Усмішка нічого не коштує, але багато створює. Вона збагачує тих, хто її отримує, не збіднюючи тих, хто її віддає. . Здавалося б вона триває мить, а пам’ять про неї інколи зберігається назавжди... 

Немає настільки заможних, які б змогли прожити без неї, і немає настільки убогих, які б не стали багатшими з її ласки. Вона  слугує паролем для друзів.
Однак її не можна ні купити, ні випросити, ні позичити, ні вкрасти, бо ж вона є певна цінність, яка не принесе жодної користі нікому, якщо тільки її не віддати від щирого серця.

Якщо хтось так втомився, що уже не спроможний подарувати вам  своєї усмішки, тоді залиште йому/їй котрусь з ваших. Ніхто так не потребує усмішки, як той, кому вже нічого віддати. Тож якщо ви хочете прихилити до себе інших, усміхайтеся! 

Посмішка перш ніж слова говорить: „Ви мені подобаєтеся, мені з вами приємно...”. Ось чому наші чотириногі друзі, собаки, мають такий успіх. Їм непотрібно нічого робити, окрім любити. Згадайте, як ваш улюбленець стрибає з радощів, несамовито меле хвостиком, увесь тремтить і кидається вам в обійми. А ще кажуть, що собаки не вміють посміхатися... 

Нещира усмішка нас засмучує, інколи обурює. Однак щиру усмішку видно одразу. Тому вона така рідкісна, що справжня. Лицемірство так довго живе на світі, що його відсутність дивує і окрилює. Тож зустрічайте людей з радістю, якщо ви хочете, щоб вони раділи разом з вами. Відповідайте по телефону з усмішкою, і тоді людина на іншому кінці дроту відчує її, а може й побачить. 

Щоразу, коли ви виходите з будинку, приберіть веселого  вигляду, високо підніміть голову, дихайте на повні груди „пийте сонячне світло”, вітайте усмішкою ваших друзів і вкладайте душу в кожен потиск рук. Не бійтеся, що вас неправильно зрозуміють і не замислюйтеся навіть на хвилину про ваших недоброзичливців. Усміхайтеся! J

Мы ходим по улицам, уткнув нос в асфальт, будто в коконе, отгораживающим нас от окружающего мира. Где-то кричит потерявшийся мальчик, старенькой бабушке не хватает сил влезть в автобус, прилично одетый мужчина вдруг тяжело опустился на траву — пьяный, плохо стало — его проблемы. Нам не до того, мы страусы, засунувшие головы в свои эксклюзивные мирки, создав иллюзию отрешенности от происходящего, и по фигу, что жопы остались торчать наружу.

Равнодушие. Мы сталкиваемся с ним каждый день.   Случайный толчок в метро воспринимаем как спланированное покушение и моментально готовы дать отпор агрессору, даже если это субтильная девчонка. Вспомните, прикиньте на себя — мы общаемся и помогаем только узкому кругу родственников, друзей, знакомых, отчасти коллегам по работе — и все. На остальных нам, в сущности.... И, к сожалению, я могу понять, почему так получилось, хотя в детстве мы все воспитывались на нормальных, общечеловеческих принципах любви к ближнему. Даже сейчас все еще есть люди, готовые помочь просто так, потому что так надо, потому что иначе они не могут. Но… Но в ответ они получают кованым сапогом реальности аккурат между глаз — и крепко задумываются о смысле на редкость актуального сейчас высказывания «ни одно доброе дело не остается безнаказанным»...И становится страшно...