При їжачка. Невеселе

Їжачок - тваринка цікава і позитивна. Але в мене він асоціюється з доволі печальною сторінкою мого життя і з нечистим сумлінням. Починалось все добре, бо моя нині покійна сусідка Антоніна Олексіївна подарувала мені на день народження їжачка. Він був невеличкий, кумедний, йому можна було почухати пузико, просунувши палець у клубочок. Тоді їжачок розкривався і радісно похрюкував. Він цілу ніч тупав по хаті, нічого не їв, тому його вирішили занести в мою художку, яка знаходилась в приватній садибі з великим садом. Що було вдало здійснено. Директор художки теж почухав йому пузико, а потім відпустив у траву. Їжачок зник. Пізніше ми його бачили з подружкою. Може то був і не він, але нам так хотілось думати. Була весна, місцинка хороша для їжачків, бо поруч приватний сектор, парк, річка. Тому, думаю, що все в нього склалось чудово.
Але справа не в цьому. Антоніна Олексіївна була чудова жінка. Вона була з Мурманська або МурмАнська, як мурманчани кажуть. Вже на пенсії, але працювала. Вона була в моєму житті 17 років. Дружила з мамою. Годувала мене тістечками і смачнющою рибою з північних морів. А потім я переїхала. Вийшла заміж. Мама теж переїхала. Ми рідко бачились. Антоніна Олексіївна старіла. Ми бачились не часто. Потім вона померла. Самотня і покинута. Мною. От так...