Побачивши мене у телевізійних новинах, репресивні органи кучмівського режиму захвилювались. Тому з 11.03.01р., охорона мого тіла була посилена. Так, я не оговорився бо це була офіційно саме «охорона», адже ніяких юридичних підстав брати мене під арешт не було. Справа в тому, що кинувшись катувати мене в Московському РВВС, ідіоти навіть забули оформити рапорт хоч на якесь надумане «правопорушення», аби мати хоч якісь «законні» підстави на моє затримання. Головним завданням моїх нових «охоронців» було недопущення до мене адвокатів і журналістів. Всі інші хто не мав відношення до таких «небезпечних» для мого життя (на думку кучмізму) професій як журналістика і правовий захист – могли спокійно мене відвідувати.

(виконано кульковими ручками на матерії Василем Назаром)

Перед обідом, в той день, до мене приходили двоє слідчих. Один з відділу внутрішніх розслідувань МВС, а інший з карного розшуку. Візити обох начебто були пов’язані з фактом моїх травм, але обох цікавили чомусь події які відбувались до мого затримання, а відповідно до побиття. Оскільки я сказав, що події які відбувалися до мого незаконного затримання після побиття достовірно пригадати не можу, то обоє відмовились протоколювати причини моїх травм. Хоч як вище згадувалось, саме по факту отриманих мною травм, з їх слів, були прислані до мене. Один з них був взагалі відвертий до простоти сказавши, що в разі якщо він запротоколює події які мали місце в Московському райвідділі, то потрапить на сусіднє зі мною ліжко в цій лікарняній палаті.

[ Читати далі ]
 

Це сталось близько 17:00 09.03.2001. В цей час я направлявся від Республіканського Стадіону, до ( одноіменної ) станції метро. Несподівано я помітив декількох молодиків, які дуже оживились побачивши мене. Судячи з того як вони щиро зраділи помітивши мене, я їм був дуже потрібний. Тоді ж в мене промайнула думка, що я вже їх сьогодні бачив. Спортивні куртки на атлетичних тілах, і в’язані шапочки низько натягнуті на очі, придавали їм ознак вуличних хуліганів-гопників. Те, що це не були унсовці я знав точно, але це могли бути представники якоїсь молодіжної організації, що входила в опозицію. Так, можливо я їх бачив в той день, у колоні демонстрантів.
Тим часом вони наближались мені на зустріч прискорюючи ходу, і чим менша була відстань між нами, тим більше їхні обличчя розливалися радістю…
Дивлячись на них, я думав, що ці хлопці можливо є новими «перебіжчиками» з інших опозиційних структур, що хочуть приєднатися до унсовців. Після кожної антикучмівської акції наші лави завжди поповнювались за рахунок інших опозиційних партій. Здебільшого мігрувала молодь, яка захоплювалась гоноровими і енергійними діями УНА-УНСО.

- За вами що, мєнти гоняться? – Жартуючи запитав я, коли молодики підбігли, і зупинились переді мною… Удар чимось твердим по моїй голові після удару мені під дих, заглушив відповідь одного з них. Посмішка якого з близької відстані остаточно втратила будь-які риси щирості. Так швидко мені ще ніколи не надягали наручники. Це сталося ще скоріш ніж до мене наблизився асфальт. В той час як декілька пар ботів випробовували міцність моєї голови, поруч тріщала радіостанція:

- Ето точно он! – повідомляв радісний голос – что с нім дєлать дальшє?
- Счас к вам подьєдут, провєрят і скажут что дєлать дальшє – лунала відповідь з радіостанції.

Підходили не раз. Я навіть не зрозумів хто саме мав «провєріть». Перевіряли всі. Піднімали голову, вдивлялись в моє обличчя (яке на той час вже було залите кров’ю), і переконавшись, що це «точно он», промовляли якусь фразу типу «морда бандеровская», або ж перепитували – «что кучма нє нравітся?». Після чого мою голову опускали з такою силою, що на тому місці мав би залишитись трафарет з характерними рисами мого обличчя на асфальті…

Коли і куди зникли молодики у спортивних куртках, я не помітив. Мабуть побігли одягати мундири,щоб скоріше отримати нагороди, за арешт особливо небезпечного «антікучмовского авторітєта». Або як вони ще висловлювались – «одного із бандеровскіх главарєй».

Далі мною опікувались «специ» в чорних одностроях, і судячи з їх поведінки, з душами того ж кольору. Коли один з них мене обшуковував, інший зауважив:

- Смотрі вниматєльно, от етіх фанатов можно ожідать чєго угодно, і заточкі, і гранати..

Не виявивши ні «заточок», ні гранат, мене потягнули в підігнаний неподалік автобус.[ Читати далі ]

9 березня в новітній історії України відоме не лише як чергова річниця уродин Тараса Шевченка. 9 березня 2001 року в Києві в рамках акції «Україна без Кучми» пройшли найбільші протестні виступи. Для декотрих безпосередніх їхніх учасників спротив обернувся тюремним ув’язненням, проте загалом для піднесення громадської активності тодішнє протистояння з владою мало колосальне значення. Прийнято вважати, що без подій 9 березня (хай навіть жорстко придушених і загалом провальних з точки зору недосягнення поставленої мети) три роки по тому не мала б місця і нова хвиля ще більш чисельних та потужних народних виступів, знаних як «помаранчева революція». 

Історія та хронологія УБК

Суспільне неприйняття Леоніда Кучми (переобраного у 1999 році на другий президентський термін) почалося з оприлюднення 28 листопада 2000 року Олександром Морозом (на той момент – лідером соціалістичної фракції у парламенті) матеріалів, що компрометували Леоніда Кучму як державного діяча та свідчили на користь версії, згідно якої саме Кучма виступив замовником викрадення та вбивства 16 вересня 2000 року опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Події, які почалися у стінах парламенту (де Мороз вперше презентував записи розмов Кучми з іншими високопосадовцями) і отримали назву «касетного скандалу», дуже швидко перемістились на вулиці Києва.
15 грудня 2000 року на Майдані Незалежності з’явились перші намети тих, хто намагався привернути увагу до «касетного скандалу» та висловити своє ставлення до стилю правління Леоніда Кучми.
19 грудня відбулася перша велика демонстрація до адміністративних будівель столиці і мітинг під стінами Верховної Ради зокрема.



27 грудня акцію «Україна без Кучми» було тимчасово згорнуто – під приводом реконструкції Майдану учасників УБК змусили прибрати намети та покинути площу.

14 січня 2001 року стартував другий етап УБК. Представники антикучмістської опозиції розмістили свої намети вздовж Хрещатика – від місця зведення майбутнього монумента на честь Незалежності України до Бессарабської площі.
Протягом другої половини січня та усього лютого на Хрещатику та Майдані Незалежності проводились акції громадської непокори, мітинги та демонстрації з вимогами відставки Леоніда Кучми і усіх керівників силових структур. Ці акції супроводжувались провокаціями з боку влади та підконтрольних їй сил.

1 березня 2001 року було брутально ліквідовано наметове містечко на Хрещатику. Санкцію на це – з благословення та схвалення лояльного до Кучми мера Києва Олександра Омельченка – видав Старокиївський суд столиці.

8 березня, напередодні дня народження Тараса Шевченка та традиційного офіціозу цієї дати (покладання квітів до пам’ятника Шевченка в університетському парку), опозиція зробила заяву про те, що не пропустить Леоніда Кучму на територію парку.

У відповідь на це в ніч з 8-го на 9-те березня університетський парк щільним кільцем оточили кілька тисяч міліціянтів.
Близько восьмої ранку 9 березня до парку прибув Леонід Кучма і, поклавши квіти, залишив територію України, вирушивши у закордонне відрядження. У цей час маніфестанти безуспішно намагались прорвати ряди правоохоронців.
Між дев’ятою та десятою ранку міліція затримала декількох демонстрантів та доставила їх на вулицю Богомольця, до столичного управління МВС.

Між одинадцятою ранку та другою годиною дня в університетському парку тривав мітинг, що перейшов у похід під стіни МВС з вимогою звільнити затриманих.
Відтак приблизно з другої до третьої години дня центром Києва пройшла багатотисячна демонстрація з гаслами та транспарантами, що вимагали відставки Кучми та притягнення його до кримінальної відповідальності. О третій дня учасники акції зупинились під стінами адміністрації президента, на вулиці Банковій. Дорогу їм перекрили бійці «Беркуту», зусиллями яких (а також найнятих провокаторів) на підступах до АП були зрежисовані масові сутички.

Невідомі особи відділились від колони демонстрантів, підбігли до загорожі, почали роз`єднувати та перекидати турнікети. Міліціонери кидали у натовп димові шашки, каміння. У відповідь учасники акції спробували потіснити лави правоохоронців – міліція застосувала кийки та сльозоточивий газ. Добре екіпіровані бійці «Беркуту» переважали своїх візаві як чисельністю, так і підготовкою, однак згодом саме активістів УБК звинуватять у завданні тілесних ушкоджень працівникам міліції. Про те, що МВС готувалась до подібного розвитку подій на Банковій, свідчила і заздалегідь розгорнута дислокація, і оперативна зйомка, яку вела міліція і яку використали слідчі для затримання опозиціонерів та пред’явлення їм обвинувачень. Сутички під адміністрацією тривали приблизно тридцять-сорок хвилин і завершились відступом демонстрантів.

Близько п’ятої години вечора у Будинку вчителя розпочався установчий з’їзд руху «За правду!» делегатами якого була в основному студентська молодь. У цей же час на вулиці Димитрова відбувалось захоплення спецназом штабу УНА-УНСО – організації, що проявила себе найбільш активно в антикучмістських виступах, несла охорону наметового містечка та брала участь в усіх акціях УБК. Всі унсовці на чолі з їхнім лідером Андрієм Шкілем були доставлені у різні райвідділки міліції. Там до пізньої ночі тривали допити, під час яких заарештованих піддавали жорстоким катуванням.

Паралельно із цим на вокзалах Києва міліція затримувала молодь, яка, на думку правоохоронців, могла мати приналежність до опозиції. Ідентифікація відбувалась за символікою УБК чи навіть українською мовою, якою спілкувались «підозрювані». Загалом у той день за гратами опинилось понад 300 осіб. Переважна більшість з них (особливо після втручання у справу Уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової) була відпущена на свободу наступного ж дня або відбула кількаденні терміни ув’язнення з формулюванням «за нецензурну лайку у громадських місцях» абощо. Однак дев’ятнадцятеро фігурантів справи мали скласти ядро судово-політичного процесу та отримати максимально можливе покарання за – як визначила влада – «організацію масових заворушень».

Після подій 9 березня акція УБК фактично пішла на спад. Наявність перших після 1991 року політичних в’язнів істотно вплинула на конфігурацію дій опозиції. Попереду було довге слідство та тривалий судовий процес.

«Справа 9 березня»: слідчі дії СБУ та обвинувальний висновок

Справа про масові заворушення була передана для розслідування у Службу Безпеки України. 4 червня 2001 року СБУ офіційно порушила кримінальну справу за 2-ю частиною статті 71 Кримінального кодексу України (мова йде про кодекс 1960 року), вважаючи кваліфікуючими ознаками злочину «спричинення великої матеріальної шкоди державі» та «заподіяння тілесних ушкоджень значній кількості працівників міліції». Обвинувачення було висунуто дев’ятнадцятьом особам – Андрію Шкілю, Миколі Ляховичу, Ігорю Мазуру, Руслану Зайченку, Миколі Карпюку, Денису Андрусенку, Олегу Бойку, Олегу Бурячку, Сергію Гальчику, Володимиру Горощуку, Сергію Кайдановичу, Андрію Косенку, Павлу Литвиненку, Григорію Ляховичу, Владиславу Мирончуку, Василю Назару, Володимиру Павлюку, Станіславу Самофалову та Олегу Селезі.

Обвинувачені у «масових заворушеннях» в залі суду

Більшість з підсудних не мала відношення до УНА-УНСО, хоча преса традиційно називала фігурантів справи 9 березня унсовцями. Шістнадцять з них постійно знаходились за гратами – спочатку в СІЗО СБУ, а відтак – у Лук’янівському СІЗО. На підписку про невиїзд було відпущено лише троє осіб, в тому числі і Миколу Карпюка, очільника рівненської організації УНА-УНСО. Така поблажливість до одного з ключових діячів опозиційної партії (проти якого, до того ж, були висунуті чи не найтяжчі обвинувачення) дала привід запідозрити Карпюка у співпраці зі слідчими органами.

Кримінальна справа за подіями 9 березня загалом нараховувала понад 80 томів. Її курувала група слідчих Служби Безпеки під проводом тодішнього полковника СБУ Миколи Герасименка. Свою подальшу кар’єру Герасименко побудував на педалюванні цієї справи, від якої свого часу відмовився безпосередній керівник Герасименка Анатолій Головін. У 2006 році преса оприлюднила донос Герасименка на Головіна, в якому Герасименко повідомляв, що Головін побоюється «можливої відповідальності у майбутньому» та заявляє, що «краще напише рапорт про звільнення, ніж буде займатися цією справою».

У серпні 2001-го слідчі СБУ передали до Старокиївського суду столиці обвинувальний висновок, очевидні огріхи якого у 2001-2002 роках широко висвітлювала преса. Бажання завершити розслідування у якомога більш «стислі терміни», на чому не раз наголошував Герасименко в рапортах керівництву, призвело до цілої низки нісенітниць, на кшталт тверджень, що скандування маніфестантів спричинили в одного з правоохоронців кон’юнктивіт абощо “потерпілий Бутко одержав удар каменем по голові, чим було заподіяно ушкодження суглобу лівої ноги”. Суд не взяв до уваги безперечно низьку якість роботи СБУ та непрофесійно складений обвинувальний висновок – недолугий як з точки зору логіки, так і юриспруденції. 2 жовтня 2001 року у Старокиївському суді розпочалися слухання «справи 9 березня».

У майбутньому кожен з представників апарату влади, в чиїх руках знаходилась доля «справи 9 березня», отримає чималий зиск з лояльності режиму Кучми. (Ситуацію не змінить і президентство Віктора Ющенка). Так, при Ющенкові Миколу Герасименка буде призначено заступником голови СБУ (при цьому «помаранчевий» керівник Служби Безпеки Олександр Турчинов говоритиме у 2005-му, що ідея люстрації йому не імпонує). Іван Волік обійме посаду судді Вищого господарського суду, а прокурор Олександр Кузовкін, який вимагатиме для підсудних якомога більш жорсткого покарання (до десяти років позбавлення волі), очолить прокуратуру Бориспільського району.

Перші судові засідання та розкол у лавах УНА-УНСО

Осінь 2001 року принесла фігурантам «справи 9 березня» значні випробування. Попри клопотання адвокатів, суддя Волік відмовився змінити підсудним міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд. Непоступливість суддів позначилась і на закритості процесу: преса не мала можливості вільно потрапляти на перші судові засідання. Все це призвело до протестів у середовищі політв’язнів: більшість із них оголосила голодування. Згодом бодай одну з їхніх умов влада взяла до уваги: слухання справи з кінця 2001 року проходили у залі периферійного кінотеатру «Загреб», вхід до якої був дозволений і журналістам зокрема.

Однак вимушене голодування та погані умови утримання позначились на здоров’ї підсудних: ув’язнений Олег Бурячок тривалий час страждав на важке захворювання крові – тромбоцитопенічну пурпуру. Внаслідок перенесеної операції з видалення пухлини мозку не мав можливості приймати препарати, потрібні для виходу зі стану голодування, підсудний Владислав Мирончук. В тяжкому стані після тривалої відмови від їжі знаходились також Пилип Литвиненко та Микола Ляхович. За гратами, без належної медичної допомоги перебував і інвалід дитинства Олег Назар, який пересувався виключно за допомогою милиць.

У критичному стані потрапив до шпиталю СБУ Андрій Шкіль. У його випадку далася взнаки тяжка хвороба печінки, загострення якої супроводжувалось значним зростанням білірубіну у крові. Певний час Шкіль знаходився між життям та смертю, чим скористалося керівництво СІЗО СБУ, заборонивши йому будь-які контакти із зовнішнім світом, і з захисниками зокрема. Втім, ситуацію використали також і соратники Шкіля та решти ув’язнених унсовців, що залишились на волі.
Відпущений на підписку про невиїзд Микола Карпюк, а також Юрій Тима (був обраний від УНА-УНСО у 1994 році народним депутатом України) та фактично нова людина в партії Едуард Коваленко склали той тріумвірат, який поступово почав дрейф УНА-УНСО від різко окреслених опозиційних плацдармів до цілковитого улягання режиму Кучми. Едуард Коваленко – дрібний підприємець з причорноморського міста Генічеськ – на допитах в СБУ всіляко підкреслював власну непричетність до партійної ієрархії УНА-УНСО, а також до антикучмістських виступів як таких.

Тим не менш, у жовтні 2002 року Едуард Коваленко став головою політради партії, а його колега Юрій Тима – головою виконкому. Для Миколи Карпюка була створена нова посада – голова партії, яку він і обійняв. Поза участю Андрія Шкіля та ув’язнених унсовців тоді ж було проведено і закритий з’їзд організації, на який нове керівництво партії допустило тільки лояльних до себе людей. Решта делегатів одностайно визнала цей з’їзд нелегітимним, оскільки на ньому не були присутніми представники усіх обласних філій УНА-УНСО, як того вимагав статут партії.

До подій осені 2001 року відноситься і затвердження керівною трійкою УНА-УНСО виборчого списку партії, першим номером якого став Микола Карпюк, другим – Едуард Коваленко, третім – Юрій Тима, четвертим – Олег Марчук та п’ятим – Руслан Зайченко. Андрія Шкіля до цього переліку включено не було, він прийняв рішення самостійно балотуватися по мажоритарному округу, проте його виборчій кампанії надзвичайно перешкоджало те, що кандидат в народні депутати знаходився за гратами і був позбавлений можливості агітувати за себе перед виборцями.

Поки УНА-УНСО набувала толерантних та конформістських щодо чинної влади політичних форм, а її лідер знаходився за гратами, у судових засіданнях по «справі 9 березня» заслуховували покази потерпілих. Загальна кількість їх приблизно дорівнювала 70 особам. Усі «постраждалі» міліціонери плутались у показах, не впізнавали в обвинувачених своїх кривдників і фактично власноруч руйнували вибудоване проте підсудних обвинувачення. З двох зламаних пальців міліціонерів (використаних як приклад тілесних ушкоджень) одна травма опинилася під великим питанням: рентген, зроблений бійцю спецназу, не підтвердив наявність такого переламу.

Вибори-2002 і подальший розвиток подій

Парламентські вибори, що відбулися 31 березня 2002 року, партія Коваленка-Тими-Карпюка програла, не отримавши скільки-небудь пристойного результату голосування. Що ж стосується Андрія Шкіля, він виграв парламентську кампанію у 121-му мажоритарному окрузі Львівщини, набравши 34 150 голосів. Його найближчий суперник – перший заступник начальника Львівської залізниці Леонід Ткачук (кандидат від блоку партій «За єдину Україну!») – намагався оскаржити результати виборів у суді, але у цьому йому було відмовлено: суд не знайшов порушень законодавства у кампанії, яку проводила команда Шкіля.

Більш прикрою була участь у перегонах «нашоукраїнця» Ярослава Пітка – заступника голови Львівської облради, члена Народного Руху України. Ні регалії Пітка, ні адмінресурс «заєдиста» Ткачука не допомогли їм здобути перемогу. Однак Пітко в якості суперника Шкіля був негативно сприйнятий західноукраїнським електоратом – під час виборчого турне Віктора Ющенка Львівщиною йому ставили питання з приводу даної ситуації. Від лідера «Нашої України» та майбутнього президента України вимагали, аби кандидатура Пітка була знята.

Проводячи прес-конференцію у Львові, Ющенко згадав «безневинно постраждалих» від режиму політв’язнів, зазначивши принагідно, що заради їхнього звільнення «потрібно зробити усе». Однак на Ярослава Пітка його безпосередній лідер не захотів або не зумів вплинути. Пітко не відмовився від участі у виборах, що, тим не менш, не вплинуло на їхній результат.

Львів, початок 2002 року: такі написи були на багатьох будинках

Вже 2 квітня 2002 року стало відомо про те, що Андрія Шкіля обрано народним депутатом України. Проте боротьба за його звільнення з-під варти тривала іще десять днів: суддя Волік не вважав за потрібне відкривати двері в’язниці перед парламентарем, посилаючись на відсутність офіційних підсумків кампанії-2002, оголошених ЦВК та оприлюднених в «Голосі України» та «Урядовому кур’єрі». Тільки 12 квітня рішенням суду Андрія Шкіля було звільнено. Зал стоячи аплодував новообраному депутату. 

Звільнення обвинуваченого номер один, що свідчило про високу суспільну оцінку подій 9 березня, не могло не вплинути на хід судових слухань. Зовні в їхньому перебігу мало що змінилося, але очевидним було те, що за нової ситуації влада не буде вдаватися до максимальної міри покарання. Вихід Шкіля на волю полегшив участь його соратників самим своїм фактом. Проте будучи на свободі та ставши народним депутатом, Шкіль приділяє чимало часу та зусиль звільненню решти ув’язнених. Цього він досягає різними шляхами, зокрема, й через застосування до декотрих з них Закону про амністію, автором якого був Шкіль.

Вирок по «справі 9 березня». Вердикт Апеляційного та Верховного суду

25 грудня 2002 року суд під головуванням Івана Воліка та за участі суддів Федорчука і Валігури постановив вирок у «справі 9 березня». Миколу Ляховича було засуджено до 5 років ув’язнення, Карпюка – до 4,5, Мазура, Зайченка, Гальчика та Мирончика – до 4, Бойка та Горощука – до 3,5, Бурячка – до 3 років, Назара – до 2 років і 3 місяців. Решта підсудних отримала по два роки позбавлення волі, які фактично добігали кінця, адже термін ув’язнення відраховувався з моменту їхнього арешту. Карпюка було взято під варту у залі суду, а Шкіль, який йменувався на ста сторінках вироку «особа, чия справа виділена в окреме провадження», відразу почав кампанію за якнайскоріше звільнення засуджених.

Менш ніж за півроку після першого вироку «справу 9 березня» розглянув Апеляційний суд Києва. Молодий суддя-початківець Сергій Дембовський (що працював у суді лише п’ятий рік) мав намір докорінно змінити вирок. Проте у підсумку покарання засудженим було тільки пом’якшено – в середньому кожному з фігурантів справи відмінусували по року неволі. Чутки про те, що судді Дембовському «зробили зауваження» за недоречну симпатію до «злочинців» підтверджував його несподіваний демарш: Дембовський як головуючий у засіданні відмовився особисто зачитувати ухвалений колегією вердикт. За нього 16 травня 2003 року в залі Апеляційного суду Києва це зробив інший суддя – Олексій Харута. (Свого часу саме Харута розглядав оскарження правомірності утримання під вартою деяких підсудних. І ніколи не виносив рішення на користь обвинувачених).

Попри очевидну заангажованість і цього складу суду, апеляційна Феміда внесла деякі корективи в обвинувачення. “Детально вивчивши матеріали справи”, суд не погодився з рядом ключових моментів, на яких базувався вирок судді Воліка. По-перше, колегія суду відкинула твердження про те, що демонстрантами 9 березня 2001 року використовувалася зброя. Згідно висновків Воліка, “зброєю дробильної дії” проголошувалися курячі яйця, використані маніфестантами. По-друге, суд також заперечив інкримінований підсудним намір вчинити під час протестної акції підпали.

По-третє, судді висловилися проти того, що учасниками акції у розпалі березневих подій нібито знищувалось майно – це обвинувачення з підсудних так само знято, а деякі грошові стягнення з них визнані неправомірними. По-четверте, колегія Апеляційного суду охарактеризувала як “безпідставне” твердження, що обтяжуючою ознакою масових безпорядків, у вчиненні яких звинувачувались підсудні, є “скоєння злочину загально небезпечним способом”. Таким чином, з усього спектру обвинувачень, що входять до диспозиції статті про “масові заворушення” Апеляційний суд залишив хіба що “опір працівникам влади”. Однак і це обвинувачення було надто розпливчастим та позбавленим конкретики. За всіма юридичними приписами та суто людськими законами суд мав би виправдати обвинувачених.

Андрій Шкіль пише «Політв’язням – волю!» на воротах Лук’янівського СІЗО. За його ініціативою Верховна Рада України прийме Закон про амністію, а Верховний Суд – після неодноразових звернень Шкіля до прокуратури та інших інстанцій – переглядатиме у 2006 році «справу 9 березня»

Пізніше, вже за часів «помаранчевої» влади, ще більш обурливим буде рішення Верховного Суду України. Він розглядатиме касацію по «справі 9 березня» у квітні 2006 року. На той час усі засуджені судом першої інстанції вже будуть звільнені, проте потреба у бодай моральній сатисфакції та знятті з них тавра кримінальних злочинців зберігатиме актуальність. З цього питання до Генеральної прокуратури неодноразово звертатиметься народний депутат Андрій Шкіль. Президент України Віктор Ющенко підтримає вимогу переглянути справу про масові заворушення. Відтак прокуратурі доведеться підготувати звіт по даному питанню.

З ним на засіданні Верховного Суду виступить заступник генпрокурора Віктор Кудрявцев, який зазначить, що 9 березня 2001 року у Києві не відбувалось жодних масових заворушень.
«Адже демонстрантами не було нанесено ушкоджень жодній цивільній людині, не було підпалів, знищення будівель, житла, державних установ. Був лише опір представникам правоохоронних органів. За таких обставин ми вважаємо, що підсудні не повинні нести відповідальність за масові заворушення, й вирок підлягає скасуванню», – скаже він. У відповідь на це суд спитає Кудрявцева, чому Генеральна прокуратура не займається розслідуванням фактів фальсифікації справи? Тоді, мовляв, й були б наявні ті нові обставини, які, згідно процедури, робили б можливим скасування вироку. Відповідь на це питання Кудрявцев не дасть, тож і по цей день обвинувачені та засуджені по «справі 9 березня» залишаються із не знятою з них судимістю…

Фільм "Обличчя протесту"


Наталя Лебідь
http://obozrevatel.com/politics/do-10-richchya-ukraini-bez-kuchmi.htm

Как уже сообщали «Новости-N», вчера поздно вечером в кабинет мэра Южноукраинска ворвались люди в камуфляже. С криками: «Здание заминировано!» они принялись выводить всех, кто находился в горисполкоме. Здание было оцеплено, подъехали несколько машин МЧС и карета скорой помощи.
До этого Андрей Стулин практически целый день находился в своем кабинете, поскольку был риск, что если он его покинет, правоохранители его туда уже не пустят. Однако после «заминирования» помещение горисполкома пришлось покинуть и ему, и всем, кто находился вместе с ним.

Управляющий делами исполнительного комитета Южноукраинского городского совета Александр Ильясов по этому поводу выдвинул предположение:
- Где гарантия, что после этого из горисполкома ничего не пропадет - например, печать? И где гарантия, что там ничего не появится - например, наркотики или боеприпасы?



http://www.novosti-n.mk.ua/news/read/?id=38105

***

В Южноукраинской мэрии не утихают «баталии»: Андрей Стулин, которого облвласть уже не воспринимает как мэра Южноукраинска, телеграфировал в Администрацию Президента Украины, в Министерство внутренних дел, Генеральную прокуратуру Украины, а также заместителю председателя комитета Верховной Рады Украины по борьбе с организованной преступностью и коррупцией Геннадию Москалю.

Об этом «Преступности.НЕТ» стало известно из источников в Южноукраинской мэрии.

В частности, Стулин сообщил сотрудникам мэрии, что «по указанию главы облгосадминистрации Николая Круглова» был заблокирован доступ в служебные помещения мэрии.

При этом он попросил руководство силовых структур не позволить областным чиновникам узурпировать власть в городе.

Как отметили очевидцы того, что происходит сейчас в Южноукраинской мэрии, на данный момент сотрудники правоохранительных органов так и дежурят у входа в кабинет городского головы. Причем половина из них – сотрудники горотдела милиции, а остальные – сотрудники подразделения Государственной службы охраны при МВД Украины.

Напомним, «Преступности.НЕТ» уже сообщали, что в понедельник вечером, 12 марта, на спецлинию 102 сообщили о заминировании здания ДК «Энергетик». Однако, в ходе проверки сотрудниками МЧС никаких взрывоопасных веществ и устройств обнаружено не было.

http://www.pn.mk.ua/news/55114.html

Андрій Стулін, обраний народом мер Южноукраїнська
***

В Украине под прикрытием нынешней власти происходит захват предприятий. Примером тому может служить ситуация, сложившаяся на  судостроительном заводе «Океан».

Об этом в комментарии «Преступности.НЕТ» заявил лидер Народного Руха, экс-глава МИД Украины Борис Тарасюк  во время своего визита в Николаев 17 декабря.

Главный руховец Украины рассказал о том, что в Николаеве он встретился с городским головой Владимиром Чайкой, с которым обменялся мыслями касательно политической ситуации в стране. Кроме того, Чайка проинформировал народного депутата о городских проблемах, а тот в свою очередь поинтересовался вопросом по поводу ситуации, которая сложилась на заводе «Океан».

- Я считаю, что это нездоровая ситуация, которая характерна для многих регионов нашей страны. Под прикрытием нынешней власти, которая декларирует свою борьбу с коррупцией, происходит захват предприятий. И все это «крышует» власть. К этому выводу я пришел, анализируя материалы, касающиеся ситуации на заводе «Океан» и попыток нападок на «Нибулон» - достаточно успешное предприятие, - заявил народный депутат.

По его мнению, нынешняя власть имеет признаки бандитских формирований, которые пытаются завладеть собственностью, приобретенной не ими. Но, между тем, они занимаются перераспределением этой собственности, используя бандитские методы.

- Власть сама есть сообщником в этом. Завод «Океан» - это только один из примеров. Это происходит везде в стране. Бизнесмены, которые честно заработали какие-то предприятия и нормально работают, являются объектом посягательства бизнесовых банд и формирований, которые «крышуются» властью, - уверен политик.

Как ранее сообщали «Преступности.НЕТ», 17 ноября Наблюдательный Совет Николаевского судостроительного завода «Океан» назначил президентом предприятия Василия Федина, ранее занимавшего пост генерального директора Херсонского судостроительного завода. Новый руководитель прибыл в Николаев с пятью автобусами охраны и установил контроль на предприятии.  Как выяснилось позже, Наблюдательный совет завода обратился к компании «Смарт-групп» (которая находится под контролем российского олигарха Вадима Новинского – "ПН") с просьбой «взять на себя оперативное руководство и нормализовать работу завода».

Губернатор Николай Круглов высказал свое одобрение тому, что «наконец удалось услышать собственника завода «Океан», который решил выполнить свои обязательства перед работниками и Пенсионным фондом. А мэр Николаева Владимир Чайка в свою очередь высказал мнение, что смена руководства на заводе «Океан» «даст встряс коллективу предприятия».

Что касается ООО СП «Нибулон», то, как сообщалось ранее, директор предприятия Алексей Вадатурский неоднократно заявлял о  давлении на него со стороны власти и силовых структур. Напомним, народный депутат Украины Владимир Матвеев заявил о том, что «проблемы» «Нибулона» связаны с тем, что на предприятие «положил глаз» народный депутат Юрий Иванющенко (известный как «Юра Енакиевский»). Хотя сам Иванющенко опроверг то, что имеет виды на крупнейшего зернотрейдера.

http://pn.mk.ua/news/50687.html

Украинские садоводы подводят неутешительные итоги перезимовки фруктовых деревьев. По предварительным данным, суровые морозы в феврале уничтожили около 70% урожая плодово-ягодных культур. Основные потери понесли Крым и Херсонская область, где температура опустилась ниже 25 градусов мороза, передает ЦТС со ссылкой на Радио "Ера".

По словам начальника отдела агрометеорологии украинского Гидрометцентра Татьяны Адаменко, уже температура в минус 20 губительна для косточковых фруктов. В некоторых областях Крыма, в степи, где не было естественной преграды для ветра, потери фруктовых оцениваются в 90%, причем погибли не просто початки, а сами деревья, которые теперь нужно будет выкорчевывать.

"У нас есть проблема на юге Украины. В Крыму потеряли урожай, наверное, на 90-95%, а в общем по Украине - где-то процентов на 70%", - говорит эксперт плодоовощного рынка Украинского клуба аграрного бизнеса Игорь Стрелюк. Наиболее чувствительны к температурному режиму фрукты - это абрикосы, персики и черешня. Именно в этих категориях указаны наибольшие потери. "Косточковые выдерживают температуру до минус 20 градусов, яблони - до минус 30, единственное, что выдерживает любые температуры, - это слива, так что будем со сливой", - пояснил министр аграрной политики и продовольствия Крыма Валерий Кравец.

Более устойчивы к морозам яблони и груши - их состояние, по крайней мере на сегодняшний день, не вызывает опасений. "Сегодня рано говорить, что там есть какие-то проблемы. Потому из сонного состояния початки получаются значительно позже - в конце марта. Поэтому они особенно не пострадали", - говорит Стрелюк. По его словам, если в марте-апреле в Украине не будет наблюдаться серьезных морозов, пока не прогнозируется, то, скорее всего, урожай яблок и груш будет в пределах нормы.

Также катастрофические потери нанесли морозы посадкам винограда. Столовых сортов погибло больше половины. Стрелюк оценил потери десертных сортов винограда примерно в 70%. По данным крымских чиновников, чуть лучше чувствуют себя технические сорта, которые используются при производстве вина. По предварительным подсчетам ущерб от морозов составляет минимум 90 млн грн. Точная цифра потерь будет известна уже после оттепели.

Как удалось установить «Новостям-N», один из подозреваемых – сын бывшей главы Еланецкой райгосадминистрации. Другой – и того хлеще – сын бывшего прокурора Центрального района г. Николаева. То, что дело пытаются «замять» подтверждает и полное отсутствие объективной информации из правоохранительных органов: кто отпустил подозреваемых в совершении столь тяжкого преступления? На каком основании? Кто ведет следствие? Добиться ответа на все эти вопросы оказалось не возможно – глухая стена.

За чотири роки підготовки до футбольного чемпіонату Євро-2012 з бюджету було витрачено 42 мільярди гривень, що в перерахунку на кожного українця складає майже по тисячі гривень.

Так, на будівництво нових і реконструкцію діючих стадіонів було витрачено 7,19 млрд грн. На будівництво нових, реконструкцію та дооснащення діючих тренувальних баз - 3,44 млрд грн, пише "Дело".

На розвиток аеропортів держава витратила 10,54 млрд грн. У вартість увійшли злітні смуги у всіх приймаючих містах, за винятком Києва, "оскільки в столиці була інвестиція з боку держави в перони, а не в саму злітно-посадкову смугу", і два термінали в Донецьку та Львові. Термінал в "Борисполі" будувався і будується за рахунок власних коштів аеропорту, а в Харкові - за рахунок інвестора.

Будівництво, реконструкція, капітальний та поточний ремонт автомобільних доріг загального користування потягнули на кругленьку суму - 18,31 млрд грн. А будівництво, реконструкція, ремонт автомобільних доріг комунальної власності та забезпечення надання послуг громадського транспорту в містах, приймаючих чемпіонат, обійшлися державі в 1,51 млрд.

Майже 2 мільярди гривень було витрачено на будівництво залізнично-автомобільного та Подільського мостових переходів через Дніпро.

http://tsn.ua/groshi/yevro-2012-koshtuvalo-kozhnomu-ukrayincevi-mayzhe-tisyachu-griven.html

державний і гарантований державою борг України за 2011 рік зріс на 9%, досягнувши 59,21 млрд. дол.,

дефіцит зовнішньоторговельного балансу зріс в 2,2 рази - до 6,7 млрд. дол., негативне сальдо зведеного платіжного балансу тільки в січні склало 889 млн. дол. (весь обсяг сальдо був перекритий резервами Нацбанку),

золотовалютні резерви НБУ продовжують танути - в лютому на 1%, до 31,05 млрд. дол.

Україна повинна погасити позики й виплатити відсотки за ними на суму близько 7 млрд. дол. (дохідна частина бюджету-2012 - 332 млрд. грн.).

Питання відшкодування вкладів Ощадбанку СРСР розглядалося парламентом ще в квітні 2011 року. Тоді ж була створена робоча група, але до цього дня результати її «досліджень» не оприлюднили. Єдина заява прозвучала з вуст першого віце-спікера Адама Мартинюка (КПУ) - сума боргу перед вкладниками перевищує 131 млрд. грн., але «з урахуванням 20-річної інфляції показник збільшився до 1 трлн грн.». Ощадбанк у передбанкрутному стані. Міжнародні агентства дали йому негативний рейтинг. Ніхто облігацій Ощадбанку не купує.

Уряд давно заборгував нашим пенсіонерам та іншим соціально незахищеним верствам. Пенсій не підвищують уже третій рік. За цей час вартість життя для пенсіонера зросла приблизно на третину.

У нас банки видають кредити під 30-40 відсотків. За останній час відсотки зросли в 1,5-2 рази. Про яке житлове будівництво з 2-3 відсотками може йти мова? Банки зараз на мілині, будівельники в банкрутах, житлове будівництво зупинилося. Влада не будує жодного нового об'єкту й обіцяти житло не може в принципі.
Цікаво, що для отримання права на державну іпотеку ви перед держслужбовцем маєте довести, що ваш фінансовий стан дуже поганий і вам треба компенсувати процентну ставку. А з іншого боку ви маєте з'явитися в державному банку і сказати, що ваш фінансовий стан достатньо добрий для того, щоби брати кредит.