KURIER GALICYJSKI (Кур’єр Галіцийський)
індекс передплати 98780
ДВОТИЖНЕВИК
НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА ПОЛЯКІВ В УКРАЇНІ
17 - 28 листопада 2009 № 21 (97) [с.12-13]
…………………………………………………………………………………………………………………………
>
Доля брата Симона Петлюри <
=
БРАТ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА - АЛЕКСАНДЕР ПЕТЛЮРА ОФІЦЕР ВІЙСЬКА ПОЛЬСЬКОГО
Доктор STANISAW STPIE (СТАНІСЛАВ СТЕМПЕНЬ), директор Південно-го_Східного Наукового Інституту в Перемишлі
Невдача спільної польсько-української київської операції проти більшовиків у 1920 році. спричинилась до того, що на території тодішньої польської д ержави очутилось понад 20 тисяч жолнежів Української Народної Республіки. Серед них було близького 4 тис. офіцерів цієї армії. Спочатку українські жолнежи були розміщені в кількох таборах інтернованих. Однак, за п ідписанням Польщею в 1921
р. ризького договору з більшовицькою Росією, табори мали бути повністю закриті. Простим жолнежам легше було знайти якесь оплачуване занняття, бо вони шукали фізичну працю. Гірше було з офіцерськими кадрами, тим більше, що більшість з них було вже віку поважного.
Молода польська держава, що творила свою армію, потребувала командні кадри, українські офіцери мали закінчені російські офіцерські школи, а більшість з них, навіть, військові академії. Також вони мали багатий бойовий досвід. Найперв до Війська Польського прийнято грузинських офіцерів , які були у такому же становище, що й Українці. Однак, на Українцях тяжив конфлікт про Львів та Східну Галіцію, хоч ж насправді не Українці з Наддніпрянщини воювали з Поляками, але перекладач ) . До травневого заколоту (1921 року – перекладач ) Українців приймали головне на посади адміністративні та інструкторські. Таке становище мали, наприклад, підполковник Сергій Іванчишин на полігоні ВП в Бедруску поблизу Познані, сержант Теодор Холевка у Школі Підхорунжих Піхоти в Варшаві. Декотрих влаштовували на цивільних посадах. Як, наприклад, вже в осені 1922 р. керівником астрономічної обсерваторії Ягелонського Університету ( у Кракові - перекладач ) був генерал Миколо Коваль-Медзвецький.
Справа змінилась корінним чином після 1926 р.. коли на прохання наступника замордованого в Парижу Головного Отамана Симона Петлюри – Андрія Лівицького, Маршал Юзеф Пілсудський дав згоду на прийняття до офіцерських шкіл, включно з Вищою Воєнною Школою, близько 100 жолнежів бувшій армії УНР, та на подальше навчання 700 офіцерів з грошовим забезпеченням. Тоді ж понад 60 з них прийнято як контрактових офіцерів до Війська Польського. Серед них оказався і рідний брат Головного Отамана Симона Петлю-ри.
Ким був Александер (Олександр) Петлюра?
Народився він 29 серпня 1888 року в Полтаві у міщанській родині наймолодшим сином дванадцяти дітей Василя і Ольги Петлюрів. Батько був дрібним шляховим підприємцем, а матка займалася хатнім господарством та вихованням дітей. Головним болем батьків було забезпечення побуту та навчання чисельної родини. По закінченню місцевої приходської школи Александер, як й перед тим його брат Симон, вступив до Полтавської Духовної Семінарії. Кар’єра духовна чи вчительська, до чого власне й готували в семінарії, явно не досить його приваблювала, та на продовження науки батьки не мали коштів, від того то Александр по закінчення 4-х класів й вирішив в 1910 р. вступити добровольцем у російську армію.
По короткому часі перебування в війську був направлений до 3-ї Київської Школи Підхорунжих, яку закінчив в 1915 році з отриманням звання підпоручника. Однак, на фронт направлений не був, а спрямований до військової освіти. Напочатку був заступником курсового офіцера, а в 1916 р. призначений командиром чоти Підофіцерської Школи, а наступного року командиром сотні.
У тої час з ініціативи діячів національного визволення у Києві доходить до скликання 18 – 21 травня 1917 р. I-го Військового З’їзду. Учасники з’їзду виступають за українізацію ро-зміщених в Україні російських відділів, в яких більшість становили жолнежи української національності. Учасник того З’їзду від Українського Військового Комітету Західного Фронту брат Александра – Симон був вибраний головою 18-особового Центрального Військового Комітету ( працюючого за директивами верховного українського національного представництва – Центральної Ради), Александр тотчас приймає рішення на вступ до формуємої української армії. У червні 1917 р. був скерований до 1-го Піхотного Полку ім.. гетьмана Дорошенка. Однак, коли наприкінці 1917 р. за нескінчених перманентних спорів в Центральній Раді та Генеральнім Секретаріаті доходить до принципових розходжень, головним чином щодо організації української армії та відношення до центральних держав, прихильник перемов з державами Антанти – генеральний секретар з військових справ Симон Петлюра, склав повноваження. Це мало безпосередній вплив на карєру Александра,
Як брат опозиціонера наказом командира 1-го Українського Корпусу генерала Павла Скоропадського був демобілізований. Однак, не відходить від військової діяльності, і на запрошення брата прямує у січні 1918 р. на Слобідську Україну, де Симон розпочав формування козацьких добровільчих загонів. Становиться там штабним офіцером командування добірного Гайдамацького Коша Слобідської України. Разом з тим кошем наприкінці січня 1918 р. вирушив на допомогу зайнятого більшовиками Києву. На жаль, помимо зайняття столиці, втримати її не вдалось.
Після підписання Українською Народною Республікою 8 лютого 1918 р. миру з держа-вами центральної Європи, обидва брати як прихильники Антанту на знак протесту залишають військову службу, не усуваючись однак з цивільної діяльності на користь побудову української державності. Симон заангажувався у справу Союзу Земств, а Александр 12 квітня 1918 р. становиться урядовим комісаром міста і повіту Хорол на Полтавщині. Та цю функцію виконував недовго, бо вже 28 квітня того ж року генерал Павло Скоропадський низложив республіку, створюючи монарший гетьманат під назвою Українська Держава. Навіть за критичного відношення до монархії, Александр вирішує повернутись на військову службу. Гетьман Скоропадський був же сторони ком створення українських збройних сил, а у цьому зв’язку потребувались офіцерські кадри. У серпні 1918 р. Олександр був навіть підвищений до ступені поручника.
Цілковита можливість військової служби відкрилась перед ним вже після свергнення .гетьмана Скоропадського і поновному встановленню Української Народної Республіки (14 листопада 1918 р.). На чолі українських збройних сил тотчас же по відновленню як Головний Отаман став його брат Симон. Високих функцій в української армії Александр справді не виконував, але завжди його діяльність була дуже відповідальна як мілітарна і державна. У лютому 1919 р. став зв’язковим офіцером штабу Правобережного Фронту, та вже 1 квітня того ж року переведений на таку ж посаду до Коша Січових Стрільців.. У липня 1919 р. отримує підвищення на капітана й обіймає посаду ад’ютанта при Головному Командуванню Військ УНР.
Весною 1920 р. внаслідок виразних просувань польсько-україських перемов доходить справа до реорганізації української армії і Александр Петлюра переходить до 3-ї Залізної Дивізії на посаду командира сотні. Здається, що на стройовій службі краще впорався, ніж на штабовій праці.. Тоді ж, під час спільного польсько-українського наступу на Київ на-прикінці 1920 р. був підвищений до ступеня підполковника і призначений командиром батальйону у згадуваній вже 3-й Дивізії.
За підписанням Польщею перемір’я в Ризі у жовтні 1920 р. українські війська постанови-ли самотньо продовжувати боротьбу. Александр Петлюра увесь час воює у склади голов-них сил (7 і 9 бригади) під командуванням полковника Павла Шандрука як командир сотні. За мілітарною поразкою військ УНР у складі 3 дивізії переходить Збруч і в Польщі був інтернований.
До 1925 р. перебував у таборі в Калуші, активно займаючись культур-ною та громадською діяльністю. Між іншим, був він членом Українського Воєнно-Історичного Товариства, співорганізатором і головою Літературно-Артистичного Товариства «Веселка“, яке під редакцією відомого поета Євгена Маланюка видавало артистичне часописьмо під такою же назвою.
Коли, як вже згадуване, по травневому заколоту та приходу до влади Юзефа Пілсудського виникли нові можливості збільшення контингенту контрактових офіцерів української національності у Війську Польському. Александр Петлюра вже давно мав такий намір, від того й не виїхав з Польщі, хоча такі можливості мав. У міжчасі дійшла до нього трагічна вістка про вбивство 25 травня 1926 р. у Парижу його брата Симона. Переживав цього болісно як за родинних відносин, так й за національних обставин. Ворожа до України фран-цузька та російська преса силились боронити вбивцю, подаючи його чин як відповідь за жидівські погроми спричинені військом УНР.
У такій ситуації в Польщі повстало Товариство імені Симона Петлюри з метою оборони його імені, а також, для викриття правди про погроми. Александр Петлюра відразу війшов до складу правління відділу Товариства в Калуші, головою якого був генерал Гаврило Базильський.
Маючи надію на скоре прийнятті на військову службу, перебувався в Калуші випадкови-ми заробітками, увесь час зіставаючись на постійному контакті з політичним керівницт-вом української еміграції в Польщі, власне, зі створеним восени 1926 р. за згодою марша-ла Юзефа Пілсудського, штабом міністра у військових справах УНР під керівництвом ге-нерала Володимира Сальського. В очікуванні можливості відповідного для себе призна-чення до Війська Польського. Інтенсивно вчив польську мову, студіював військову літе-ратуру. Як чужоземець на вступ до польської армії мусив отримати дозвіл Президента РП. Дозвіл надійшов 26 січня 1928 року.
Після короткотермінового вишколу, де ознайомився зі статутами та організацією Війська Польського, підписав контракт на довготермінову службу на посаді майора. З погляду положень ризького трактату, а також, що не виключено, піклуючись за власну безпеку ( за смертю брата), прийняв за порадою військової влади прізвище Хорольський. Прив’язувався в такий спосіб до назви раніше вже згадуваного, містечка Хорол на рідній Полтавщині, де в 1918 р. був урядовим комісаром. Був направлений до 1-го Піхотного Полку Легіону в Вільно. Мусив добре ставитись до своїх обов’язків, як скоро вже за кільки місяців служби довірено йому 21 вересня 1929 р. у порядку замістительства функції командира III-го батальйону. Цю функцію виконував до 4 квітня 1929 р., а в наступному до 1935 р. служив штабовим офіцером полку.
Оскільки підлеглі, як поляки так й українці (Але5сандр увесь час утримував сталий контакт з генералом Сальським як з шефом штабу міністра військових справ УНР) зауважили його командирські здібності й передбачали його призначення на вищу посаду, в 1935 році він був направлений на курси батальйонних командирів піхоти до Центру Підготовки Піхоти Війська Польського в Рембертові. Після прибуття до Центру надіслав наступного листа генералові Володимирові Сальському:
Вельмишановний Пане Генерале!
Доповідаю, що з 24 червня розпочав навчання на курсах в Рембертові. Призначено мене до групи дипломованих майорів і капітанів, що буде для мене важко. Бо вимоги як до осіб з вищою освітою будуть більшими й буду змушений їх доганяти.
Зі щирою повагою
О.Хорольський
По закінченню курсів повернувся до 1-го Піхотного Полку в Вільні та посів посаду командира батальйону. Український генеральний штаб довірив йому також і опіку над молодшими українськими офіцерами, прийнятими на службу у Військо Польське. Генерал Сальський 8 червня 1935 р. писав до нього:
Інформую, що 1 липня поточного року законтрактовано трьох наших офіце-рів, а серед них капітана (сотника) Голованя, який дістав направлення до 1-го полку а[артилерії] л[егкої]. Порадив йому приїхати до Вільна та звернутись до Пана, аби бути під надзором Пана до 1 липня. Прошу Пана, Пане Полковнику, середи присутніх трактувати його як Панського гостя, щоби за увесь тої час міг непотребних проблем з адміністрацією, а також прошу інструктувати його відносно його майбутнього життя. Звичайно, що до 1 липня ніхто не повинен знати чому він знаходиться у Вільні. Сам він має якнайменше показуватись на люди, а сідіти та вчити. Вочевидь, потрібна буде йому допомога Пана у справі набуття одягу. Узагалі, мав йому вказівки тримати контакт з Паном.
Зі справжньою до Пана повагою,Володимир Сальський
Генерал-хорунжий
Генерального Штабу
Алексаддр Петлюра мусив брати участь у різних українських національних урочистостях, академіях з нагоди чергових річниць смерті брата Симона, а, також, різних урочистостях організованих українською еміграцією в Польщі. Однак, робив це делікатне і там, де було можливе, анонимово, як майор Війська Польського Александр Хорольський. Частину за-роблених грошей систематично переказував на українські національні цілі і благодійну діяльність. За свою воєнну діяльність був відзначений Рицарським Хрестом ім. Симона Петлюри.
За вибухом польсько-німецької війни воював у вересневої кампанії на чолі свого батальйону, який, однак, не відіграв значної ролі в бойових подіях. Александру Петлюрі пощастило уникнути німецької та совецької неволі. Наприкінці 1939 р. конспиративне мешкав у Холмі.. Скорі там уклав шлюбний зв’язок зі вчителькою Іреною Вітковською, походженням зі Станіславова. Вона була рідною сестрою Іванни Вітковської, дружини його племінника Степана Скрипника, передвоєнного посла до Сейму РП (пізніше єпископа, а в наступному православного патріарха Мстислава).
За вибухом совецько-німецької війни (22. 06. 1941 р.) і відступу совецьких військ з Воли-ні, разом з дружиною переїхав до Рівного, де замешкав на вул. Кошиця. 3. Оселення там родини Петлюрів наступило з ініціативи Степана Скрипника, який у серпні 1941 р. спільно з письменником Уласом Самчуком та відомим передвоєнним українським видавником Іваном Тікторем, заклав у Львові, а затим переніс до Рівного редакцію газети «Волинь“. Редакцію реорганізовано у видавництво під тією ж назвою, яке, окрім згадуваній газети, видавало два інши часописьма: “Український хлібороб“ (Український рильник), та “Орлята“ (Orltko), а також ряд популярних публікацій у галузях історії, релігії та громадсько-го життя Українців. Александр Петлюра в тому видавництві виконував функції адмініст-ративного керівника. У 1942 р. народився його син Володимир.
У Рівному Петлюри мешкали до осені 1943 року. Гостра боротьба поміж двома фракціями Організації Українських Націоналістів – бандерівцями і мельниківцями паралізували там-тешнє громадське життя, до цього додалась антипольська акція Української Повстанчої Армії на теренах Волині. Зростав терор німецької окупаційної влади. Александр Петлюра як колишній офіцер Війська Польського міг бути підозрюваний у співпраці як з польсь-кою партизанкою, так і з Українською Повстанчою Армією, яка у тої час приступила до антинімецьких акцій.
Йому загрожував арешт. До того ж, на його становище в українському середовище негативно впливав тої факт, що його племінник Степан Скрипник, який відігравав усе більшу ролю в православній церкві, вже у тої час був висвячений на епископа, надавався на принципового противника ОУН, власне, бандерівської гілки. Врешті, вирішив за фальшивими документами сховатись у Львові, куди виїхав разом з родиною у грудні 1943 року. Через кілька місяців однак, перебрався до Варшави, де мав багато знайомих та приятелів.
За наближенням совецького фронту з тривогою за родину ще перед вибухом Варшавсько-го Повстання вирішив покинути Польщу. За сприяння багатьох укараїнських емігрантів політичних виїхав до Братислави. В Словаччині разом з іншими утікачами, м. і. з племінником єпископом Мстиславом та його дочкою з чоловіком, подалися до Потсдаму, а за-тим до Оффенбаху, де його зістав кінець II світової війни.
Оказався в американській окупаційній зоні. Черговими пристанищами родини Петлюрів були табори для переміщених осіб в Meinz-Kastel (перебували там два роки) і Pforzheim, звідкіль на початку 1950 р. завдяки допомоги племінника єпископа Мстислава (Степана Скрипника), який з осені 1947 р. перебував в Вінніпезі, виїхали до Канади.
Там замешкали в будинку митрополита в місцевості Grimsby (Онтаріо). Александр Пет-люра мав фізичну працю на фермі і співпрацював з заснованим архиепископом Мстис-лавом місячником “Церква і Нарід“ (Костьол і народ).
Скорі його дістала ракова хвороба, яка вже певний час давала про себе знати. Помер 4 березня 1951 року й був похований на цвинтарю в Торонто.
На його могилі зусиллями співтовариства зброї та української інтелігенції в Канаді поставлений пам’ятник за взірцем петлюрівського Воєнного Хреста.
………………………………………………………………………………………
(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
12.2009. – 01.12.2011.; Дебальцеве
За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Перекладач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились.
= БРАТ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА - АЛЕКСАНДЕР ПЕТЛЮРА ОФІЦЕР ВІЙСЬКА ПОЛЬСЬКОГО
Доктор STANISAW STPIE (СТАНІСЛАВ СТЕМПЕНЬ), директор Південно-го_Східного Наукового Інституту в Перемишлі
Невдача спільної польсько-української київської операції проти більшовиків у 1920 році. спричинилась до того, що на території тодішньої польської держави очутилось понад 20 тисяч жолнежів Української Народної Республіки. Серед них було близького 4 тис. офіцерів цієї армії. Спочатку українські жолнежи були розміщені в кількох таборах інтернованих. Однак, за підписанням Польщею в 1921
Коментарі