Робота особистості з власного саморозвитку.

Розглядаючи проблему саморозвитку особистості, акцентуємо увагу на наступних положеннях:

- саморозвиток - це процес, який сприяє самоудосконаленню, самореалізації особистості;

- саморозвиток особистості має діяльний характер: поза її власною активною діяльністю, бажанням і власним зусиллям в роботі над собою її особистісне формування неможливе;

- внутрішніми стимулами розвитку особистості є її потреби, мотиви, інтереси та установки;

- основою формування потреб, мотивів, інтересів та установок особистості є внутрішні суперечності, які стимулюють активність особистості, сприяють її саморозвитку;

- зовнішніми факторами саморозвитку особистості є впливи середовища та цілеспрямоване виховання;

- зовнішні умови впливають на розвиток особистості не безпосередньо, не прямо, а лише проходячи через її внутрішню сферу і породжуючи у неї відповідні потреби, що зумовлює несхожість, різноманітність і неповторність особистісного розвитку кожної людини, її індивідуальну, своєрідність;

- саморозвиток особистості - це не самовільний, спонтанний процес;

- визначальну роль виховання може виконувати лише за умови, якщо буде будуватись на ідеях саморозвитку і самоудосконалення особистості;

Духовна робота особистості з власного саморозвитку передбачає урівноваженість і зосередженість уваги як центру свідомості на внутрішньому світі; здатність відрізняти сакральне (святе, надособистісне) від профанного (егоцентричного) й осягати святе у всіх проявах буття; перебудову ієрархії смислів з тим, щоб у якості найзагальніших і провідних сенсів в ієрархії смислів виступали надособистісні (як вищезгадані); розвій мудрості у континуально-інтуїтивному розумінні життя та у виявленні цього розуміння служінням надособистісним смислам через породження потокових (підкріплених процесуальною радістю та піковими переживаннями) життєвих актів. Практикування духовного є вправлянням у служінні надособистісним смислам доти, доки породження відповідних їм життєвих актів стане самодійним та увійде в природний стиль життя. Кожна вправа духовної практики є засобом самоконверсії і пробудження від омани опосередкування знаково-понятійною картиною світу, заданої референтною культурою. Техніки входження у змінені стани психіки, в тому числі й медитативні, спрямовують до надособистісних смислів і трансперсонального розвою.

Саморозвиток – одна із форм руху матерії, що реалізується в активності суб'єкта, яка націлена на розв'язання внутрішніх протиріч його існування в довколишньому світі (природному і соціальному середовищі). Саморозвитку будь-якої системи передує, як первинна стадія розвиток, спричинений перш за все зовнішніми детермінантами.

На індивідуальному рівні саморозвиток здійснюється як у неусвідомлених, стихійних формах (імітація, стихійна адаптація, гра), коли індивід не ставить за мету змінити себе власними зусиллями, а також і в усвідомлених формах (самовиховання, самоосвіта, самостворення, самовдосконалення), де особистість виступає одночасно як суб'єктом цілеспрямованої діяльності, так і об'єктом, який необхідно змінити за допомогою цієї діяльності.

Усвідомлений саморозвиток є одним із засобів самоствердження. В умовах поширення свободи і відповідальності особистості саморозвиток стає не тільки необхідним, а й незамінним суб'єктивним фактором її становлення та розвитку, соціалізації й індивідуалізації. Без усвідомленого, вольового саморозвитку особистості не може бути досягнуто цілісності, соціальної зрілості особистості.

Самовиховання особистості є формою усвідомленого саморозвитку й розуміється як специфічний вид внутрішньої діяльності, націленої на вироблення вмінь, навичок, здібностей, якостей для її самоствердження і самореалізації в суспільстві. Самовиховання виступає універсальним засобом розв'язання протиріч між бажаним і наявним, належним і сущим, ідеальним і реальним у розвитку особистості, між необхідністю діяльності для задоволення потреб людини і здібністю та здатністю її здійснювати, між громадською думкою і самооцінкою, між ціннісними уявленнями суспільства, спільноти і соціальними настановами індивіда. Залежно від особистісного розвитку і демократичності, гуманності суспільства самовиховання реалізується на рівнях соціальної адаптації, соціальної саморегуляції і самостворення. Спрямованість самовиховання може мати просоціальний або асоціальний, альтруїстичний або егоїстичний (індивідуалістичний), багатобічний (видовий) або однобічний функціонально-інструментальний характер.

Самовдосконалення особистості як вища форма саморозвитку здійснюється в моральній системі координат як засіб самостворення, що потребує моральної (етичної) рефлексії, творчого виходу особистості у всій її цілісності за межи дійсного.