Террористы-политологи? Ну-ну…



Благодаря Геннадию Москалю в прессу попали имена тех, на кого нынешняя власть собирается повесить недавние взрывы в Днепропетровске. «Имена подозреваемых: кандидат политологических наук Виктор Валерьевич Сукачев (1978 г.р.), Виталий Витальевич Федоряк (1977 г.р.), Лев Владимирович Просвирнин (1979 г.р.) — все местные жители. О существовании четвертого подозреваемого СБУ не знала, его впоследствии указали названные лица. Один из задержанных оказался преподавателем политологии уважаемого вуза Днепропетровска, другой — его коллега по кафедре, ассистент по должности», — сообщил депутат.

СБУ в свою очередь обнародовала видеосюжет, посвященный деятельности и поимке «террористов». Все вместе это вызывает стойкое ощущение «фуфла». Весьма тупое вымогательство денег через банковские переводы, общение с «конторой» через интернет и смс, заоблачная сумма в 4.5 миллионов долларов… Как-то все это не вяжется с людьми с высшим образованием, и с тем, что сообщают о личностях подозреваемых. Нужно быть совсем уж «темным», чтобы использовать подобные методы вымогательства и надеяться остаться на свободе. О Викторе Сукачеве этого явно не скажешь. Вот что удалось разузнать днепропетровским журналистам.

Фотофакт: Организатор взрывов в Днепропетровске давал интервью для ТВ [ФОТО+ВИДЕО]

На сегодняшний день задержаны четыре подозреваемых в организации терактов в Днепропетровске. Их имена — Виктор Валерьевич Сукачев 1978 года рождения, Виталий Витальевич Федоряк 1977 года рождения и Лев Владимирович Просвирнин 1979 года рождения. Все они из Днепропетровска.
“Один из задержанных оказался преподавателем политологии уважаемого вуза Днепропетровска, другой — его коллега по кафедре, ассистент по должности”, — цитирует Интерфакс слова заместителя главы комитета Верховной Рады по вопросам борьбы с организованной преступностью и коррупцией Геннадия Москаля.
[ Читати далі ]
 

На акцию в защиту языка Руслан Багмут приведет массовку



Появилась информация, что скандально известный организатор проплаченых митингов Руслан Багмут собирает «тушки» для массовки на 5 июня под Верховную Раду. Объявление про это найдено в группе «РАБОТА: съемки в кино, митинги/массовки и другой заработок!» (http://vk.com/consult_media). [ Читати далі ]
 

СЕМостійний Янукович



Про те, що політика — наука не точна, чим і цікава, здається, казав іще Бісмарк. Хто в 2004 році міг припустити, що Віктор Ющенко — «ставленик Білого дому», — опинившись у президентському кріслі, зламає надзвичайно вигідний для України газовий договір і заведе на внутрішній ринок країни «РосУкрЕнерго» — проросійського газового посередника? Хто в тому ж таки 2004-му міг би подумати, що Віктор Янукович — «ставленик Кремля», — зайнявши позиції на Банковій, приведе в Україну Shell, Chevron і завмре, очікуючи, коли ЕххоnMobil тицьне відламаний шматочок короваю в сільничку? 

Утім, перші тендери, виграні старо- й новоанглійськими компаніями, — лише зримий пазл великого плану, який на Банковій задумали й почасти реалізували. Хай як дивно це звучало б, але в низці позицій інтереси Віктора Януковича та Барака Обами збіглися. Хоча вихідні позиції, які призвели до деяких злагоджених дій, істотно відрізнялися. 

По-перше, чинний президент України ніколи не мав принципових політичних поглядів. Наприклад, свою позицію щодо російської мови він змінював сім разів; щодо НАТО — поки що тільки двічі. 

По-друге, Янукович — перший президент України, якому потрібен контрольний пакет не тільки всієї влади в країні, а й усього бізнесу. 

По-третє, він готовий ділитися бізнес-територією. Але не з тими, хто претендує на обидва його контрольні пакети. Це означає, що йому слід знайти зацікавленого союзника, здатного стати ефективною альтернативою Росії, яка може надати захист від зазіхань Кремля на побудовану в Україні модель.

[ Читати далі ]
 

Нові сердиті



Коли треба робити щось уперше, завжди знаходиш відмовки: а де, а коли, а навіщо? А що я можу один? Та вже як прийдеш на місце й переконаєшся, що таких, як ти, повна площа, наступного разу запитання не виникатимуть

За останні місяці, здається, щось суттєво змінилося в атмосфері – принаймні столичній. Режим догрався. Опозиція, до речі, теж. Демонстрації проти руйнування Києва, мітинг під ВР проти закону про де-факто другу державну мову, суботня акція на Подолі – все це прояв активності поза політичними партіями й рухами, поза інтересами істеблішменту. Це, нарешті, прояви громадянського суспільства. Може, ще не суспільство як таке, але окремі його симптоми, сигнали – безперечно…

Я мітингів не люблю. Мені не подобається «краплею литися з масами», за словами російського більшовицького поета. Може, дається взнаки отруйний досвід покоління «до 1991-го» – стрункі колони під червоними прапорами, що без сюрпризів тягнуться повз мавзолей (це в телевізорі), повз трибуну на Хрещатику під Київрадою (це з власного досвіду), повз маленькі трибуни й трибуночки в кожному обласному та районному центрі напроти обкому, міськкому, райкому відомої партії. А потім перше відвідання справжнього закордону, і там, десь у парку, маленькі групки протестувальників із саморобними плакатами, якісь жалюгідні, непереконливі, порівняно з відомими із хроніки антивоєнними чи антирасистськими виступами, сказати б, скромненькі – ну, наприклад, проти полювання на китів. І, нарешті, стихія Майдану, де ніяк не вдавалося переконати себе, що це насправді. І – швидке розчарування…

Коротше, не люблю й не ходжу. Протеєвсе ж-таки випадки, коли інших способів реакції не передбачено. Коли природні, технологічні канали зворотного зв’язку (преса, вибори, представницька влада, суди) засмічено чи закорковано, залишається засіб прямої дії: достукатися. Так би мовити, action directe… І тут у нинішньому вітчизняному пейзажі спостерігається не просто пожвавлення, а принципово нова якість.

А саме: виступи проти всілякого роду неподобств відбуваються не те, що паралельно, а мало не перпендикулярно зусиллям організованих політичних груп. Той-таки мітинг під Верховною Радою минулого четверга-п’ятниці. Поки там, усередині, депутати рвали один одному Бріоні, тут, на вулиці, все відбувалося за власним сценарієм. Буквально одне-два знайомі обличчя з’явилися поспілкуватися з народом і повернулися до своїх внутрішніх баталій, а маса тим часом свистіла, гуділа, експлуатувала мегафон і демонструвала дотепність саморобних гасел. Наскільки це було дієвим? Важко сказати, але завіси у вікнах Ради весь час тривожно смикалися, якісь відповідальні особи в краватках оцінювали: розійдуться – не розійдуться? Не розійшлися.

Нове враження від натовпу – вік. Однолітки незалежності відчули власний голос, вони не надто орієнтуються на старших, у них свої сценарії, свої формулювання, свій порядок денний. Хтось побачить у їхніх виступах брак серйозності й надлишок хепенінгу, але це питання смаку. Другий шар – доросліший, це міський середній клас, судячи з одягу та поведінки, впевнені в собі люди, які взагалі-то звикли до індивідуальних проявів власної думки, але куди подінешся… Можливо, в особовому складі відчувається легкий присмак столичного герметизму. Головне, що вперше, можливо, за всі ці роки протестна маса не обмежується колом «професійних екологів», «професійних киян» чи «професійних українців» (перепрошую, якщо когось образив…).

Чи дієва ця нова гіпотетична спільнота? Судячи з наслідків, так – і достатньо: внаслідок своєї ментальності й особистого життєвого досвіду представники нинішньої влади бояться скупчення вільних людей, вони їх не розуміють і не знають, як із ними поводитися. Фактично, нині це єдина сила, з якою вони здатні рахуватися. Наскільки вона адекватна й, відповідно, ефективна в довгостроковому вимірі? Це вже інше питання. Громадські активісти, які збирають акції, наскільки я міг пересвідчитися, цілком адекватні, а брак досвіду швидко надолужується. Чи є це нашою, місцевою інкарнацією «феномена Тахрір» – нового досвіду Третього світу, коли соціальні мережі стають центрами взаємодії, точками кристалізації і викликають потужні рухи мас на кшталт торішньої «арабської весни»? Що з того? Чи є, власне, різниця, який інструмент використовувано? Головне, що кричущі неподобства більше не відбуватимуться у вакуумі байдужості й апатії.

Боїмося випередити події (багато в чому показовою все-таки буде акція протесту проти антиукраїнського закону про мовну політику, який ВР розглядатиме 5 червня), але схоже, що в державі нарешті прокинулась, або, як мінімум, прокидається громадськість.

http://tyzhden.ua/Columns/50/51786

300 дней со дня ареста Юлии Тимошенко

Радио Свобода - Время гостей:
300 дней со дня ареста Юлии Тимошенко: как изменилась Украина? В программе участвует депутат Верховной рады Украины, защитник Юлии Тимошенко Сергей Власенко
Ведущий: Виталий Портников

Омбудсмен В.Лутковська - Портрети з С.Дорофеєвим 02.06.2012



Питання чи не є політв"язнем Ю.Тимошенко від самого початку було юридично некоректним, оскільки відсутність політичної статті в Кримінальному Кодексі автоматично унеможливлює наявність політв"язнів з юридичної точки зору.

Для справки: навіть в часи СРСР за існування політичної статті в КК СРСР тим не менше існувала практика засудження політв"язнів за кримінальними статтями.
Приклади: В.Чорновола було засуджено за згвалтування, а С.Хмару - за крадіжку золота з зубних коронок.

Шкода, що в Лутковської не спитали її оцінку про відсутність/наявність порушень прав людини під час судового процесу над Тимошенко/Луценко. Тут вона мала б розкритися і показати чи насправді вона так незаангажована в політичному сенсі, як вона це декларує.

Луценко: Головне, щоб «Удар» був партією Кличка



Тюрьма вообще довольно сильно – насколько можно судить – его изменила. Сделав – как политика – рассудительнее, прагматичнее, мудрее. Для Lb.ua это сполна проявилось еще в день проведения судебных дебатов. Сейчас – дополнительно подтвердилось.

Правда, цена этим метаморфозам слишком высока. С другой стороны, угрозу всегда можно превратить в возможность. История знает немало примеров, когда пройдя сквозь застенки, выйдя на волю, политик поднимался на качественно новый карьерный этап: Беназир Бхутто, Нельсон Мандела и т.д. Повторит ли Юрий Луценко «многих славных путь?». Зависит исключительно от него самого.

«Санкции Запада могут утолить нашу ненависть к правящей мафии, но не в состоянии её свергнуть»

- Последняя резолюция Европарламента по Украине была довольно жесткой. Текст, в частности, содержит требование освобождения политзаключенных – вас, Юлии Тимошенко, многих других. Вероятность того, что официальный Киев – в силу известных обстоятельств – на это отреагирует, невелика. Что, на ваш взгляд, должно случиться, чтобы украинская власть таки начала считаться с мнением Запада? Это вообще возможно? При каких условиях?

- История диалога нынешней украинской власти с европейскими институциями напоминает мне анекдот, в котором соседи решили приобщить местную постаревшую проститутку к духовной жизни и пригласили ее в костёл. Старая курва заявилась к службе в боевой раскраске и привычной униформе, выстояла мессу под руку с прикрепленной польской наставницей, а по окончании процедуры шепчет ей на ухо: «Всё было так интересно, только я в конце тихонечко пукнула, а священник потом о чём-то долго говорил». Терпеливая наставница отвечает: «Ничего страшного, дорогая. Только перед следующим посещением купите, пожалуйста, слуховой аппарат».

Судя по всему, нынешней власти совершенно не хочется ни покупать слуховой аппарат, ни отучаться портить воздух в порядочной компании. И санкции здесь мало помогут.

«Мораль уголовника – это бесконечное чередование побед, завершающихся местью. И поражений, порождающих отчаяние и злобу», - написал Альбер Камю. Этот алгоритм не перебить ни санкциями, ни резолюциями, ни арестами счетов. Санкции Запада могут утолить нашу ненависть к правящей мафии, но не в состоянии её свергнуть.

Я лично рассматриваю резолюции Европарламента, заявления мировых лидеров как камертон для украинских демократических сил, которые обязаны провести самостоятельную работу по устранению ретрорежима, а не рассчитывать на чудо санкций по евровелению, по моему хотению.

Это не значит, что я против арестов «грязных» денег украинских мафиози. Я – за, и даже передал в нужные руки нужные документы. Но падение Юры Енакиевского, панический перевод счетов в азиатские банки – не устраняют проблем в Украине. Смена власти должна быть произведена украинским обществом. Как-то греческий царёк возмутился сложностью изучения геометрии, на что великий Эвклид ответил: «Нет царского пути в науке, хочешь знать – учись». Так же нет и лёгкого пути в демократии: хочешь жить по-европейски – действуй, падая и поднимаясь.

- Резолюция ЕП определяет «точку невозврата» - парламентские выборы. Если, мол, и они пройдут с нарушениями, Украина окончательно превратится во вторую Беларусь. Согласны ли с этой временной дефиницией? Или опускание «железного занавеса» возможно раньше? Скажем, сразу после Евро?

- Да, Беларусь и Украина имеют схожие проблемы роста. Их корни в том, что именно эти две страны были лишены опыта государственности после Первой мировой войны. Но, к счастью, благодаря героям национально-освободительного движения, современная Украина сохранила намного более полное национальное сознание, что и сделало возможным у нас Майдан-2004. Да и экономический вес Украины никогда не позволит превратить её в изгоя Европы.

Поэтому я бы употреблял к печальному состоянию современной Украины термин «больной человек Европы», которым в своё время обозначали полуживую Османскую империю, а затем – раздираемую противоречиями Польшу. Оба государственных образования были в результате сговоров поделены между «великими державами».

[ Читати далі ]