Банальне польське зло...

  Антисемітська пропаганда Існує багато інтерпретацій джерел Голокосту. На цю тему мають багато чого до повідомлення соціологи, психологи, психологи суспільних мас. Усі згодні, що прапричиною агресії проти Жидів було був антисемітизм, що позбавляв жертви людських рис. Присутність ксенофобній нехоті до чужих даси ще взнаки уві сіх епохах, й на кожній географічній широті, однак, наприкінці XIX віку її належить визнати за особливо важну у історії. Це у тій час народився сучасній польський антисемітизм. Його батьком був Роман Дмовський. Компетентно писав про це в останніх часах Ґжеґож Кшивець у книжці «Шовинизм по-польську”. Особливій ворожості хвиля щодо Жидів набрала враз з відновленням Польщею своєї незалежності в 1918-21 роках. Бачимо кореляцію між вибухом націоналізму, викликаного тільки-но відновленною незалежністю, - реальною загрозою її втрати - та зростанням ксенофобній постави. Подібна ситуація заіснувала у часах II світової війни, та по її закінченню, коли одночасно зміцнилась національна свідомість та зріс дистанс щодо чужих. Страх перед Жидами-більшовиками побуждала польська пропаганда у часи війни 1920 року. Жидівська сюжетна лінія долучалась винятково часто: як ключ до зрозуміння феномену більшовизму, підтвердження гнусних намірів стосовно Польщі. Тому, дяка йому, негативним героєм пропаганди був вождь совіцької революції Жид Лев Троцький. Тема жидівсько-більшовицької загрози з’являлась й пізніше. «Ілюстрований Кур’єр Щоденний”, найпопулярніша газета двадцятого сторіччя, за поглядами редакторів наближена до табору санації, доносила у жовтні 1931 р. про ліквідацію «великого шкідницького гнізда”: «Керівництво варшавських спецслужб провело останнім часом шерег обшуків на території Варшави, внаслідок чого арештовано багато комуністичних шкідників. Водночас в помешканні Сари Путерман викритий архів центрального комітету KPZB [Комуністичній Партії Західній Білорусії].” У помешканні такого собі Гелентера викрите сучасну друкарню, де друкувалась нелегальна комуністична література KPZB. Ото список арештованих: Ганна Фриман, Е. Вольфович, Х. Гольфедер, М. Єзерська, Й. Кайзер, Ф. Менкус, С. Путерман, М. Бітер, Ст. Маніковський, Х. Рабинович, Є. Конман, Р. Зільберман, В.Руткевич, Noech Lend, Р. Гвісман». Друга антисемітська хвиля прокотилась Польщею у другій половині 30-х років. Для близького співробітника Дмовського Єнджея Гертиха, розвитка якого «Про вихід з кризи” була потрактована як неформальна програма ендеків, найбільшу загрозу становили Жиди. Оскільки, “кожну хвилину можуть дати нам стусана в спину шляхом організування революційних заколотів в наших головних містах“. Вони є «великою потугою”, відіграють «велику роллю в світовій політиці”, месіяністично тяжіють до панування світом. Мають «бронепоїзди та літаки британські, американські, совіцькі, французькі, давно й пруські”, чому завдячують нагромадженим грошам. Диспонують мережею впливових агентів: у фінансовому середовищі, у «Літературних відомостях”, серед журналістів і письменників. У другій половині 30-х років Гертихівські навіювання поширились неначе вірус. Вождь ONR і публіциста «Прямо з мосту” Ян Мосдорф діагнозував тодішні настрої молодого покоління як дратівливе почуття присутності «четвертого забору”, якого нібито скритне здійснили Жиди. «Кожен нормальний Поляк є антисемитом”, - твердила публіцистка «”Фаланги» Марія Жентковська у квітні 1937 року. Історик Анна Ландау-Чайка вважає, що за гаслами (наприклад, бойкот жидівського гендлярства) не йшла зміна ставлення на більш агресивне. На її думку повторність бойкотів свідчила про їх невеликий успіх, своєрідну відпорність польського суспільства до антижидівської фразеології. Однак, проблема у тому, що зміни громадської опінії рідко коли заходять з сьогодні на завтра, звичайно маємо справу з тривалим процесом. Від того, обмеження перспективи тільки до 1939 року зумовлює не осягнення зв’язку між передвоєнним антисемітизмом та агресивним збірним ставленням під час війни та повоєнними погромами. 

  Керування страхом Страх відчували ті люди, які відмовляли в допомозі, видавали Жидів, які переховувались. Страх керував людьми, детермінував їх поведінку та поставу. Винятковість тієї війни полягала м. і. на тому, що почуття страху не обмежувалось тільки жолнежами, які завжди з ним знайомі, а й поширювалось на усю цивільну людність, власне, на теренах Східній Європи. Велика війна знищила рештки почуттів безпеці, які залишились від Великій Кризи (тут: економічна криза 30-х років – перекладач). Шість років її тривання, це для поляків період майже перманентної загрози. Як звертав на це увагу історик Томаш Шарота, - польське суспільство жило в умовах старого стресу.  Німеччина не дотримувалась жадних правових приписів, була непередбачуваною. Для примушення до послуху частіше послуговувалась сліпою силою, яка породжувала атмосферу загрози. Посилення репресій вводило люди у стан загального психозу, що проявлялось втечами, атомізацією суспільства, хвилею апокаліптичних пліток. Німці оказались майстрами з управління страхом. Ще в 1939 р. вони провели ряд масових екзекуцій в Ченстохові, Вавжі, Пальмирах. Суттєвим знаряддям такої політики були заложники, - вони відповідали головою за спокій та виконання наказів окупанта. Їх життям окупанти шантажували суспільство. У провінції завданням заложників (їх вказували солтиси, або гранатова поліція) був обхід домів та повідомлення мешканцям села наказів про участь чоловіків в антижидівській облаві. Водночас, у рамах акції AB, Німці проводили масове арештування у середовищі інтелігенції. Зигмунт Клюковський, лікар та директор шпиталю в Щебжечині, багаторазово нотував на сторінках свого щоденника «зникнення” своїх приятелів та знайомих інтелігентів: аптекарів, бібліотекарів, вчителів. Сам один раз був заарештований, однак, його було звільнено, бути так може, що хтось усвідомив собі, що директор шпиталя може бути корисним. У такій спосіб у воєнних міграціях та екстермінаціях, на полях боїв загинула Польща A: освічена, опінієтворча, урядуюча, якій були близькі цінності та символи II Речіпосполитої. Сьогодні ми би сказали: середній клас – підстава стабільності суспільного ладу. Брак його (класу - перекладач) належить віднести до ґенези хлопського мордування чужих. У полюванні на Жидів, звичайно, брали участь кільки, кількадесят жандармів, підтриманих Польською Поліцією, так званою гранатовою (від коліру гранатового дерева – темно-синього - перекладач), часам товаришували ним члени добровільної пожежної сторожі та хлопи, покликані до сільської сторожі. Наказ надходив від війта або солтиса, яким зібрати загонщиків наказував місцевий жандарм, або гестаповець. Участь мундирових (усіх різних воєнізованих формацій – перекладач), концентрувало авторитет чи владу, надавало правочинність участі, що запевняло високий показник покірності. Страх перед покаранням (заложники, загроза відправлення до Освенцима) прямо сприяв поставі конформізму, який суспільний психолог Еліот Аронсон називає покірністю. Загрозою для місцевій спільноти можемо трактувати видавання Жидів, участь в полюванню на них. Але, як потрактувати самостійне приведення на пост жандармерії дитини та жидівській жінки, аби дістати за це невелику грошову винагороду, частіше кілограм цукру, одяг з замордованих? Як розуміти мордування без абиякого наказу за золоту каблучку, або пару черевиків? Ян Томаш Ґросс вказує на хлопську хтивість, але, це геть проста відповідь, й, напевно, – не єдина. Пам’ятаючи слова Збігнева Герберта про гарну людську тугу «до розумних устроїв та причинного пояснення черних подій саме суттю людини”, - варто назвати третій чинник, поза вже наведеними антисемітизмом та страхом. 

  Хлопська візія світу Згадаймо, що узагальнене мордування в польському селі вже мало місце в історії. В 1846 році у часі галіцийської смути хлопські мешканці повіту Домброва Тарновська, того саме, який описує Ян Грабовський, пограбували та знищили 90 процентів усіх тамошніх дворів. Багато земляків біло брутально замордоване. Австрійці платили за їх голови золотом. Вірогідно, що як у випадку з Жидами, мотивом була багатовікова ненависть та дозвіл влади. Хлопи могли почуватись безкарними та анонімними, за цим також крилось почуття деморалізації, банальна біда та недорозвиток. . „Ейхман в Іерусаліму. Справа про банальність зла» Hannah Arendt – книжка, яку повинен знати кожній інтелігент. Оповідає вона історію Голокосту та процес Адольфа Ейхмана, якого Моссад викрав в Аргентині та поставив перед судом в Ієрусалімі. Адольф Ейхман, син Карла, середнього зросту, хирої будови, близькозорий та лисуватий, з дефектами зубів, якщо й не був повним ідіотом, то з певністю «просто не відав, що робив”. Водночас, можна назвати його найбільшим логистом Голокосту, стрілочником, головним завданням якого була організація транспортів в’язнів до Белжця, Освенциму та Треблінки. Вірогідно – зло польських загонщиків чи мордерців не мало демонічного характеру, також не виникало просто з глупоти, хоча, без сумніву, серед виконавців домінували анальфабети, люди з обмеженою освітою, максимум шести класів загальній школи. Вияснює це документи пізніших процесів. Численне звинувачені в колаборанстві та участі в мордуванні Жидів, мали вони проблеми з підписом, на зізнаннях послуговувались мізерним словниковим потенціалом. Проте, парадоксально, - оці, неосвічені, по-своєму були раціональні.   Щоби це зрозуміти, мусимо звіддалі ширше подивитись на хлопський світ. Проведе нас в ньому George M. Foster, професор антропології Університету в Берклі, автор класичного допису 1965 року, „Peasant Society and the Image of Limited Good” (Хлопське суспільство та візія обмеженого добра). Автор вийшов з тезою, що члени кожній людській спільноти мають спільну систему мислення, яка, - хоча й не вербалізована й не до кінця усвідомлена, - упорядковує їх спостереження світу. Прищеплює ним «правила гри”, керує поведінкою. Вони є «раціональні”. Проте, не належить помилково лічити це зі світопоглядом, з якого ми здаємо собі справу. Системою, яка детермінує повединку хлопів, є «візія обмеженого добра”. Ця візія виникає зі спостереження світу, в якому усілякі побажання земного добра, такого як: земля та їжа, здоров’я, дружба та любов, безпека, муки та гонор, повага й статус, влада й впливи, - існують в степені обмеженої, та завжди їх бракує.   Ба більше, не тільки їх бракує, але, при цьому, у сфері хлопської можливої діяльності не має способу збільшення їх доступності. Уві гри не діє покращення статусу шляхом надання можливості до цього (якби то - авансом – перекладач), на що сьогодні може розраховувати кожний з нас. Тільки-но XIX-вічна модернізація створила вузеньку хвіртку міграції до місць чиж бо до Америки. Що, у такій ситуації, могли зробити оці, які не всіли на потяг модернізації?  Для нас, просякнутих пуританським аскетизмом, наголошуючим зв'язок між працею та збагаченням, відповідь є простою. Але, це не для традиційного хлопа, для якого, - як писав Фостер, - багацтво не «росте”, він є обмеженим, як рівно й земля. Відповідь на це питання була одна: поправити своє становище можна тільки коштом інших. Звідтіль йшли хлопські крадіжки, на яких так наголошували у своїх споминах земляки. Звідтіль нищення фільварків у часах хаосу з його загрозою наступної кари. Звідтіль теж й морди в часі II світової війни.

  Польський голод Відступаючи аж до I світової війни, придивимось – яке видноколо життєвого досвіду мали хлопи за собою в 1942 та 1943-му роках? У 1915 р. по зайняттю земель російського забору німецька окупаційна влада накинула селу величезні контингенти. У містах та в провінціях почався голод, який практично протримався до 1921 року. Знесилені люди хворіли тифом. Клюковський так описував: «Це було справжнє лихо. Щось подібного ніколи перед тим, ані потім не бачив. Викликали мене іноді в село, де праве у кожній халупі були хворі. У декотрих домах хворими були абсолютно усі – в різних стадіях хвороби. В одній халупі зустрів хворою усю семіособову родину. Усі вони лежали на соломі, на землі (…). В інших халупах знову бачив мертвих, яких ховати не було кому”. Чергову хвилю пауперизації хлопів принесла Велика Криза, яка найміцніше вдарила по мешканцях села, оскільки, впали ціни на харчи. Найсильніше відчули кризу найубогіші обшири, де рільництво було сильно роздрібнене, так званий, схід та південь Польщі. В одному з тодішніх опрацювань соціологів села написано: «Цукру в селі немає. Більшість дітей – в жешовському повіті – навіть не бачила його ніколи, хиба що у формі цукерок на причастії. Сіль споживають сіру, навіть, й не раз, червону – бидлячу; навесні , ще до нового врожаю, з браку готівки навіть на ці ґатунки, кількиразово варять картоплю в однієї й тій же один раз підсоленій воді”. Над кількома воєводствами нависла лиха тінь голоду. Пауперизація села відбилась не тільки на способі харчування, але, у ще більшій степені на вбранні. Бракувало черевиків (чоботів), переважна більшість селюків більшу частину року ходили босоніж, Один дослідник описував: «Середньозаможній господар сьогодні ходить обдертий, у тій саме, вкрай зношеній парі чоботів, в однієї, звечора випраній сорочці. З інших (сорочок – перекладач) давно пошиті сукенки дітям. (…) Вбрання тільки одне, тому то діти най вразливе відчувають брак одягу. Улітку краще, а зимою в північній частині повіту [жешовського] можна зустріти в халупах дітей, які на цілий день посаджені до шиї в лантух з січкою, бо ж бо без одягу замерзли би в холодній, неопаленій хаті”. Кільки літ зростання господарки, між закінченням кризи та вибухом II світової війни, не витягнуло польське село з нужди. Черговий голод почався напередодні 1941 року. Село було обкладено контингентами, себто, обов’язковою здачею збіжжя, м’яса та молока. Ціни були мінімальні. Контингенти постійно збільшувались, а спосіб їх стягнення був жорстоким. Система покарань за невивезення передбачала: ув’язнення, концентраційний табір, навіть, кара смерті. У червні 1942 р. князь Юзеф Анчарський, замешканий тоді в Східній Малопольщі, записав: «Лихо голоду є страшним. Голодні люди починають викопувати в полі посаджену картоплю. (…) Доходять понурі вісті про голодування зі Львова. Кожна скибка хліба має вартість безцінну. Якщо на селі голод, то що казати про Львів”. Голод впав й на землі Центральній Польщі; з подвійною силою його відчували Жиди, замкнені у Варшавському Гетто, як рівно, й значно менше, мешканці міста в арійській його частині. Під загрозою голоду вдавались до різних планів: крутились на чорному ринку, зміцнювали родинні зв’язки, змінювали спосіб харчування. Мордування декотрими польськими хлопами Жидів, що вони переховувались, за пару чоботів чи кілограм цукру, якби то не звучало, було такі “раціональним”. Виростало воно з хлопської «візії обмеженого добра”. Як скоро не маємо вбрання, черевиків, солонини, й не заносить на те, що буде краще (Німці зупинились під Сталінградом)., то чом не «вполювати” на Жида, бо ж бо вільно. Це не підлість польських хлопів, - як пише Ян Томаш Ґросс, - а багатовічний хлопський досвід неврожаю та виростаюча з того раціональна стратегія поправи долі коштом інших осіб за отими розмислами. Хоча й в польських містах також існували дільниці нужди, проте «візія обмеженого добра” не поділялась усіма мешканцями, понад то суспільна структура була непорівняльне більш структурована, аніж на селі.

Слід підкреслити, що за допомогою описаного тут механізму не можна тлумачить усе. У противному разі не вдалось би вияснити ґенезу Голокосту, яку вигадане та впроваджене в життя в Німеччині, в країні незрівняльне більш заможній аніж Польща.

Джерело:       26.07.2011. сайт тижневика ПОЛІТИКА http://www.polityka.pl/historia/1513876,1,o-polskiej-banalnosci-zla.read ……………………………………………………………………………………………………………………………………………………. (з польської мови переклав: А.Грабовський,) 18.08.2011; Дебальцеве За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор. При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело. Перекладач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає за фактичні помилки, яких вони припустились.