаю вчорашній день і натикаюся на стрункі колони оптимістів, яким тепло на світі від повного забуття своєї головної втрати. Я думав, що у них є таємниця, що вони такі бадьорі від того, що і дверцята знайшли, і ключик від дверцят у них в кишені. Розмовляв, питав. Виявилося, ніхто нічого не знає. Навіть не розуміють, про що я запитую. Деякі, ті, що спритніші, гнівно кричали: «Жени його! Він нам зараз безглуздими питаннями совість роз'ятрить і душу навиворіт виверне! А у нас футбол сьогодні, фінал Кубка чемпіонів ».
Якщо б у нас, як в Середні століття, була культура публічних диспутів, я б запропонував відкритий диспут на тему вселюдської смутку. Вселенської смутку. «Вселенський смуток - двигун прогресу». Або «Спроба забутися і розважитися як джерело науки і мистецтва». Було б цікаво.
Смуток - це не туга і тим більше не смуток. Це - не смертний гріх. Навпаки, смертним гріхом пахне оптимізм. У восьми випадках з десяти можна підозрювати, що оптиміст вкрав щось, або уникнув покарання, або придумав якусь хитру капость. Оптимізмом дихає гімн Люфтваффе, той самий, де «замість серця - полум'яний мотор». Навпаки, всі закохані, тобто ті, хто не хоче дивитися на світ зверху вниз і скидати бомби, сумують. Закохані, звичайно, танцюють під дощем, скачуть через паркани, ночують під вікнами. Але ще вони неодмінно сумують.
Сумує весняного вечора дівчина, відчуваючи себе порожньою і марною. Соловей щебече, черемха з акацією дурманять розум розкішшю запахів, а вона сумує. Вона відчуває, що колись народить нове життя. Але коли, коли? І як це буде? І де той, кому можна схилити голову на плече? І ось природа розквітає і веселиться, а людина, та, заради кого сотворена природа, сумує і тужить.
Сумує і тужить юнак. Кров у його венах - що окріп в батареях. Але навіщо він тут? І чому Місяць такий близький, але рукою його не дістати? Юнак теж відчуває, що якась дівчина має народити нове життя. Але він не знає, яка саме, і не розуміє ще до кінця, до чого тут він. А природа продовжує свою хамську весняну радість. Це все одно, як якби цар у палаці сумував, а вся челядь, все пажі, все стражники і кухарчуки були шалено щасливі.
Раніше думали, що людина велика тому, що зуміла робити літаки. Тепер таку дурість може повторити тільки людина з вродженим психічним дефектом. Людина велика тому, що їй і всього світу мало. А раз їй його мало, раз не для цього світу тільки створена людина, то їй залишається втішатися віршами та піснями. Людина велика тому, що вона сумує про рай та співає пісні. А літаки нині й безпілотні є. Вони комп'ютерами управляються. Але ніякий комп'ютер не заспіває «Не для мене прийде весна», і ніякий комп'ютер, почувши пісню, не розплачеться.
Фізику розуміють не всі. Не всі можуть розібрати і зібрати автомат Калашникова. Не всі можуть плавати під водою з аквалангом. Але закохувалися всі, і сумували всі. Значить, це і є відмінна риса істоти людської. І саме людство є велика сім'я істот, що втратили рай, сумуючих з цього приводу і не розуміючих причин свого смутку.
Смуток - це смутна пам'ять і не менш неясне передчуття. Це - безодня, що розкрилася в душі і нічим, крім Бога, не може наповнитися. О душе, яка сумує за втраченим блаженстві! З ким мені порівняти тебе? Порівняю тебе з царівною Несміяною. Чому б ні? Будемо говорити про велике дитячою мовою. Не будемо боятися відкривати завісу над таємницями за допомогою жартів і примовок. Будемо вести себе як блазні, тобто як самі сумні на світі люди, які здаються всім самими веселими.
Царівна Несміяна плакала в палаці. Складність була в тому, що їй самій була невідома причина плачу. «Діагнозу немає - лікувати не можна», - говорили німецькі лікарі. А царівна все плакала і плакала, так що під її троном здувся паркет, а в кутах дівочої стала відволожуватися штукатурка.
Цар-батько був людиною прогресивною. Він вірив у силу таблеток і мріяв про міжпланетні мандри. «Дивися, доню. Я тобі нову мобілку купив. У ній три гігабайти пам'яті ». А вона ще дужче сльозами заливається. «Ходімо, доню, до мене в палати. Подивимося новий фільм Стівена Спілберга ». А вона ще сильніше виє, і сльози течуть без всякого натяку на вичерпність ресурсу.
Далі ця казка по-різному кажеться. Але головна лінія - скрізь одна і та ж. Все новомодне, все блискуче, дороге, заморське посилювало нерозгадані страждання царівни. Так вона і вбила б себе стражданням, так би й втратила зір від сліз, якби не любов до людини, яку, через звичйність і непоказність, ніхто й помічати не хотів. Він її розвеселив, він її втішив, він їй слізки витер і до життя повернув. Він став їй другом і чоловіком назавжди.
Це, друзі мої, образ Христа, що проник в казку. Це натяк на Христа, Якого не бачать ті, хто від повсякденної мішури осліп, і Якого через Його простоту та смирення не приймають всерйоз мудреці віку цього.
Ну а плачуча царівна, звісно, це - душа наша, яка реве безутішно і страждає, нібито безпричинно, поки Небесний Жених в простому одязі не подивиться на неї мудро й ласкаво.
Ось воно як.
Протоієрей Андрій Ткачов
Смуток - він де? У крові у того, хто сумує, - або, як мікроб, в повітрі, і ним всі дихають?
Коли людина рухається, сумувати важко. Набагато легше сумує лежачи на спині, дивлячись у небо. Або лежачи на животі і дивлячись на мурах в траві. Рубаєш дрова - не сумуєш. Кинув рубати, сів, витер піт з чола - знову сумуєш.
Одна людина мені сказала, що смуток народився від почуття втрати. Такої втрати, про яку ти забув. Тобто ти сам не знаєш, що втратив, проте сумуєш і не розумієш, з якого дива.
Припустимо, ти загубив ключі від будинку. Хіба ти будеш сумувати і, тим більше, співати протяжні пісні? Ні. Сто разів ні. Ти будеш сваритися останніми словами, шукати винних (дружину, наприклад), будеш дивитися під ноги, ніби ти - грибник, а кругом - ліс. Ти будеш злий і активний. А все тому, що предмет втрати відомий.
А ось втратили ми рай. Втратили начисто і безнадійно. Тобто так, що якщо шукати самим, то не знаєш навіть в який бік бігти. Але шукають, коли знають, що втратили. А ми забули про цю втрату. Мізками забули, але душею пам'ятаємо. У нас душа часом на собаку схожа. Скиглить щось нерозбірливе, тугу наганяє, а зрозуміти нічого не можна. Ось звідки смуток в людині.
Роблю висновок, що сумують всі, хоча досвід цей висновок прагне спростувати. Я все шукаю вчорашній день і натикаюся на стрункі колони оптимістів, яким тепло на світі від повного забуття своєї головної втрати. Я думав, що у них є таємниця, що вони такі бадьорі від того, що і дверцята знайшли, і ключик від дверцят у них в кишені. Розмовляв, питав. Виявилося, ніхто нічого не знає. Навіть не розуміють, про що я запитую. Деякі, ті, що спритніші, гнівно кричали: «Жени його! Він нам зараз безглуздими питаннями совість роз'ятрить і душу навиворіт виверне! А у нас футбол сьогодні, фінал Кубка чемпіонів ».
Якщо б у нас, як в Середні століття, була культура публічних диспутів, я б запропонував відкритий диспут на тему вселюдської смутку. Вселенської смутку. «Вселенський смуток - двигун прогресу». Або «Спроба забутися і розважитися як джерело науки і мистецтва». Було б цікаво.
Смуток - це не туга і тим більше не смуток. Це - не смертний гріх. Навпаки, смертним гріхом пахне оптимізм. У восьми випадках з десяти можна підозрювати, що оптиміст вкрав щось, або уникнув покарання, або придумав якусь хитру капость. Оптимізмом дихає гімн Люфтваффе, той самий, де «замість серця - полум'яний мотор». Навпаки, всі закохані, тобто ті, хто не хоче дивитися на світ зверху вниз і скидати бомби, сумують. Закохані, звичайно, танцюють під дощем, скачуть через паркани, ночують під вікнами. Але ще вони неодмінно сумують.
Сумує весняного вечора дівчина, відчуваючи себе порожньою і марною. Соловей щебече, черемха з акацією дурманять розум розкішшю запахів, а вона сумує. Вона відчуває, що колись народить нове життя. Але коли, коли? І як це буде? І де той, кому можна схилити голову на плече? І ось природа розквітає і веселиться, а людина, та, заради кого сотворена природа, сумує і тужить.
Сумує і тужить юнак. Кров у його венах - що окріп в батареях. Але навіщо він тут? І чому Місяць такий близький, але рукою його не дістати? Юнак теж відчуває, що якась дівчина має народити нове життя. Але він не знає, яка саме, і не розуміє ще до кінця, до чого тут він. А природа продовжує свою хамську весняну радість. Це все одно, як якби цар у палаці сумував, а вся челядь, все пажі, все стражники і кухарчуки були шалено щасливі.
Раніше думали, що людина велика тому, що зуміла робити літаки. Тепер таку дурість може повторити тільки людина з вродженим психічним дефектом. Людина велика тому, що їй і всього світу мало. А раз їй його мало, раз не для цього світу тільки створена людина, то їй залишається втішатися віршами та піснями. Людина велика тому, що вона сумує про рай та співає пісні. А літаки нині й безпілотні є. Вони комп'ютерами управляються. Але ніякий комп'ютер не заспіває «Не для мене прийде весна», і ніякий комп'ютер, почувши пісню, не розплачеться.
Фізику розуміють не всі. Не всі можуть розібрати і зібрати автомат Калашникова. Не всі можуть плавати під водою з аквалангом. Але закохувалися всі, і сумували всі. Значить, це і є відмінна риса істоти людської. І саме людство є велика сім'я істот, що втратили рай, сумуючих з цього приводу і не розуміючих причин свого смутку.
Смуток - це смутна пам'ять і не менш неясне передчуття. Це - безодня, що розкрилася в душі і нічим, крім Бога, не може наповнитися. О душе, яка сумує за втраченим блаженстві! З ким мені порівняти тебе? Порівняю тебе з царівною Несміяною. Чому б ні? Будемо говорити про велике дитячою мовою. Не будемо боятися відкривати завісу над таємницями за допомогою жартів і примовок. Будемо вести себе як блазні, тобто як самі сумні на світі люди, які здаються всім самими веселими.
Царівна Несміяна плакала в палаці. Складність була в тому, що їй самій була невідома причина плачу. «Діагнозу немає - лікувати не можна», - говорили німецькі лікарі. А царівна все плакала і плакала, так що під її троном здувся паркет, а в кутах дівочої стала відволожуватися штукатурка.
Цар-батько був людиною прогресивною. Він вірив у силу таблеток і мріяв про міжпланетні мандри. «Дивися, доню. Я тобі нову мобілку купив. У ній три гігабайти пам'яті ». А вона ще дужче сльозами заливається. «Ходімо, доню, до мене в палати. Подивимося новий фільм Стівена Спілберга ». А вона ще сильніше виє, і сльози течуть без всякого натяку на вичерпність ресурсу.
Далі ця казка по-різному кажеться. Але головна лінія - скрізь одна і та ж. Все новомодне, все блискуче, дороге, заморське посилювало нерозгадані страждання царівни. Так вона і вбила б себе стражданням, так би й втратила зір від сліз, якби не любов до людини, яку, через звичйність і непоказність, ніхто й помічати не хотів. Він її розвеселив, він її втішив, він їй слізки витер і до життя повернув. Він став їй другом і чоловіком назавжди.
Це, друзі мої, образ Христа, що проник в казку. Це натяк на Христа, Якого не бачать ті, хто від повсякденної мішури осліп, і Якого через Його простоту та смирення не приймають всерйоз мудреці віку цього.
Ну а плачуча царівна, звісно, це - душа наша, яка реве безутішно і страждає, нібито безпричинно, поки Небесний Жених в простому одязі не подивиться на неї мудро й ласкаво.
Ось воно як.
Протоієрей Андрій Ткачов
17
Коментарі
Горянка
16.12.11, 20:37
Легко прочитати тяжко осягнути
Гарно дякую.
Oleksander
26.12.11, 20:39
Nech sa paci
36.12.11, 20:50
no-sense
46.12.11, 20:54
Кажуть, що в серці кожної людини є духовна порожнеча, яку може заповнити тільки Божа любов... Я би додала від себе, що заповнити її може не сама по собі Божа любов - але взаємодія почуттів, духовна співпраця... якщо можна так сказати, СОтворіння... адже ми думками своїми і вчинками створюємо свою реальність... віддзеркалюючись в оточуючому і трансформуючи його через любов...
Хоча про такі речі дуже важко говорити...
претендент
56.12.11, 21:41Відповідь на 1 від Горянка
претендент
66.12.11, 21:41Відповідь на 2 від Oleksander
претендент
76.12.11, 21:42Відповідь на 3 від Nech sa paci
Мені теж.
претендент
86.12.11, 21:46Відповідь на 4 від no-sense
Насправді слова є і не складні... Треба просто мати дар їх сказати...
)... З часом, по мірі зростання кількості людей зростав би і той сад...
СОтворіння... Бог і створив людину для СОтворіння, доручив їй придумати назви всьому тому, що Він створив, доглядати Едемський сад (якби тепер сказали - ландшафтний дизайнер
Вітер-в-полі
96.12.11, 22:03
Сум - відчуття самотності, неповноти..
претендент
106.12.11, 22:14Відповідь на 9 від Вітер-в-полі
Про що і мова...