геноцид українців ....

Огляд українських медіа: стосунки українсько-польські  [для власного навчання]

Держава Польща здійснювала геноцид українців (автор: Процюк Віталій)

 опубліковано 17 груд. 2012 13:07 Степан Гринчишин

Книга пам’яті. м. Львів, 1994. – стор. 75.

 Вступне слово

 (Частина 1)

 Звертаюсь до всіх, хто візьме до рук «Книгу Пам'яті», нехай подумки перенесеться в ці далекі та трагічні дні для нашої рясно политої кров'ю Холмщини. Масове насилля, жорстокі вбивства дітей, жінок, людей похилого віку. Цей польський геноцид можна порівняти хіба, що з німецькими концентраційними таборами та московським голокостом 1933 року.

 Крайовий провідник Володимир Тимчій - "Лопатинський" (автори: Шпіцер Василь та Мороз Володимир)

 Ніщо й ніколи не зможе змити безвинно пролиту дитячу кров з рук польських бандитів: шовіністичних бузовірів, національних героїв польської Армії Крайової. Сміливих польських вояків, героїчно боровшихся за інтереси польської держави з малими діточками та жінками на «Всходніх Кресах». Нехай ніколи не згасне їх ганебна слава у віках!!!

 Нехай кожен українець пам'ятає усіх вампірів та душителів нашого народу не тільки на заході, але й на північному сході. Не для того, щоб зводити з ними порахунки, а для того, щоб прип'яти їх до ГАНЕБНОГО СТОВПА та винести на всесвітній суд історії. Цих польських «великих християн», вважаючих себе найбільш віруючими людьми на світі. Це звання вони підтвердили сторицею, розваливши, спаливши та переробивши на римо-католицькі костели від 1918-1939 років 331 церкву (лише на Холмщині та Підляшші). Бог їм суддя! 

 У ці трагічні 50-літньої давності дні посмію закинути усім урядовим установам, письменницьким та науковим організаціям, які протягом п'ятдесяти літ рабськи замовчували цю трагедію. Трагедію Холмщини, Підляшшя, Перемишильщини, Ярославщини, Лемківщини.

 Кинувши на милість ворога наш народ й споконвічний наш край. Хай знають свої й чужі, що нащадки ніколи, ніде й нічим не зречуться свого спадщинного права до своїх історичних земель загарбниками забраних при підтримці московських потрошителів та американсько-англійській мовчазній згоді на Ялтинській конференції від 4-11 лютого 1945 року. Не для себе, але для всього українського народу. Безмежна подяка усім українцям діаспори, об'єднанню надбужанців за історичне мемуарний збірник, «Надбужанщина» Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто 1986 року видання. Євгену Пастернаку за нарис історії Холмщини і Підляшшя (новітні часи), Вінніпег – 1968 – Торонто. Своєю працею ще і ще раз підтвердили. Ні, ми були, ми є, ми будем! Словами І. Франка з поеми Мойсей.

Все своє свідоме життя проніс і несу у своєму серці, не забуваючи ні на мить, ці трагічні дні моєї мирної, прекрасної, любої Холмщини. Дякую працівникам Залізничної Ради народних депутатів м. Львова, які з розумінням, морально та фінансово підтримали ідею видання «Книги Пам'яті». Вона охоплює малу частинку в безмежному морі пролитої невинної крові, горя та сліз. Щиро вдячний художнику Григорію Морозу за ілюстрацію книжки, Євграфу Романюку та усім, хто сприяв, допомагав та морально підтримував видання цієї книжки. Нехай ця «Книга Пам'яті» буде усім безіменним загиблим ПАМ'ЯТНИКОМ й лишається в наших серцях та серцях прийдешних поколінь вічно! Нагадуючи нам повсякденно жорстокий польський ГЕНОЦИД.

 Віталій Процюк

 Холмщина

О земле Холмська рідна

 В тобі моя любов,

 Моя печаль і доля вся. 

 Завжди надією живеш 

 В душі моїй.

 З давен віків була мов мати, 

 Народові своєму і мені 

 І мушу з болем в серці споминати 

 Тебе одну на чужині. 

 Твоїх дітей розкидано по світу, 

 А доля дарувала гіркоту 

 Я хочу бачить знов тебе розквітлу 

 Мою прекрасну, рідну Холмщину. 

 І мрію я, що будеш знов моєю 

 Роститимеш своїх синів, 

 Єдиною і вільною сім'єю 

 На ворогах погасимо наш гнів! 

 І бачу я, мов марево в блакиті, 

 Вертається з походу любий князь, 

 Наш рідний Холм сіяє у величчі 

 Як кілька сотень літ назад.

 О земле Холмська рідна 

 В тобі моя любов, 

 Моя печаль і доля вся. 

 Завжди надією живеш 

 В душі моїй.

 10 березня 1980 р. м. Львів

 Історична довідка

Земля, на якій жив спокон-віку наш народ, змінювала свої границі й носила різні імена. Південна її частина з найдавніших часів називалася Червенськими городами, від міста Червня; в 12 ст. приняла назву Холмського князівства або Холмщини, від нової столиці в Холмі; північна частина звалася Дорогочинською землею від міста Дорогочина; потім названо її Підляшшям, бо лежала «під ляхами», в сусідстві поляків; в нових часах входила до складу Сідлецької губернії. В 1912 р. обидві частини залучено в одну Холмську губернію з назвою Холмщина. Від ріки Буг цей край називають також Забужжя.

 Границі Холмщини є такі: від сходу і півночі р. Буг, що відділяє її від губернії Волинської і Городненської; від заходу земля Сідлецька і Люблинська; від полудня Галичина, а саме повіти: Ниско, Ланцут, Переворськ, Ярослав, Рава-Руська, Сокаль.

 Холмщина се край у більшій частині незинний. Лише в південній частині знаходиться невелика височина, Розточе; це горбковата місцевість, перерізана плиткими долинами На схід височина опадає лагідно до Бугу, на півночі переходить у піскувату низину Підляшшя. Головною рікою Холмщини є Буг; Це ріка низинна, що пливе широким руслом. Найбільші притоки Буга: Гучва, Угорка, Володава, Крна, до Сяну пливе Танва; західну границю на невеликому відрізку творить Вепр – притока Вісли.

 У слов'янські часи над Бугом мешкали дуліби, одне з українських племен. Для оборони перед ворогами ставили городи, укреплені валами і дерев'яними частоколами. Головним містом був Червень над р. Гучвою (тепер с. Чермно), від нього Забужа звалося Червенськими городами. Пізніше цю назву перенесено на Галичину – Червону Русь. В 981 році князь Володимир Великий приєднав на західнім пограниччю Перемишль, Червень і інші города. Ця подія мала велике значення для надбузьких країв. Через злуку з Києвом їх урятовано від польського панування і неминучої полонізації. Холмщина стала частиною великої України. Польща не хотіла зректися Червенських городів. По смерті Володимира В. польський князь Болеслав зайняв Забужа у 1018 р., яке було під поляками до 1031 р., коли Ярослав Мудрий знову повернув Червенські городи до Київської держави. Від тоді ведеться боротьба між українцями і поляками за пограничні землі. Поляки не раз доходили до Буга, наші князі старалися зробити границю на Віслі. Так само ішли війни з Литвою за північну частину краю, де границею була ріка Буг. Коли Київська держава поділилась, Забужа прилучено до Волині, до володимирського князівства. Був й такий час, коли Червенська земля відокремилась в Червенське князівство. Найвизначнішу історичну роль Забужа відіграє під династією Романовичів. Роман Мстиславич, перший князь, що злучив Волинь з Галичиною (1199-1205), приділяв західному пограниччю належну увагу. Його походи на захід і північ, на Польщу і Литву мали мету утвердити і розширити Забужа. Панування Романа сягало глибоко в Литву. У Польщі Роман хотів забрать Люблинську землю. Під час походу на Польщу в битві під Завихостом 19 червня 1205 р, князь Роман загинув.

 Сини Романа – Данило (1205-1264) і Василько ішли слідами батька. Після смерті Романа польський князь Лєшко у 1214 році зайняв Червенські городи. Дорогочин забрав мазовецький князь Конрад і віддав цю землю німецьким хрестоносним лицарям. Молоді князі мусіли вести боротьбу за батьківську землю В 1219 р. Данило з Васильком пішли походом на Лєшка, зайняли Угроверськ, Верещин, Столпє, Комів і всю Україну – оповідає літописець. Таким чином Червенська земля вернулась під владу Романовичів. Данило зробив столицею Угроверськ (нині Угруськ), добре укріпив її, збудовано в нім церкви, монастир Св. Данила. Була також палата, де проживав князь. Було засновано єпископство для Забужа (першим єпископом був монах Йоасаф). Князь Данило в 1234 році об’єднує Червенські городи з Галичиною в одну державу, а в 1238 р. відібрав у хрестоносців Дорогочин. Прагнучи розширити своє володіння на захід аж до Вісли, князь Данило пішов походом на Люблинську землю. Після тривалої облоги у 1243 році Люблин піддався, але після кількох років поляки знов відвоювали ці землі. В 1253 р. Данило прийняв унію з Римом і від Папи. Інокентія дістав королівську корону. Коронація відбулася в Дорогочині. В такий спосіб Данило хотів заручитись підтримкою Папи в боротьбі з монголо-татарами, що йому обіцяно, але не виконано. В 1240 році на західні українські землі напали монголо-татари та знищили всі городи. В тому часі Данило задумав перенести столицю до Холма в більш безпечніші північні землі. До Холма було перенесено єпископську катедру. Єпископом став давній урядник Данила Кирило, що вступив до монастиря.

 Катедральна церква св. Іоана Золотоустого була архітвором тодішнього українського будівництва – збудована з каменя, прикрашена дорогими різьбами й малюнками. Була приділена велика увага для укріплення столиці Холма.  

 Недалеко від міста було поставлено сторожові вежі. Одна вежа знаходиться пів милі від Холма, коло нинішнього с. Білявина на острові, оточенім водою; друга вежа у с. Столпє півтори милі від міста, були також і інші укріплення. Від тих веж «стовпів» дістало ім'я саме село. Але Забужа процвітало недовго. В 1255 році місто згоріло. Всі великі будови треба було ставити наново. Потім знов облягли Холм татари і знищили всю околицю. У 1264 р. помер Данило, похоронено його у новій церкві Богородиці. Князювання Данила – це золота епоха в історії Холмщини. З іменем Данила Галицького в’яжуться найгарніші дні Забужа. Часи добробуту і слави, яких до нього і після нього не було. Після смерті Данила Холмську землю дістав його син Шварно (1264-1269). Сей князь став володарем Литви і тим скріпив державу Романовичів, але передчасна смерть не дала йому довершити задумане. Шварно був похоронений у Холмі, як і другий син Данила Роман. В тому часі на Волині спершу князював брат Данила Василько, пізніше його син Володимир (1271-1289). Наступним володарем Галичини з Холмщиною був третій син Данила Лев (1269-1301). Лев був талановитим, енергійно проводив свої плани, очолив свій рід і тримав у своїх руках батьківську землю. Одначе Лев мусів визнати над собою владу Золотої Орди, але вмілою політикою вмів цю залежність звести до невеликих розмірів – тільки давав військову допомогу для походів. Лев, так само як Данило, мав зв'язки з усіма сусідами: Угорщиною, німецьким орденом, Чехією, Польщею. Лев оберігав північні кордони держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив пограничний Дорогочин пішов походом на Литву, здобув Новгородок. Тройден мусів підписати мир. Лев вів боротьбу з Польщею, ходив походом на Сандомирщину, Мазовше, врешті аж під Краків. Здобув Люблін з люблінською землею. Це був доказ переваги Галицько-Волинського князівства над Польщею, державний кордон знову оперся на Віслу. На півдні Лев також досяг успіхів, узяв під свою владу частину Закарпаття. Таких широких границь Галицька держава не мала ще ніколи. Після смерті Льва володарем держави став син Льва Юрій. (1301-1315). Він довгі роки був помічником батька, мав великий державний досвід, але не вів такої агресивної політики як Лев.

 Після Юрія його спадщину взяли два сини, Андрій і Лев (1315-1323). Вони вели спільну політику як за Данила та Василька. Високо держали свій авторитет – титуловалися князями всієї Руси. Тогочасний польський князь Володислав Локеток у листі до Папи заявив, що вони були для Польщі «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу». Внаслідок чого Польща укріпила свою державу не зазнавши спустошення татарського іга. Андрій і Лев були останніми князями роду Романа. Після них Галицько-Волинську державу одержав Болеслав, син Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Юрієвичів. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія (1323-1340). Юрієм були незадоволені бояри, які організували проти нього змову і отруїли його у 1340 р. Після смерті Юрія на Волині владу прийняв литовський князь Любарт-Дмитро, син Гедиміна, посвоячений з родом Романовичів.

 Польський король Казимир дізнавшись про смерть Юрія напав на Галицько-Волинське князівство здобув Львів, але не зміг утриматись в Галичині.

 Під проводом Дмитра Дедька поляків вигнали за межі держави. У 1349 р. Казимир з уграми удруге рушив походом на наші землі, так почалася довголітня боротьба за Галицько-Волинську спадщину. Проте поступово наступала втрата нашої державності.

 У 1340 році Холмщина підпала під владу Литви – (1340-1377 рр.). 

 З 1377 по 1387 рр. тут господарюють угорці.

 З 1387-1795 роки панувала Польща.

 Потім Австрія – 1795-1809.

 У 1809 році Наполеон створює Варшавське герцогство, в яке підпадає і Холмщина.

 У 1815 році це герцогство було поділено між Росією, Прусією та Австрією. Таким чином Холмщина підпадає під владу Росії майже на ціле століття з 1815-1914 рр.;

 з 1914-1918 рр. фактичними господарями були німці;

 в 1919 році Польща знову перебирає владу над Холмщиною.

 А в 1939 році німці знову окуповують Холмщину, де протримались до 1944 р. 

 Від тоді й до сьогодні Холмщина лишається частиною польської держави.

 Пройшовши через десятки окупацій, корінне населення до початку 20 ст. зуміло зберегти свої національні почуття, національну гідність, звичаї, традиції. Особливо жорстокий період для українців наступає в роки відродженої Польщі 1918-1939 роки. Згідно Версальського договору від 23 червня 1919 р., який гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. Польща була зобов'язана поважати права українців. З погляду на етнічний склад: близько 64% – українців, 25% – поляків, 10% – жидів, 1% – інших національностей. Та польські власті не вважали необхідним поважати права українців. Вони перебували з 1919 року в режимі репресій. Близько 100 тисяч осіб було арештовано і кинуто в тюрми чи табори за період між 1919-1922 рр., приблизно 27 тисяч українців померло в таборах від умов ув'язнення та від хвороб (Українська Загальна Енциклопедія, т. 3, Львів, с. 658).

 Термін «українець» було заборонено, українці повинні були називатися або «русинами», або «автохтонами», православними і т. д. У 1920 р. Західній Україні було дано офіційну назву «Східна Малопольща». Окрім цього період польського правління позначений суцільним глумом над духовністю українців. Ніби польська конституція забезпечувала свободу віри – проте від 1918 р. на Холмщині було зруйновано, спалено та перероблено на римо-католицькі костели 331 церкву (лише на Холмщині і Підляшші). Серед них найстаріші святині на території Польщі: церква в Щебрешині побудована в 1184 р., церква в Корниці побудована в 1582 р., собор у Білій Підляській побудований в 1582. р., церква в Замостю збудована в 1589 р., церква в Холмі, собори в Ярославці і Модрині без докладної дати, однак побудовані до 1596 року. Ті найстаріші пам'ятки церковної архітектури збурено тепер на доручення державної влади Польщі, що є безперечною втратою для історії культури. Цю наругу над святинями ніхто інший не робив, тільки «християни католики». Світ ще не бачив такої наруги над святинями і так довго не замовчував про трагічні події на цих багатострадницьких землях. 

 Після духовного глумління наступило повне винищування українців на Холмщині. Тільки в Грубешівському повіті шовіністичними бандами, що виступали під польськими прапорами було спалено 55 сіл та замучено чотири тисячі людей. Польські бузовіри не милували ні діток, ні жінок, ні людей похилого віку. На цьому не закінчилися знущання над українцями «Закерзоння» і почався довгий, страшний, важкий шлях вигнання із споконвічних наших земель. Шлях принижень, знущань та фізичного знищення. Ніби весь світ був проти цих людей – людей мирних віками мешкавших на цих землях, рясно политій потом та кров'ю їх прадідами. Згідно злочинного договору між маріонеточним урядом Совєтської України і так званим Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. майже всіх корінних українців «добровільно» було депортовано на схід до УРСР. Згідно даних історії України О. Суптельного – 520 тисяч чоловік. А тих українців, які посміли лишитися, через два роки чекало таке ж саме «добровільне» переселення з рідних місць, проведене в рамках операції «Вісла». 

 Друга депортація відрізнялася від першої лише напрямком, на цей раз вивозили на Захід, до самого кордону з Німеччиною. Мета ж була спільною, щоб не лишилось і сліду українського на цих землях. Вивозили та розселяли по дві, три родини у село, щоб швидше можна було асимілювати, викорінити та знищити національний дух українця. Це споконвічна мета польських бузовірів. У цьому їм допомагав та сприяв прошовіністичний уряд на чолі з душителем усіх народів Й. Сталіним. 12 жовтня 1944 року до Москви прибув прем'єр польського уряду в екзилі Міколайчик з професором Грабським на переговори зі Сталіном. 13 жовтня відбулося спільне побачення в Кремлі. Де обговорювалося питання кордонів між Польщею і Україною по лінії Керзона. Як бачимо без участі українців встановлюють нам кордони, віддаючи наші прадавні землі та кидають на поталу наш народ.

 Перед від'їздом з Москви Міколайчик мав ще зустріч зі Сталіном, в якій благав його віддати Західну Україну і Білорусь Польщі. На що Сталін відповів: «Поляки мусять бути вдячні, що я не жадаю більшого, в часи 1914 року ми мали більше». В часі цієї останньої розмови зі Сталіном знову була мова про винищення українців. Сталін спокійно сказав, що він дав наказ розстрілять 20.000 західних українців, а 200.000 загнати до війська, що було виконано. (Історія Холмщини і Підляшшя).

 Неоціненну підтримку населенню Закерзоння надавала УПА, яка проіснувала до літа 1947 року, фактично до її ліквідації під час акції «Вісла». Проти не сповна двох тисяч воїнів УПА було кинуто тоді кількадесятитисячні сили Війська Польського і НКВД. Попри героїчний опір УПА, українську цивільну людність брутально викинули з прадідівської землі, села палили або заселяли польським елементом. Чинився небачений терор та насильство.

 Найсвідоміших українців запроторювали за дроти концтабору в Явожні, у в'язничні келії. Стерте з лиця землі і палене, згідно з планом (остаточного розв'язання українського питання) Закерзоння обернулося тоді в порох, з якого мало не відродитися ніколи навіть у спогадах. Попри усе це та всупереч усьому Закерзоння я вірю відродиться!

 Розробка та адміністрування: Степан Гринчишин

Джерело: 30.05.13.

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/represiie-proti-cerkvi/derzavapolsazdijsnuvalagenocidukraiencivavtorprocukvitalij

передрук для особистого користування надав:

А.Грабовський; Дебальцеве