Око за око

 
  
 KURIER GALICYJSKI (Кур’єр Галіцийський)
індекс передплати 98780
ДВОТИЖНЕВИК
НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА ПОЛЯКІВ В УКРАЇНІ  
18 грудня 2009 – 15 січня 2010 № 23-24 (99-100) [с.30-31]


Війна між Польщею і совецькою Росією


ОКО ЗА ОКО

ZYMON KAZIMIERSKI - ШИМОН КАЗІМЕРСЬКІ

Добродушні й наївні люди переконані, що підписаний 18 березня 1921 року у Ризі мир між Польщею, більшовицькою Росією і совіцькою Україною припинив воєнні дії та забезпечив східний кордон Речі Посполитої. Глибока помилка! Війна між Польщею і совіцькою Росією тривала й надалі, тільки змінились форми її ведення. А кордон поміж Польщею і Совіцьким Союзом, принаймні, не був тривалий, а, навпаки, щоденно був загрожений. Наприклад, з квітня 1921 року до кінця 1924 роки дійшло до 260 нападів з території Росії, чи пізнішого СССР, на польське прикордонне.

Напади на польську територію

Ще 1920 року в Москві повстав штаб під назвою Закордонний Відділ (“Закордот“; (“За-гранот” – з російської мови, перекладач), який координував напади на польські прикордонні терени. Вздовж польського кордону повстали бази Закордоту, а на польській території у Рівному, Пінську і Луцьку його таємні розвідувальні осередки. Закордот контрабандою перекидав через кордон зброю, пропагандивні матеріали й інструкторів, силкуючись створювати на польській території партизанські загоні та терористичні групи.

Закордот зорганізував два найбільші напади на територію Польщі. Першим нападом була нічна атака близько стоп'ятидесяти совіцьких прикордонників під командуванням лейтенанта Борушкевича 4 серпня 1924 року на місто Стольпце. Внаслідок бою з польської сторони загинуло 9 осіб, у т.ч. 7 польських поліціянтів. Росіяни знищили Міську Поліційну Комендатуру, залізничну станцію, поштовий заклад і відступили за кордон, уводячи з собою кількох польських громадян.

Через два дні відділ Закордоту поблизу Лунінця затримав польський пасажирський потяг. З потягу виведено воєводу Довнаровіча та коменданта місцевої поліції, яких побито і вишмагане.

Польща, принаймні, від цього не заламувала руки. З польської території вийшов на совіцьку Україну так званий Другий Зимовий Похід, здійснений українськими військами отамана Петлюри, що були інтерновані в Польщі; окрім цього з метою забезпечення довгого у 1412 км. кордону з Совіцьким Союзом створені спеціальні відділи Корпусу Охорони Прикордоння (KOP). Боротьба розпочалась у стилю - око за око.

Але, поки не повстав КОР…

“Вчора у 9-оо год. вечора ґвалтовний грохот стряхнув доми на вулиці Ожешкової та сусідніх з нею, виганяючи на вулицю застрашених мешканців. Як з’ясувалось, у передньому домі, в якому знаходилось видавництво сіонисткого органу «Nowy Dziennik“, підкладено бомбу. Страхітний вид представ перед очами набіглих на місце пригоди людей. Уся пло-ща перед домом завалена уламками і склом. Серед цегли стирчать вирвані дошки. Потво-рної величини діра зяє в гору відкритою пащею у розвалений вибухом другий поверх. Сходова клітка в розвалинах, сходи з I поверху угору недоступні, бо загрожують обвалом, стіни II поверху похилені й також загрожують обвалом. Шибки повилітали, у декотрих вікнах вирвані віконні фрамуги, в інших у незрозумілий спосіб залишились цілими“… - так писав 16 травня 1923 року краківський “ілюстрований Kurier Godzenny”. Кількома днями пізніше вже в Кракові в 11-ї ночі перед входом в ректорський будинок розривається наступний вибуховий пристрій.

Наступній ночі вибух руйнує готель на краківському Казимежу. Пристрій має страшну руйнівну силу; складається з нітрогліцерину та рушничної бавовни.

Наприкінці травня вибух нищить редакцію газети «Rzeczypospolitej“. Того ж саме дня відбувається невдалий бомбовий замах на редакцію «Gazety Warszawskej“. В останні хвилини один з працівників редакції помітив горящий шнур і вирвав його із пристрою, схованого під сходами.

24 травня 1923 року, пізнім вечором, на території Варшавського Університету в будинку, де розміщувалось бюро студентської Братньої Допомоги, вибухнула дуже сильна бомба, руйнуючи майже увесь партер і частково також і півніцю. Власне, у тої час там мало відбуватись зібрання студентів Університету, яке в останньої хвилі було перенесено до іншого поміщення й от, тільки завдяки цьому, не дійшло до потворної масакри. Однак, не уникнув своєї долі професор Роман Оженський, що мешкав там на другому поверсі.

У момент вибуху професор знаходився на сходах і вибух відірвав йому обидви ноги. Доставлений до шпиталю, професор вмер наступного дня в жахливих муках.

Поліція усієї країни крутилась як навіжена, але, на жаль, її зусилля не дали жодного результату. Й нагле успіх! Але успіх зовсім не був працею поліції, до якої в серпні 1923 року зголосився такий собі пан Юзеф Цехновський, стверджуючи, що він є членом боївки комуністичній Робітничій Партії Польщі, що на чолі боївки стоїть польський військовий, комуніст, поручник Багінський, що поручник вручив йому бомбу, яку він мав покласти в будинок Повітової (районової – перекладач) Комендатури Комплектування, але він не хоче мордувати невинних люди, а тому зголошується до поліції…

Головний комісар Пьонткєвіч доручив Цехновському й надалі залишаться членом боївки, але інформувати поліцію про усі наміри групи та про накази, що вона отримує.

Поліція негайно арештувала поручника Валері Багінського і його співпрацівника підпоручника Антонія Вечоркєвіча. Також були арештовані Мечислав Красінський і Мечислав Роттер, знайомі і співпрацівники Багінського, а також Люціян Машлінський, який був додатково звинувачений у підкладанні бомби на території Варшавського Університету.

Вибух потряс Варшаву

Наступні кільки місяців тривало інтенсивне слідство у справи терористичної комуністичної групи. Здавалось такі, що уся група терористів знаходиться під замком, коли нагле 13 жовтня 1923 року у дев’ятій годині ранку, усю Варшаву потряс жахливий вибух. Вибухова хвиля була такої сили, що потрясло будинки, в усіх вікнах повилітали шибки, багато людей після ґвалтовного удару стисненим повітрям в груди, на добрих кільки хвилин втратили свідомість. У місті запанувала паніка. З-за гигантичної чорної хмари, яка накрила місто, на вулицях стало темно. Ніхто не знав, що то сталось; фабрики та заклади при-пинили роботу. Навкруги люди бігали, без сенсу, не знаючи, що їм робити.

Це злітив у повітря головний пороховий магазин в Варшавський цитаделі, а ньому 40 вагонів ( два поїзди) артилерійського пороху, недавно привезеного в Польщу з Італії. Віконні шибки вилітали з вікон в Рембертові, Мілянуві, Отвоцьку і Радзиміну. У Мінську Мазовецькому затряслись будинки і почули гук зі сторони Варшави. Спочатку думали, що в Варшаві стався землетрус.

Вибух витворив на місці порохового магазину яму глибиною 10 метрів ( пізніше на цьому місці створили стрільбище, а тоді знаходились казарми й їдальня 3-го батальйону забезпечення Керівництва Сухопутних Військ), дослівне здмухнув поближній будинок військових майстерень і значне пошкодив багато інших об’єктів Цитаделі, у т.ч. відомий X паві-льйон. Костьол святого Флоріана на Празі був досить сильно пошкоджений. Була повністю порушена конструкція його обох високих веж, що доконечно привело до їх демонтажу та відтворення в досить низькій формі. Довго встановлювали кількість вбитих вибухом. Тіла були порозривані на грудочки.

Напочатку ніхто не мислив про замах. Радше, вважали у цьому недбальство робітників, бо бачили одного з них з горящою папиросою, але невдовзі вибухнула такі сенсація. Знай-шовся свідок, будівельний технік пан Лібіцький, який 13 жовтня о 9-ї годині, неподалік форту, в якому розміщувався пороховий магазин, з балкону будинку управляння офіцер-ським житловим масивом, нагле угледів, що від сторону муру Цитаделі в сторону будинку порохового магазину біжить по землі вогник горящого шнура. Не встигнув він, навіть, гукнути, як відбувся жахливий вибух.

Оба арештовані офіцерові: Багінський і Вечоркєвіч, хоча й не сиділи в одній камері, проте, на відомість про вибух у Цитаделі водночас зреагували однаково. Вони почали співати «Червоний прапор“!! Звідкіля знали, що ця «справа“ їх товаришів, яку в такий спосіб слід учтити?

Окрім того, що оба, сиділи у в’язниці, не мали фізичної можливості підриву Цитаделі, слі-дчі, та й публічна опінія, були переконані, що Багінський і Вечоркєвіч є причетні до цієї справа досить міцно. Вони були звинувачені у приналежності до заколоту і, не згадуючи вже вибух в Цитаделі, звинувачені про участь у попередніх бомбових замахах. Офіцерові вину не визнали. Акт звинувачення власне спирався на зізнаннях тільки одного свідка, яким був Юзеф Цехновський, на додаток, за твердженням захисту, свідка зацікавленого. Опріч цього, військовий суд виніс обом офіцерам вирок смерті. Вирок суду був голосно критикованій до такої степені, що ним зайнялась спеціальна комісія сейму, яка рівно, як й захист, мала поважні зауваження щодо зацікавленості свідка Цехновського. У результаті, спираючись на висновках сеймової комісії, президент Войцехівський актом помилування, замінив покарання смертю на кару довічного ув’язнення.

Звинувачені: Машлінський, Красінський і Роттер пізніше були визнання винними у приналежності до терористичній організації, ціллю якої було повалення устрою держави шляхом планових ними бомбових замахів. Кожний з них був приговорений до 15 років суворого в’язничного режиму та позбавлення на тій же строк громадянських прав. Машлінський визнаний невинним у звинуваченні підкладення бомби у Варшавському Університеті.

Обмін в’язнями не дійшов до кінця

А наразі діється щось цікаве. Щось, що надається нам до роздуму, проте, що слідство мусило зробити якийсь грубий ґандж, і тільки від того у судовому процесі обох офіцерів виявилось кільки сумнівів.

Бо ото до польської влади звертається представник Совіцького Союзу з пропозицією обміну в’язнями. Совіцький Союз хотів би узяти до себе Багінського і Вечоркєвіча взамін на суддю Лашкевіча з дружиною та двома дочками, та, також, ксьондза Броніслава Уссаса. Такого обміну ніхто не робить для абикого. Такі обмини роблять тільки для своїх найкращих та найважніших працівників.

Суддя Лашкєвіч – це польський консул в Грузії, який урядував там в часи короткого періоду незалежності цієї держави, допоки Червона Армія не повернула Грузію назад в імперію, тим разом звану вже Совіцьким Союзом. Консул був арештований та разом з родиною сидів в ув’язненні на Луб’янці.

Ксьондз Уссас, який походив з польсько-литовської родини, був головою польської делегації до змішаній польсько-більшовіцької комісії з реституції в Петербургу, яка мала повертати Польщі награбоване в Польщі за часи загарблення документи та предмети мистецтва. Ксьондз був арештований за те, що звільнив з роботи Росіянку, машиністку бюрка, шпигунку, яку йому підіслала совіцька влада. На судовому процесу ксьондз Броніслав отримав 6 років таборів та ще 2 тис. рублів штрафу. Оцей цирк було був потрібний тільки затим, щоби совіцька сторона мала когось поважного для обміну на Вечоркєвіча, бо за Ба-гінського вже мали: консула та його родину.

Та ота оферта совецька була щедрою й нічого дивного, що польська сторона відразу на неї пристала. Обмін мав відбутись на прикордонній залізній станції Колосове, неподалік від Столпців. У потягу до поліціянтів, ескортуючих Багінського і Вечоркєвіча, підсів їх знайомий, поліціянт Юзеф Мурашко. Коли потяг наближався до станції Колосове, Мурашко витягнув службову пістолю й кількома пострілами застрелив обох арештантів. Остовпілим колегам пояснив, що не зробив нічого злого, тільки застрелив двох оскаженілих псів. Теж саме повторив в суді. Дістав за це небагато. Два роки виправного дому, себто, легкого ув’язнення. Найгірше було те, що консул з родиною, та ксьондз, знову мусили повернутись на Луб’янку.

Після відбування покарання, Мурашко змінив прізвище й влаштувався в Корпус Охорони Прикордоння, також служив в дирекції поліції в Варшаві. Наприкінці тридесятих років дав себе завербувати Гестапо й, з хвилі зайняття Польщі Німеччиною, відразу виступав, офіціально, як його функціонер. За таку демонстративну зраду за вироком польського пі-дпілля був застрілений восени 1939 року.

Зараз Панство зрозуміє, чому Мурашко мусив змінити прізвище, та завіряю Панство, що тут не йшлось про якусь товариську етику, чи докори сумління. Мурашко мав на свою голову дуже важливу проблему. Він боявся комуністів. Комуністи ніколи не пробачали зрадникам, освідомітелям, та особливо активним викривачем їх політики. Наразі Мурашко був недосяжний, бо сидів у в’язниці, але на свободі перебував Цехновський. Партійна влада вирішила, що зрадник Цехновський мусить бути застрілений як собака. Білим днем та прилюдно. Це мала бути кара за видання на смерть двох поважних комуністичних діячів, - Багінського і Вєчоркєвіча. Екзекуція Цехновського повинна була бути острахом для інших.

Вирок Цехновському мала виконати трійка бойовиків, під керівництом найстаршого з них Владислава Гібнера. Гібнер в 1921 – 1924 роках перебував на вишколі в Совіцькому Союзу, тому й був керівником. Інші мали бути його охороною. Це були Владислав Кнєвський та Генрік Рутковський, два молодих хлопаки з варшавської робітничої Волі.

Вирок Цехновському трійка виконавців мала виконати 17 липня 1925 року. Почали готуватись до акції, але їх конспірація була до того не професіональна, що вони відразу звернули на себе увагу патрулюючих вулиці Варшави поліційних тайняків. При затримані тримались спочатку спокійно. Дозволили тайнякам перевірити їх документи, але їх фальшиві документи підроблені були так незграбно, що тайняки вирішили забрати їх на постерунок. От тоді уся трійця повитягувала пістолі та розпочалась кількагодинна погоня вулицями Варшави. Пострілів було багато; від пострілів боївиків загинув один поліціянт та один з випадкових перехожих. Багато перехожих та кільки поліціянтів було поранені. Урешті, поліція схопила усю трійцю. На допитах, напевне щиро, жалкували, що через них загинули, або були наражені на страждання невинні люди. Твердили, що оборонялись тільки від напавших на них поліціянтів.

На слідстві жоден з них не назвав прізвища Цехновського. Злагоджено говорили, що мали намір застрілити зрадника. Не хотіли своїми зізнаннями сполохнути Цехновського, добре знаючи, що партія Цехновського не упустить, та, напевно, повторить спробу його ліквідації. Того довго чекати не стало. 28 липня Цехновський виступав у суді у Львові, й, коли виходив з будинку суду, молодий Жид, комуніст, Нафталі Ботвін вистрілив у нього три рази, забивши його на місті. Затим, Ботвін спокійно дав себе в руки поліції, пояснюючи, що виконав вирок партії. Жадних прізвищ не назвав. Через тиждень був приговорений на смерть. Суд признав, що Ботвін здійснив вбивство з ідеологічних мотивів, а тому нале-жить йому смерть почесна, за яку тоді слугувала смерть через розстріляння.

Коли у в’язниці Гібнер довідався про смерть Цехновського, признався тоді тільки, що його ціллю в Варшаві власне був Цехновський.

Гібнера, Рутковського та Кнєвського суд приговорив на кару смерті. Були повішені у в’язниці. Суд визнав, що, стріляючи на вулицях Варшави, вбиваючи та ранячи перехожих, заслужили ганебну смерть, якою є смерть через повішення. 

Трохи пізніше це було підретушоване повоєнною комуністичною владою.

Резидентура ГРУ в Варшаві планує замахи на Маршала Пілсудського

У 1989 році з’явились в Польщі «Записки совіцького дипломата“, авторства пана Г.З. Беседовського. Дуже шкода, що тільки зараз, і не могли їх прочитати завчасно панове, що завзято захищали на судовому процесі та перед комісією сейму, добре ім’я та мниму невинуватість офіцерів Багінського і Вечоркєвіча.

Пан Беседовський в 1922 році був співпрацівником Народного Комісаріату Закордонних Справ совіцької України. Совіцька Україна мала тоді своє представництво в Польщі. Бєседовський був направлений на роботу до цього представництва і з цієї причини з’явився у Варшаві. Перед виїздом до Варшави отримав докладний інструктаж щодо співпраці з варшавською резидентурою совіцької воєнної та політичної розвідки на території посольства, якою керував поляк, комуніст, Мечислав Логановський. Заступником Логановського був також Поляк, Казимеж Кобецький.

Вісною 1923 року в Варшаву прибув Володимир Мілютін, представник Комінтерну, який видав резидентурі наказ про проведення на території Польщі актів терору та провокування страйків і масових заворушень. Логановський пропонував провести замах на Юзефа Пілсудського. Боївка зі студентів ендецьких мала напасти вночі на віллу Маршала в Сулеївці та замордувати його. Логановський очікував після цього великих заворушень, які могли легко довести до революції. Однак, Москва не схвалила його план. Наступний план замаху на Пілсудського передбачав вбивство разом з Пілсудським також Маршала Фоша, який перебував з візитом в Польщі з нагоди свята 3 Травня. Потужна бомба мала вибухнути у хвилі, коли оба маршали будуть відкривати пам’ятник князю Понятовському. Й цей замах заблокував черговий наказ, виданий совіцьким послом у Варшаві. Логановський такі провів серію малих бомбових замахів у різних містах, з різними цілями, як, наприклад, редакції газет, садиби політичних партій, публічні комунальні приміщення й таке подібне. Організацією цих замахів займались два офіцери Війська Польського… Багінський і Вєчоркєвіч. Чи ще потрібно щось додати до цієї справи?

Чи Панство розуміє, що у цьому усьому є найбільш дражливого? – Власне то, що й до сьогодні не відомо, ХТО підкладав оті усі бомби, а, перш за все, ХТО висадив у повітря пороховий магазин на Цитаделі?

KG


Бєлянська брама Цитаделі, вхід до порохового магазину;
Макет Цитаделі зі сторони Висли, Стрілка вказує на пороховий магазин

Див. джерело: сайт газети
http://www.duszki.pl/kurier_galicyjski/artykuly/2009_12_18/KG_23-24_99_100_sredni.pdf

(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
19.03.2010. - 29.03.20112; Дебальцеве

 За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились.
Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.