ЧИ БУДУТЬ у Польщі українські назви?

Більшості з них 1981 р. повернено історичні назви, однак сьогодні даремно шукати на карті Польщі місцевостей з назвами Поздяч, Дущівці, Руське Село, Домбрівка-Руська... Не тільки про назви місцевостей ідеться, вулиць також. Наприклад, у Перемишлі після ІІ Світової війни така доля спіткала вулиці імені М. Шашкевича, єпископа Снігурського, о. І. Могильницького, М. Зиблікевича чи єпископа А. Радиловського, а 1990 р. вулицю Т. Шевченка. Щоправда, у дев’яностих роках на хвилі демократичних перемін у Польщі повернено в Перемишлі до історичних назв вулиць Снігурського, Зиблікевича та Могильницького – однак на цьому процес повернення історичних назв «українських» вулиць завершився. У листі ГУ ОУП від 28 липня ц.р. до президента Перемишля Роберта Хоми зазначається, що вже протягом кількох років українське середовище постулює до міської влади, щоб повернути історичні назви, або ж надати новим вулицям імена, наприклад, Уляни Кравченко чи Михайла Вербицького – історичних осіб, безпосередньо пов’язаних з реґіоном та самим Перемишлем. Однак їхні пропозиції поки що залишаються без відповіді. ОУП у червні ц.р. пробувало пошукати  щастя в МВСіА, але міністр Семоняк має зв’язані руки, бо називання вулиць належить до компетенцій ґмінних рад. Так само виглядає справа і з уточненням чи зміною назв місцевостей, але тут додатково необхідна ще й позитивна оцінка спеціально для цього створеної комісії, а також проведення т.зв. суспільних консультацій, щоб знати, як ставляться до проблеми жителі даної місцевості. Міністерство, у свою чергу, запропонувало задуматися над введенням на території ґмін традиційних назв місцевостей мовою національних та етнічних меншин чи реґіональною мовою (саме це забезпечує нам закон про національні та етнічні меншини). Якщо МВСіА не має відповідних компетенції, то чи можна в такому випадку розраховувати на Р. Хому? Проте ОУП надіється, що може цим разом президент міста розпочне діалог з представниками українського середовища і врешті вдасться повернути історичні назви вулицям у Перемишлі, наприклад Шашкевича чи Радиловського, які були невід’ємними елементами міста. Тепер можна пройтися «українською»  вулицею Шевченка в Ольштині та Вроцлаві і Лігниці, є сквер його імені у Варшаві, де встановлений і пам’ятник поету, другий височіє в Білому Борі. Крім цього, в Ілаві є вулиця митрополита А. Шептицького, у Ґурові-Ілавецькому о. М. Ріпецького, у Білому Борі вулиця о. В. Гриника, а у Люблині – перехрестя о. Омеляна Ковча. Чи щось подібне з’явиться врешті і в Перемишлі? Зважаючи на ставлення влади міста, наприклад, до справи Народного дому, можна мати сумніви. Проте завжди варто сподіватися, що перемиська влада поміняє своє ставлення. «Наше слово» №33, 16 серпня 2009 року