Весна прийшла так швидко,

Народився я в неволі,
Кайдани відразу ж одягли.
Така вже була Божа воля,
Що записали в кріпаки.
З маленьких літ я так живу -
Пута на тілі моїм всім.
Та прийде час — я їх порву,
Звільнивши волю тим.
Та поки панські ланцюги
Скували кляті мою плоть.
Не вирватись ніяк мені,
Та дух мій їм не побороть!
Хомут на шию одягли
Діти панів багатих.
Рабом зовуть вони мене,
Та дзуськи вам панята.
Я син козацький України
І воля в серці не умре.
І шабля моя — рідна мова,
Вона кайдани розірве.
Хоч землю й волю розікрали,
Та врешті прийдуть козаки.
Бо сила в правді — Божа воля
І вільний люд — вам не раби!

Я милі можу бігти без зупину,
Щоб в очі твої зазирнуть
І серце моє до тебе лине
І мов на крилах душа летить.

Та інший в тебе є
Безмежно ти його кохаєш.
Це добре, що любов
У серці твоєму розцвітає.

Я знаю - третій зайвий,
І третій знову я...
Що ж, бажаю тобі щастя
Прощай, любов моя.

І зникну з твого життя, як те марево - 
Піду по світу долю я свою шукати,
Але погляд очей милих
Навіки буду пам'ятати.

Зима на вікнах намалювала
Дивні обриси цікаві,
А тіло моє у пітьмі
Самотнє тоді замерзало.

Та раптом подихом тепла
Наповнилась кімната.
Із душу вийшла ти -
Оголена краса та.

І очі твої в темноті
Промінням сонця засіяли.
Зігріло воно мене тоді
І серце, що в грудях змерзало.

За руки взявши я тебе,
Вуста гарячі цілував.
В обіймах я своїх
Тебе вже тоді зігрівав.

Місяць за вікном світив
І зорі виднілись на небі,
А я "долоньки стоп"
Цілував там милій.

Свічка на столі
Вже майже догорала,
Та полум'ям пристрасті
Кімната вже палала.

Волосся твоє розкішне, руки й очі
Я цілував без спину,
Ти мов прекрасна квітка,
Яка ж ти є вродлива!..

Зима на вікнах картини малювала,
Твої лиш риси тепер я бачив в них.
Закохані схід сонця разом зустрічали,
А на дворі йшов лапатий сніг.

 

Опять упал лицом я в грязь Да, был я там уже не раз, Но буду снова подыматься С ударами жизни надо сражаться! Да, будут еще такие дни: Печали, грусти и тоски. Не дам уничтожить я себя Кулак вверху мой, большое сердце у меня. Пускай ботинок мой протертый И руки в мозолях затерты. Одежда тоже износилась, А время, как вода пролилось. Друг мой лучший - нож мне в спину, А другие вовсе уже забыли. Нет квартиры у меня большой И не стоит автомобиль там дорогой. Крест тяжелый мой однако Да, в чем-то сам я виноватый. Но остануся всегда Человеком с большой буквы я. Душою лишь только я богатый, А это много что значит! Буду идти, сражаясь, до конца

С низов я - такая уж судьба моя.

Сніг розтанув, крига скресла. І з землі воскресла Дивним цвітом осяйна Квітка, квітка весняна. Але то дівчина та квітка Й очі в неї, як у весни. Промінням теплим сяють, Що лід на серці розтає. Візьми ти моє серце Й зігрій в своїх руках, Бо скоро стане каменем Воно в моїх грудях. Застигне навіки В тілі моїм кров, Й ніколи не дізнаюсь Я що таке любов... І де ж та дівчина, що квітка, В якої очі весняні? Тебе кохаю я всім серцем

Не байдужа ти мені!

Никто не услышал, никто не понял,
Никто мне даже шанса не дал.
Лишь только матал мою душу спасал,
Лишь только метал меня понимал!

Він народився так, як і всі Щоб прожити життя на землі. Він ріс, навчався, спортом займався, А з нього люд насміхався. Він не пив і не палив І навіть дівчину одну полюбив. Він так сильно її покохав, Що майже серце собі зламав, Але це інша тема з життя його, Бо буде нелегкою вона для нього... І ось він виріс - пішов у життя, Поїхав у місто здобувати знання. Але це місто виявилося для нього чужим, Бо майже нікому було поговорити рідною мовою з ним. Це місто було на вкраїні його, Де майже ніхто не говорив рідною мовою народу свого. Але він нічого не боявся, Й милою йому мовою з людьми спілкувався... Вони дивилися на нього скоса, А деякі оцінку ставили на голову нижче від верха. Можливо він й справді нічого не знав, А може - з ними не так розмовляв? Чому має він страждати,

Що на Україні українською мовою прагне розмовляти?

Он вышел вот из той скалы высокой

Направясь в даль - туда, где светит солнце,

Где род людской живет вовек

Ведь он же тоже человек!

Ни дождь, ни ветер его не разрушали,

Лишь только слезы на каменной щеке борозды оставляли.

Везде преследовало его

Лишь одиночество одно...

Среди людей он тоже одиноким был

Тупою глыбой они его прозвали,

А между тем под каменным панцирем своим

Живое сердце в слезах утопало.

Душа в людей скоро развеется как сон,

Что даже в камня сердце есть живое.

Да только жаль, что в этих всех людей

В груди лежит сердце каменное.