----------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Volgal Publicystyka Ukraiski nacjonalizm po 1945 roku
Dodane przez Zalewski , Opublikowano: roda, 30 listopada 2011 o godz. 23:11:55
[Української Головної Визвольної Ради], УПА [Української Повстанчої Армії], ОУН [Організації Українських Націоналістів]) на початку 1950-х років, протягом найблищих чотири десяти літ українські націоналісти в еміграції старались досягти спільної мети визволення України при уживанні двох різних стратегій.
Обидві стратегії мали свої раціональні підстави, як рівно й помітні переваги та вади.
Представник Закордонного Представництва (ЗП) УГВР разом з дослідним інститутом та видавництвом «Пролог”, яке заклали в 1992 році, усвідомили собі, що розпочалась нова ера та відсинули намір створення мережі підпільних організацій в совіцької Україні.
Замість нього, вибрали стратегію підготовки «мирної революції” та зміцнення потенціалу опозиційних сил методами, не опертими на примус, - за десятки літ затим, сама така стратегія була зостасована в часі Помаранчової Революції.
«Пролог” двох вождів керував також, фінансованим урядом США, «Радівом Свобода”, яке відіграло ключову роллю в постачанні об’єктивної інформації мешканцям совіцької України.
Бандерівська ОУН (ОУН-Б) у свою чергу провадила реалізацію стратегії, яка є типовою для більшості еміграційних політичних партій, - будувала мережу підпільних організації в совіцької Україні. Як показав подальший розвиток подій, КГБ з приємністю почав їм допомагати в тому підприємництві.
ЗП УГВР та «Пролог” підтримували опозиційні групи та дисидентські рухи, у т.ч. націоналістично-комуністичне крило Комуністичної Партії України. Національна-комуністична ідеологія була важним чинником в совіцької української політиці з кінця 1950-х до початку 1970-х років, та й в другій половині 1980-х років.
Від 1950-х років до 1980-х років були два емігрантські видавничі центри, які публікували головну масу початкової дисидентської літератури, та літератури другого обігу, що вона обіймала увесь ідеологічний спектр від національних комуністів до лібералів та націоналістів. Першим був ото «Пролог” та його крило в Мюнхену – «Сучасник”, друге – це видавництво «Смолоскип”, яке знаходилось в Балтиморі, та яким керував Осип Зинкевич.
Підпільні видавництва ОУН-Б обмежувались творами націоналістів з західній України.
Проникнення совіцьких спеціальних служб в ОУН-Б
Відповідно до документів КГБ, які є в архівах СБУ, з 1950-х років до 1980-х років працівники совіцької служби безпеки багаторазово проникали в ОУН-Б.
Багато тих документів вже є на Заході, будуть придатні для науковців, які досліджують історію контактів представників еміграції з совіцькою Україною в тому періоду.
OУН-Б, однак, ніколи не була відвертою в питаннях своєї діяльності, та не виражає згоди на опублікування своїх документі того періоду.
У 1951 році британська розвідка перекинула на Західну Україну шефа Служби Безпеки (СБ) ОУН-Б Мирона Матвейка.
У складі десантній групи з Матвейком на чолі, знаходився агент КГБ, який запровадив їх просто в руки совіцької розвідки.
Кур’єра ЗП УГВР Василя Охрімовича, якого в тому саме періоду, в Україну скинула CIA (британська розвідка – перекладач), 6 жовтня 1952 р. злапали агенти КГБ. У травні 1954 р. він був замордований, - по тому, як відмовився від співпраці з владою.
У свою чергу, Матвійко погодився на співпрацю з КГБ, й до початку 1960-х років виконував роллю подвійного агента. Чому до такої небезпечній місії спрямовано керівника СБ ОУН-Б, одного з чолових еміграційних лідерів організації, й надалі не є ясним. Коли б його схватили, міг повідати КГБ про емігрантську ОУН-Б усе, - що у дійсності й зробив.
Схоплення Матвейка та його згода на співпрацю з КГБ, позволила оцей останньої підготовку планів вбивства вождів ОУНз Лева Ребета та ОУН-Б Степана Бандери в Мюнхену, відповідно в 1957 та 1959 роках.
ОУНз (За кордоном) висловила свою підтримку демократичній платформі, прийнятій ОУН в 1943 році в Україні, відділилась від ОУН-Б в 1954 р. та почала підтримувати ЗП УГВР.
Агент КГБ Богдан Сташинський, який вбив Ребета і Бандеру, утік в Німеччину в 1961 році, та по короткому часі позбавлення свободи нібито повернувся до Совіцького Союзу.
Один з лідерів підпільної ОУН-Б у часах наступних десятиріч, Святослав Панчишин, також був совіцьким агентом. Наприкінці 1960-х років еміграційна ОУН-Б попросила Панчишина, аби він станув на чолі її львівського осередку. Панчишин погодився на пропозицію, проте відразу почав доносити про усе до КГБ, й до кінця 1980-х років було був подвійним агентом КГБ.
Скорі Панчишин увійшов до керівної ради (Проводу) ОУН-Б, що позволили йому на отримання доступу до ключовій інформації для еміграційних організацій. Був постановлений на становисько голови Організаційного Суду ОУН-Б та шефа СБ ОУН-Б в Україні. Тож й Панчишин пішов дорогою Матвейка.
Діяльність Панчишина в еміграційній ОУН (б) була настільки «цінною”, що був нагороджений «Золотим Хрестом” та «Срібною Медаллю Бандери”.
У вересні 1988 року Панчишин та Юрій Іванченко, шеф київського підпілля ОУН-Б, який також був подвійним агентом КГБ, провели пресову конференцію в Києві, під час якої склали звіт зі своєї діяльності як совіцьких агентів. Операція КГБ, яка полягала на штучно створеному підпіллю ОУН-Б в Україні, отримала криптонім «Бумеранг”.
На прес-конференції Панчишин та Іванченко оповідали, як “нейтралізували” двести агентів ОУН-Б з США, Великої Британії, Франції та Західної Німеччини. Одним з «нейтралізованих” агентів був молодий бельгійський емігрант Ярослава Добош з Союзу Української Молоді (СУМ).
Добош був арештований в січню 1972 року, та оскаржений у «шпигунстві”.
Його публічне зізнання, підготовлене працівниками КГБ, пов’язувало українських дисидентів та культурових діячів з націоналістами на вигнанні. Оце фальшиве зізнання було використане, аби в тому саме році розпочати хвилю арештів, які часопис другого обігу «Український Вісник” назвав «погромом”.
Комуністична Партія України потребувала «доводів” мнимих зв’язків націоналістів в еміграції з українськими дисидентами та культуровими діячами, з метою ідеологічного обґрунтування масових арештів. У тому дуже допомогла комуністам контроля, встановлена КГБ над фальшивим “підпіллям ОУН-Б» в совіцької Україні.
Справа Добоша мала усі ознаки внутришньої провокації, організованої через подвійного агента КГБ, який, відповідно до визнань представників ОУН-Б, працював для них понад дві декади.
КГБ перекваліфіцірується в незалежній Україні на СБУ
Після отримання Україною незалежності еміграційна ОУН-Б стала союзником невеликої партії «Державна Незалежність України”, вожді якої були зв’язані з Українським Народним Фронтом, що він діяв на Західній Україні в 1960-х та 1970-х роках.
ОУН-Б дистанціювалась від найбільшої «доморослої” націоналістичної групи, Української Міжпартійної Асамблеї (яка пізніше стала Українською Національною Асамблеєю - УНА), та її парамілітарним крилом УНСО (Української Національної Самооборони). Тому ОУН-Б не підтримала лідера УНА Юрія Шухевича на президентських виборах 1991 року. Юрій Шухевич провів 30 літ в таборах за те, що був сином легендарного командира УПА Романа Шухевича, який загинув у перестрілці з групою КГБ в 1950 році.
У 1992 році ОУН-Б й далі продовжувала свою четиридесятирічну стратегію створення політичної структури в Україні. Вона була єдиною українською політичною емігрантською групою, яка створила власну політичну партію в незалежній Україні, - Конгрес Українських Націоналістів (КУН).
ОУНз/ ЗП УГВР та ОУН-М (Андрія Мельника), які зареєструвались як громадські організації, у свою чергу й далі проводили просвітницьку та громадську діяльність. Еміграційне видавництво «Смолоскип” перейшло до Києва, де працює до сьогодні.
У 1992 році на чолі КУНу стала лідерка ОУН-Б Ярослава Стецько, яка пильнувала це становисько аж до своєї смерті в 2003 році. Новим лідером став газовий підприємець Олексій Івченко, який враз з іншими західними Українцями активно участував в газовому бізнесі з 1990-х років.
У 2005 року Івченко став шефом державної енергетичної компанії «Нафтогаз України”, але скорі був підданий обструкції з приводу купівля автомобіля «Mersedes” за 250 тис. долярів та звільнений президентом Ющенком.
КУН не спромігся пробитись на виборах 1998 року до парламенту, де був одним з трьох партій блоку «Народний Фронт”. З новим провідником, КУН прийшов до парламенту на виборах в 2002 та 2006 роках, як частка «Нашої України”, але не приєднався до блоку «Наша Україна – Народна Самооборона” на виборах 2007 року.
У другій половині 2000 року КУН на чолі з Івченком зірвав контакти з ОУН-Б, яка почала контролюватись представниками другого покоління Українців з Німеччини та (останнім часом) з Австралії. Спортивно-патріотична організація імені Степана Бандери «Тризуб” відділилась від КУНу наприкінці 1990-х років, й сьогодні є структурою обособленною.
Головною націоналістичною партією в Україні є «Свобода” – «доморосла” організація, не пов’язана з діаспорою. А ОУН-Б відновила свою діяльність як еміграційна структура.
Смутний гумор полягає на тому, що сьогодні в Україні та за кордоном є чотири організації, які називають себе спадкоємцями Степана Бандери – «Свобода”, КУН, ОУН-Б та «Тризуб”, - але вони не співпрацюють поміж себе.
Еміграційна ОУН-Б має злі стосунки з усіма трьома позосталими організаціями. Українські націоналісти є так же саме розпорошені, як й українські національні демократи.
ОУН-Б впроваджувала в життя невідповідну стратегію творення підпільної організаційної мережі в совіцькій Україні та політичної партії в незалежній Україні. В обох випадках це допровадило її до інфільтрації агентами КГБ та СБУ.
Еміграційні групи та партії, які обрали стратегію культурової та просвітницької діяльності в совіцькій та незалежній Україні, такі, як ЗП УГВР/»Пролог”, ОУН-М та Фундація Олега Ольжича, мали значно більший поступ. У протилежність до ОУН-Б, вони не давали КГБ і СБУ можливості проникнення в їх структури та гальмування їх активності.
Тарас Кузьо http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/11/28/62812/
Переклад : Веслав Токарчук
Див. джерело : 01.12.2011.
http://www.kresy.pl/volgal ,publicystyka-3?zobacz/ukrainski-nacjonalizm-po-1945-roku
Портал повстав при підтримці:
Сенату Речіпосполитої Польської за посередництвом
Фундації Допомоги Полякам Сходу
…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
10.12.2011.; Дебальцеве
За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились; також перекладає
тексти авторів, з якими він не погоджується.
Volgal Publicystyka Ukraiski nacjonalizm po 1945 roku
Dodane przez Zalewski , Opublikowano: roda, 30 listopada 2011 o godz. 23:11:55
http://www.kresy.pl/volgal,publicystyka-3?zobacz/ukrainski-nacjonalizm-po-1945-roku
Ярослава (Слава) Стецько (1929-2003) – вождь ОУН-Б в 1991-2000 роках та КУН в 1992-2003 роках
Тут презентуємо коротку аналізу професора Тараса Кузьо, дослідника українського націоналізму, на тему стратегії націоналістів-емігрантів в комуністичних часах та вже в незалежній українській державі.
Після ліквідації організованого націоналістично підпілля в Україні (УГВР 
Коментарі