Прекар’ят: молоді, без перспективи. Новий суспільний клас

Молодь є найбільшою жертвою господарчій кризи  

За опору майбутнього добробуту та щастя визнає працю, але от зі знаходженням праці та здобуттям доброї посади, має зростаючий клопіт. Молоді Поляки поміж 18 та 34 роками життя становлять понад половину зареєстрованих безробітних, а безробіття серед молоді є у два рази вище середнього рівня. Половина працевлаштованих не працює за здобутим фахом, а вищі студії вже не гарантують посади чи доброго суспільного статусу. 62 % молоді халтурить на тимчасових умовах, новачки на ринку праці починають з дармового стажу, часто близького до штатній праці. Як пишіть авторка рапорту професор Кристина Шафранець, «молоді люди злапані у пастці тимчасових форм працевлаштування”

Чим це загрожує, показує приклад Західної Європи. Тоді, як молоді Поляки таки мають надію на добробут та кар’єру, їх ровесники у Франції, Іспанії та Греції поволі її втрачають. Над розвинутими країнами нависла загроза втраченого покоління, першого такого після II світової війни, якому може повести ще гірше, аніж попередньому.

Провісником суспільній кризи вже є вибухи збурень за участю молодих: палаючі околиці Парижу, вуличні битви в центру Афін, масові демонстрації в Мадриду, та останні заворушення в Лондону. Варшаві ще не загрожують такі сцени, але Польща входить у ту ж саму тупикову вуличку.

Молодь є найбільшою жертвою економічної кризи. Без праці сьогодні вже 20,4 процента Європейців поміж 15 та 24 роками життя, які хотіли б працювати, на третину більше ніж в 2008 році. Понад 5 млн. молодих люди не є в стані, навіть, вийти на ринок праці, а безробіття у цей групі утримується на рекордному рівні навіть за умов господарчого пожвавлення двох років поспіль.

Середня унійна величина є таки оптимістичною, бо ж маскує крайні показники усіх країн-членів: в Іспанії без праці є 42 проц. молоді, в прибалтійських краях, Греції та Словакії – понад 30 проц., в Польщі, Угорщині, Італії та Швеції – понад 20 процентів.

Якщо молодь й знаходить працю, ще частіше є вона тимчасовою. Тут перед веде Словаччина та Польща, де на тимчасових умовах працює понад 60 проц., у віці менше за 25 років. Небагато краще є у Франції, Німеччині, Швеції, Іспанії та Португалії, де цей відсоток перевищує 50 процентів.

Тимчасова праця – є зрозумілою на початку професіональній кар’єри, але це форма працевлаштування стає таки вже нормою для молодих, незалежно від стажу. Як закінчується одна умова, працедавець пропонує другу, вимушуючи погоджуватись на більш низку платню взамін за туманну обіцянку сталого працевлаштування. Збільшує час стажування та практики, що вони становляться формою дармової праці.

Заниження платні молодим є розповсюдженим в Іспанії, Франції та Португалії. Працюючі Іспанці у віці 16 – 19 років отримують 45,5 проц. платні дорослих, оці у віці 20 – 24 років – вже мають платню в 60,7 проценти. Випадково низку платню має відсоток так званих працюючих бідних, які навіть працюючи, невзмозі себе утримати.

Найвищий такий відсоток є в Румунії (17,9 проц.), та Греції (13,8 проц.), далі в Іспанії (11,4 проц.), Латвії (11,1 проц.) та в Польщі (11 проц.). Повсюдно зростає сегмент тимчасових працівників, або таких, що працюють на неповну штатну ставку. 27,6 молодих Європейців працює неповний робочий час, бо ж не змогли знайти повній ставки.

Оці різнорідні групи люди поєднує непевність їх завтра, яка не позволяє на абияке планування, а платня така мізерна, що не надається на добре життя. Precarius латиною означає «залишений на прохання, на ласку”, а за сучасною соціологією прекар’ят – це людина, що зависла між добробутом та бідою, позбавлена матеріальній безпеки та стала загрожена падінням в суспільній ієрархії.

– На наші очі народжується новий глобальний суспільний клас, - каже Guy Standing, професор економічній безпеки університету в Bath й автор книжки „Prekariat”.

П’ять років тому німецька левиця провела демографічне дослідження, що мало допомогти їй визначити свій електорат. – Старі поділи на класи та прошарки/верстви перестали вже точно описувати дійсність, як почали ми групувати респондентів відповідно до визнаваємих цінностей та життєвих настанов, - каже Rita Mller-Hilmer з інституту TNS Infratest в Берліну.

Результатом досліджень був рапорт, висновки якого трафили на перші сторінки газет: дослідники відкрили широку групу, яка вже дознала безробіття, почувається маргіналізованною та боїться подальшого падіння. Вони назвали її відірваним прекар'ятом та оцінили на 8 процентів суспільства. А усе це в найбагатшій країні Європи.

Акурат тоді в Німеччина тривала дебата про «новий підклас”, як окреслено тоді особи, жируючи на соціальній допомозі, та які проводили бездіяльний спосіб життя. Рапорт з однієї сторони підтвердив існування нової групи, чому левиця волала заперечити, а з другої сторони, показав, що є вона надвелика як на підклас, в розумінні люмпен-пролетаріату, до якого силилась ввести її правиця.

Дослідники довели те, що пересічні громадяни спромоглися й сами зауважити: що біда перестала вже стосуватись тільки нищій класи, а безробіття підмиває й середній клас. 63 проценти Німців боїться напливаючих перемін, а 61 проц. вважає, що не має вже суспільній середини, зостався тільки низ та гора.

Оці діагнози певною мірою підтверджують й економічні дослідження. В 2008 р. Німецький Інститут Економічних Досліджень уперше оголосив, що середній клас зменшується: протягом декади скоротився на 8 проц., з яких майже 7 проц. впало до нищій класи, а неповні 2 проц. перейшло до вищій класи.

Середній клас становить понад половину суспільства, але в загроженій групі вже перебуває понад 25 проц. громадян. – Колись в німецькому суспільстві усе завжди йшло до гори. Навіть, якщо сучасному поколінню повелось найгірше, дітям мало б бути ліпше, - каже MllerHilmer. – Сьогодні оця обіцянка вже не зобов’язує, принаймні, не до нищого класу.

Випадок REN є символічним для усієї Європи. Оце Німцям Людвіг Ерхарт обіцяв в 50-х роках «добробут для усіх”, та повне працевлаштування в межах ринкової усуспільненої господарки з її економічною свободою та соціальною справедливістю. Й він свого слова дотримав: за допомогою плана Маршалла та повсюдною післявоєнною відбудовою Німці здійснили економічне диво.

Після німецького Wirtschaftswunder прийшов французький Les Trente Glorieuses, хвалебні тридцять років післявоєнного розвитку. В усієї Західній Європі господарки пройшли другу індустріалізацію, яка запевнили ним 30 літ безперервного зростання.

Найбільшим дивом післявоєнній епохи були повстання середнього класу. За кільки декад виросла широка суспільна група, яка найперв заповнили фабрики відроджуючий Європи, а потім видала армію споживачів, що масово купляли авта, пралки та телевізори. Праця позволяла їм не тільки утримувати себе, але й також задбати про своє здоров’я, оплачувати навчання дітей та забезпечувати старість.

У Франції середня заробітна платня зросла в 1945-75 роках триразово, уперше в історії Європи нівелювались суспільні нерівності, замість їх попереднього зростання, говорено врешті про moyenizacji, себто про перехід суспільства до середнього значення.

Але, середній клас був чимось більшим, аніж збірність ситих та задоволених собою. Був це суспільний ліфт, витягаючий нове покоління нищого класу нагору.

Суспільства індустріальної епохи були занадто пронікаєми, й хто хотів вчитись, мав перспективу в кишені. На потребу середнього класу повстала сучасна держава соціальній опіки, пропонуючи вже не тільки медичне та пенсійне страхування, але цілий асортимент соціальній допомоги, що вирівнювало шанси осіб, гірше забезпечених.

Цей успіх середнього класу запевнив Європі піввіку стабільності, а завданням політиків було пильнувати, аби машина повного працевлаштування та постійної перспективи ніколи не зупинялась. 

Пробуксування почалось вже в 1973 році, нафтова криза викликала першу післявоєнну рецесію в розвинутим світі. Вибух масового безробіття та інфляція зумовили переворот в економічній теорії: протягом декади кейнесовську віру в державу заступив фридмановський культ ринку.

Рецептом для реанімації господарки мало бути звільнення підприємства від тягаря надмірної регуляції та податків, а новою ціллю урядуючих стала погоня за економічним зростанням.

Лібералізація 80-х років вторувала дорогу глобалізації 90-х років, а оця у свою чергу прекар'юзації, найбільш промовистої на тлі результатів минулій декади.

Джерело:  http://www.polityka.pl/swiat/analizy/1519162,1,prekariat-mlodzi-bez-perspektyw-nowa-klasa-spoleczna.read

Коли Польща 20 літ тому починала мріяти про середній клас, Сполучені Штати та Велика Британія закінчували власне перший етап демонтажу своїх середніх класів ( в оригіналу - middle classes - перекладач).

Рональд Рейган та Маргарет Тетчер започаткували епоху неоліберальних реформ, яки не тільки приватизували держави та лібералізували господарку, але, також, змінили природу працевлаштування.

Розвинуті країни розпочали процес так званого еластичного ринку праці, себто, відходу від сталих посад на невизначений термін у сторону тимчасової праці, на неповний робочий час, на визначений термін, а поступово, - до самого працевлаштування. А усе це для того, аби спростити світову конкуренцію праці.

– Одним з наслідків глобалізації було потроєння пропозиції робочої сили, - пояснює професор Standing. Упадок соціалізму у колишньому СССР, але перш за все перехід на капіталізм Китаю та Індії зумовили, що світова господарка в 20 років поповнилась півтора міліарди нових працівників. Це зменшило глобальні кошти оплати праці, але, перш за все, привело до масового відпливу виробництва з розвинутих країн: на схід помандрували копальні, потім металургія, врешті, фабрики.

Якби того було мало, в другу сторону рушили хвилі іммігрантів, готових працювати за меншу платні, ніж місцеві безробітні. Аби утримати свій ринок праці, уряду піддалися пресу працедавців та почали переносити ризики на pracobiorcw (надалі – це буде найбільш близький за змістом сучасний український новотвір – заробітчанин/заробітчани).  

У 90-х роках нікого ще це не хвилювало. Захід тріумфував, середні класи охоче наймали іммігрантів для допоміжній праці та споживали добра, продуковані в їх рідних країнах. Уряди вірили, що постіндустріальна епоха принесе ще більший розквіт, бо позволить розвинутим господаркам втекти в найбільш прибуткові сектори, як от, наприклад, фінансові послуги.

У дійсності неоліберальні реформи запустили подвійні перегони на дно: розмивання норм працевлаштування понизило якість нових робочих місць, а пом'ягчення податків обмежило вклади в суспільну політику. Так посіяне зерна сьогоднішніх нерівностей.

На діаграмах PKW даремно, при малеючому виробництву, виконувались послуги, але, на ринку праці трансформація була далека від плавної лінії. З однієї сторони, зросли угрупування перебулих працівників без шансу на працевлаштування у сфері послуг, з другої сторони, загони висококваліфікованих, які мусять конкурувати за обмежену лічбу сталих посад, або задовольнятись тимчасовою працею.

Перші випали з середнього класу, другі можуть до нього ніколи не увійти, а оті, які залишаються усередині, бояться сповзання в прекар’ят. Дорога униз є легшою, а в гору значніше важче: разом зі зростанням нерівності доходів прийшов спад взаємопроникнення класів.

 Пакт з дияволом

20 років західним урядам вдавалось приховувати прекар'юзацію середніх класів. США та Велика Британія доплачують до тарифу працівникам з найвищими заробітками за посередництво податкової системи.

У Данії, Німеччині та Голландії суспільна політика переоріентована з виплати соціальній допомоги на заохочення до праці, аби тільки позбутись люди зі статистики безробіття.

У Франції, Італії та Іспанії держава опосередковано дотує молодь через пенсії батьків, які утримують безробітних дітей. – Уряди розвинутих держав уклали пакт з дияволом. Ця система не могла діяти безконечно, - каже Standing. І, власне, вона перестала працювати.

Фінансова криза привела в Європу загрозу банкрутства держав, а урядам вже не вдаси надалі приховувати прекар’юзацію. Водночас рецесія 2009 р. збільшила безробіття та привела до руху чергову хвилю прекар’юзації. 97 процентів робочих місць, створених минулого року у Великій Британії , то тимчасова робота.

У Німеччині вже майже половина нових робочих місць є працею на визначений час, а понад 7 млн. осіб працює на так званих minijobs, себто, працях за менше ніж 400 євро щомісячно. У Португалії 300 тис. осіб працюють на неповних штатних ставках. У Франції 20 проц. студентів живе за межею порогу бідності.

– Ото вони небезпечні для існуючого порядку речей, бо можуть стати поживою крайніх партій, остерігає економіст. Якщо прекар’ят несе якісь загрози для Європи, то не у формі заворушень, хоча без сумніву їх в наступних літах буде щораз більше, але, власне зростанням підтримки для антиіммігранстких та антиєвропейських популістів.

На раменах старого прекар'яту кар’єру роблять Marine Le Pen у Франції, Geert Wilders в Голландії, Справжні Фіни в Фінляндії та Шведські Демократи у Швеції. Молодший прекар’ят, якщо з часом політизується, радше потравить в обійми крайній левиці, неокомуністичних рухів чи тих же анархічних.

Ані одне, ані друге не віщує Європі спокійної декади. Дивлячись на безпорадність вождів щодо господарчої кризи, трудно очікувати, що дадуть вони собі раду з насуваючою суспільною кризою. А тут вже не буде йти тільки про національні інтереси, а тільки про інтереси поколінь: конфлікти будуть розігруватись внутри суспільств, поміж молодими і старими. Сьогодні перед ведуть старші політичні еліти Європи, боронять головним чином інтереси власного покоління, що тільки поглиблює фрустрацію молодих безробітних.

В Польщі процес прекар’юзації рушив декадою пізніше ніж в Західній Європі, але неуклінно збирає свої жнива. Гірше освічені приймають спрекар'юзовані умови праці в телецентрах, супермаркетах та закладах швидкого харчування, багато з них виконує ще гіршу працю в еміграції. Важки часи надходять й для ліпше освічених: урядовий рапорт ясно стверджує, що ринок праці насичений випускниками вищих шкіл, а кваліфікації залишених не пасує для потреб господарки.

Молоді Поляки не розпещені дитинством в середньому класі, як їх ровесники з Франції чи Німеччини, але відмова від мрій для них рівним чином буде болісною.

Прекар'юзації старих люди доконала господарська трансформація, й ото саме вони є сьогодні виборцями партії Право і Справедливість, у тої же час молодий прекар’ят не має своєї політичній презентації. Рапорт «Молодь 2011” показує піклування уряду про цю вікову групу, але, не займає він глибини прекар’яту, а його пропозиції стосуються подальшого впровадження еластичного (гибких умов праці – перекладач) ринку праці. У той же час досвід Західної Європи ясно свідчіть, що коли то в Польщі дійде таки до першій рецесії, її найчисельніших жертвами будуть власне молоді люди.

Поки оце наступить, розвинуті країни однак будуть пробувати за усіляку ціну уникнути змін. Європейські уряди розпочали погоню за ощадністю, яка має зрівноважити бюджети, але усе скінчиться демонтажем держав-опікунів та виштовхом в прекар’ят чергових мас люди.

Декотрі держави підвищують податки для найбагатших, але не за тим, аби збільшити соціальну допомогу для бідних, тільки аби мати з чого виплачувати її на теперішньому, як ні нищому, рівні. Там, де вернулось вже сповільнення, така метода боротьби з безробіттям базується на розподіленні робочих місць між працівниками з пропорціональним зниженням платні.

Та усе це, однак, вирішення питання в межах існуючій системи, яка перестала запевняти вже не тільки соціальну безпеку, але також господарче зростання.

Ще в 90-х роках побутувала візія, що нові робочі місця повстануть в поза урядовому сектору, що надання суспільних послуг стане рівно доходним як й праця в державному секторі, або приватному. Завдяки зростанню продуктивності праці люди мали б працювати менше за ті ж саме гроші. Дійсність же виявилась узагалі іншою: позаурядовий сектор не запрацював, державний змалів, а приватний накинув позосталим логіку непереможного ринку. 

За Standingom, світ іде до великої трансформації на взірець тієї, яка в XIX віці видала ринкову господарку та національні держави. Закінчення повсюдного працевлаштування в розвинутих країнах є процесом природнім, бо ж у глобалізованій системі вони можуть жити з ренти від нагромадженого капіталу.

На думку вченого єдиним способом на втримання поширення прекар’яту є виплата тієї ренти у вигляді початкового доходу – низькій, сталій платні для усіх громадян, яка могла би бути доповненням до нагальній праці. Екзотична думка: даремній клопіт при тому, що отої капітал лежить сьогодні в приватних руках… Але, чи є якийсь інші думки?

  Пару днів тому прогулювався з Коханою по Старій Охоти, однієї з найгарніших дільниць моєї Варшави.

Коли придивлялись ми омріяним домам, про які трудно навіть фантазувати, як то з огляду на ціну нерухомості, мій погляд натрафив на плакат з обкладинкою номеру «Polityki”, що редакцію розміщується тут. Повідомляв він про артикул на тему нового класу: прекар’яту. Цей термін спрощено окреслює прибиральників , позбавлених перспектив та страхування абиякого типу.

Так більшість молоді (60% початкових працівників починають на умовах праці такого типу) може бути ідентифікована з цім класом. Не думаю, що скажу щось нового, але був зацікавлений, як періодичне видання представить цю проблему. Рапорт Молодь 2011, чи недавня афера з формою працевлаштування в центрі Новий Гарний Світ, провадженим «Krytyk Polityczn ”, популяризували тему, виходячи поза медіа левиці.

Це тішить, бо явище є загальнопоширене, його рівень зростає, та важко очікувати допомоги від інституцій, які займаються ринком праці, коли в меншій чи в більшій степені керують ними догматизм, пропагуючи еластичність. Навіть, професіональним союзам вдається упихувати власних працівників у гроно представників прекар'яту!

Автор артикулу Прекар'юши усіх країн єднайтеся, не робить великого відкриття, але вказує на загальнопоширене явище, коротко його описуючи. Вавжинець Смочинськй позитивно заскочує, накидаючи авторам рапорту Молодь 2011, що окрім опису фатальній ситуації Поляків нижче 35 років життя, не відходять вони від постулату еластичного ринку праці. «Жалісливе тридцятиріччя”, так називає період тріумфу неолібералізму Michel Husson та двадцятиріччя польського турбокапітализму, не інспірує дослідників до розуміння, що еластичність має наслідком поглиблення диспропорції, та перешкодою для взаємопроникнення класів.

Теперішня, молода генерація буде вірогідне за усе першою після війни, яка буде жити ще трудніше ніж її батьки.

Рецепти левиці однак є небезпечні і, навіть, поразка ринкового фетишу не є у стані перервати його гегемонію. Смочинський у суті шанує цю ідеологію, оскільки, досліджуючи проблему та розуміючи її причини… бачить її розв’язання у думці тої саме доктрини. Експертом, рецептами якого керується оця праця, є професор Guy Standing. Британський економіст пропонує впровадження загального доходу. Звучить це як соціалістична утопія, але у дійсності це є її антитеза.

Загальний доход (інакше: початковий), то є постулат запевнення мінімальній винагороди усім громадянам. Ота універсальна допомога не означає, хоча це поняття буває фальшивим, гарантованого доходу, як своєрідній мінімальній платні, яку отримаємо, навіть якщо шеф буде відмовляти нам робочого місця.

Гарантований дохід приведе до застосування працедавцями неоплачуваних альтернативних форм працевлаштування, а працюючим позволить користуватись з таких благодіянь як платні відпуски. Це спосіб боротьби з платіжним демпінгом, не заперечувальний коли-небудь постулат усуспільнення послуг, чи редистрибуції доходів.

Що ж замість пропонують ентузіасти початкового доходу? Класичне для вільноринковців усічення споживання: ліквідація більшості соціальних допоміг на користь обмеженій винагороди для усіх. Чи можна увірувати, що це запрацює? Належить очікувати, що така винагорода визначена буде на рівні, що затрудніть вихід з убозтва. Розділить долю польських порогів, за якими надається соціальна допомога. Їх не змінене від 2004 року, що означає, що більшість бідних не має права на допомогу, бо ж бо за задумом закостенілих регуляції є вони замало бідні.

Початковий доход скине з працедавців усіляку відповідальність і податки, фінансуючих системи солідарного характеру. Standing хвалився, що наприкінці життя задум початкового доходу підтримав Milton Friedman. Нічого дивного, це концепція неоліберальна, тотальне споживання. А Friedman – це не авторитет, радше сигнальна лампка для підтвердження чого-небудь.

Тим часом партія Громадянська Платформа піднімає мінімальну заробітну платню до 1500 злотих. Неоліберали мають рацію, говорячи, що то є виборча ковбаса: рік тому пліч-опліч з працедавцями уряд зламав погодження Тристоронній Комісії, огранічуючи зростання цієї винагороди. На щастя – ковбаса це добрий збіг обставин: працівники на посадах достануть мале підвищення.

Авангардові економісті ((„Gazeta Wyborcza” поміняла би оцей вираз gwnonurtowi) думають, що підвищення мінімальній заробітній платні знеохотить працедавців до працевлаштування кого-небудь, Іншими словами вони говорять, що то є нормально гнути горб за 1386 злотих, як то є зараз.

На практиці, навіть, коли платня була нища ніж тепер, охоче і повсюдно обходжене смішно низькі пороги за допомогою умов праці для прибиральників. Вища платня нікого не обтяжить, натомість декотрим даси привілей.

Розмови, що бідним тепер буде гірше, є аргументом типу благань Єремії Мордасевича та його занепокоєних приятелів у відмінно скроєних піджаках, що висувають постулат обмеження пенсій привілійованим професіональним групам в ім’я рівності (sic!). Відтак, як заберемо в одних, а нічого не дамо другим, то диспропорція зменшиться. Але, однак, може ліпше було би нічого ні в кого не забирати, а убогим додати? Хтось отримує, ніхто не втратить: як у випадку підвищення мінімальній заробітній платні.