Московська держава очима Козаків

Для Козаків, в новітній епосі, існували тільки дві атракційні та реально доступні цивілізаційні моделі, на які моделі вони могли орієнтуватись у своїх політичних та суспільно-господарчих діях. Першою з них було була Річпосполита, другою ж – московська держава (Москва). Габсбурзька імперія, хоча й сильна економічне та мілітарне, було однак розташована далеченько від козацьких садиб, аби впливати організаційно на Козачину та притягувати її в орбіту своїх впливів. Московське держава – наближена культурове і релігійне, православне князівство, підлягаючи османської владі, - було ж заслабе мілітарне, економічне та політичне, аби постійно притягувати до себе Козаків. Тож саме стосується короткотривалих епізодів козацької співпраці з протестантським Семигородом та Шведським Королівством. Так от в реальній грі про владу над душами та пануванням над козацькою Україною в цікавій для нас історичній епосі, залишались (окрім мусульманської Османської Імперії та Кримського Ханства) тільки Річпосполита і Москва. А як взаємні стосунки Козачини та Речіпосполитої в тому періоду вимагають окремого потрактування, то у цьому тексту обмежимось виключно розглядом проблеми сприйняття Москви в тогочасної епосі українськими Козаками.

Кінець XVI віку і перша половина віку XVII навіть принесли ситуацію, в який то Москва була значно випереджена Австрією та Швецією в їх стараннях про отримання Козачини до власних сфер впливу. Такий стан речей вочевідь можна трактувати складною внутрішньою та зовнішньою ситуацією, в який оказалась московське держава в тому періоду. В московської державі не вирізнено українського козацтва як чогось особливого та принципово іншого від козацького суспільства, яке функціонувало на терену царства. Навіть, однозначно визнання Козаками в двадцятих роках XVII віку православної церкви, не спричинило принципової зміни ставлення щодо них в московської еліті. Бо ж московські пропозиції прямували тільки на одне вирішення – Козаки безумовно мали визнати суверенність царя, та служити йому, теж безумовно. Хиба не потрібно було великої уяви, аби вимишляти собі яка то могла бути реакція козацької сторони на такі пропозиції». Чергові війни, які московська держава вела з Речіпосполитою в кінці XVI віку, та поразки в них, спричинили поступову еволюцію ставлення московської еліти щодо Козачини. От того ж бо моменту, зусилля спрямовані були на створення серед них образу царя як милосердного, дбайливого «опікуна” (на відміну від дотеперішнього образу сурового пана та владці), - який вважав за вільних та незалежних від жадній влади – Козаків, ватагів боїв з невірними та ласкаво приймаючих «вигнанців” з Речіпосполитої у свої села. Відзначувався серед Козаків релігійний чинник, себто образ Москви як єдиного осередку, що боронить православ’я перед посяганнями Турції, Криму та Речіпосполитої. Намагалось притягнути Запорожців до активної боротьби з татарською загрозою. Так чинив м. і. цар Федір Іванович. В 1592 він прийняв козацьке посольство від гетьмана Кшиштофа Косинського, що пропонував спільну боротьбу та чергові походи на Крим. Також й Борис Годунов підтримував ідею спільної боротьби та чергового походу на Крим. У царській грамоті до Кшиштофа Косинського він пропонував спільну акцію Запорожців з донськими Козаками. Певний – досить глибокий - розрив у взаємних контактах можна доглядіти в часах так званої Великої Смути та інтервенції Речіпосполитої в московську державу. Тоді Козаки взяли активну участь в боях, знищуючи великі обшири Росії. У тридцятих та чотирдесятих роках XVII віку повернуто до політики «уласкавлення” Козаків, й це з погляду на татарський чинник, що становив постійну загрозу для територій, які підлягали владі Москви.

Так, наприклад, в 1646 р. московські посли в Варшаві, старались схилити польського короля, аби він дозволив запорожцям (підданим короля) на спільну з донцями (підданими царя) сухопутну та морську акцію проти Криму. У тому ж часі Москва стала охоче приймати до себе Козаків, які переходили «під царське ім'я”, визначаючи їм завданням м. і. колонізацію прикордонних теренів (степ на кордону Москви і Речіпосполитої, та Москви і Кримського Ханства).

Гетьман Петро Сагайдачний утримував сталий курс на боротьбу з Москвою. У серпні 1618 р. в листу до королевича Владислава писав: «Пан Бог всемогучий допоміг осягнути призначене вашій милості царство, а мій нарід покласти у ніг маєстату твого”. В 1622 – 1623 роках Козаки й далі активно пропонували свої послуги проти Москви, а тамошні прикордонні воєводства отримували велику лічбу звернень на тему готовності Війська Запорозького до маршу на Москву. Також серед Козаків кружляли думки про використання проти Москви чергового «Самозванця”. Підчас смоленської кампанії в 1632-1634 роках вони також відзначились активною і чисельною участю. Усі оті події проте не перешкоджали сприймати Москву як традиційного союзника в боротьби з мусульманськими сусідами. Проте мусимо пам’ятати, що козацьке середовище не було однорідним, і окрім антимосковського ставлення, можна було зустрітись з такими, які оповідали за “лицарську службу” на користь царя. Український дослідник цього питання Віктор Брехуненко трактує цю неоднорідність умовами, в яких прийшлось жити Козакам, коли для існування доконечна була еластичність постави та здатність пристосуватись до кожній слушної нагоди. Від початків взаємних контактів Москву розглядуване під приматом власних інтересів. В очах деяких Козаків служба на користь царя нічим не відрізнялась від служби іншим християнським владцям, - австрійського цезаря, молдавського господаря чи семигородського князя. Вони трактували таку службу як лицарські послуги”, за які належить бути винагорода.