Майже пів року я сама. Намагаюсь жити далі і не озиратись назад. Але, так чи інакше, минуле про себе іноді нагадує…Нещодавно зустріла «подружку»…так, ту саму, яка на даний момент зустрічається  з тобою. Ми навіть не привітались одна з одною, лише обмінялись короткими поглядами, але від цього не менш паскудно.  Відразу накрила хвиля спогадів і неприємних думок…Раніше були певні стосунки, які ми з тобою будували достатньо довго, щоб досягти якихось результатів. А зараз немає нічого, можна сміливо викреслити з життя 3 останніх роки. І хто в цьому винен? Риторичне питання…Чому у тебе є все і ти себе чудово почуваєш, а мені доводиться починати все спочатку, з чистого аркуша? Так, я все ще НЕ змирилась з тим, що тебе аж ніяк не зачепило те, що ми розійшлись. Чому страждаю одна я? Коли були разом - страждала я, і знов всі неприємні почуття і біль дістаються мені. Може забереш хоча б частинку собі?

А знаєш, незважаючи на те, що минулому все ж таки іноді вдається мене наздогнати, я живу..живу без тебе і починаю нові стосунки. Але це так складно пізнавати іншу людину, знаходити спільну мову. Ну чому не можна починати відразу з певного рівня, а не з 0? Можливо, тому що так цікавіше? І я думаю про тебе все менше..тільки тоді, коли мені про тебе хто-небудь нагадає.

Мені подобається бути самій, але іноді не вистачає звичайного спілкування з людиною, яка просто вислухає мої божевільні думки і щось скаже у відповідь, неважливо що саме…просто вислухає.

Минуло майже 2 місяці з того часу, як ми розійшлись…Вже не так боляче від думок про тебе і я можу більш менш тверезо дивитись на речі…Ну що ж, пора, так би мовити, зробити висновки з наших стосунків…Але в голові щось немає жодної  сформульованої думки…

Пам’ятаєш, ти говорив, що коли все стихне ми з тобою зустрінемось і поговоримо..Припустімо, що цей час настав. Що б я тобі сказала? Те, що для мене наш розрив був несподіванкою і мені й досі іноді буває дуже боляче? Думаю, ти і сам це знаєш…Знаєш, а мені здається, що коли ми розійшлись у мене ніби гора з плечей впала, мені стало так просто, легко, я знову належу сама собі і нікому більше…і мені це подобається.

Але ти ніби навмисно робиш так, щоб мені не переставало боліти..Почав зустрічатись з моєю подружкою, якій я, до речі, довіряла як нікому іншому. Ну і хто ви після цього? Ви мене просто вбиваєте. У мене дах їде від цього…нагадує дурнуватий голлівудський фільм…

А я ніби ожила, ніби прокинулась після довгого сну…розважаюсь, я стільки всього встигла зробити, в стількох місцях побувати. І ти мені для цього зовсім не потрібен. І дарма, що я шукаю пригод, щоб не думати про тебе…сміюсь крізь сльози..Ти все одно це не дізнаєшся, тому що я нічого не скажу..Ти бачиш тільки те, що я дозволяю тобі бачити..бачити як у мене все чудово..і ти мені зовсім не потрібен.

Всім парам притаманна властивість виростати зі своїх стосунків. Якщо обидві половинки своєчасно розуміють, що необхідно переходити на, так званий, новий рівень, подібні стосунки призводять до одруження. Але ж бувають і інші ситуації…Іноді один з партнерів занадто поспішає, а іншому доводиться його наздоганяти…

А я так не хочу, не можу і не буду! Так, ти пропонував мені руку і серце, пропонував одружитись, але…але ж тоді це звучало так безглуздо, ми ще вчились, до того ж і наші стосунки ще не були занадто серйозними – у нас майже нічого не було для спільного життя. А сьогодні ти мені говориш, що не сприймаєш мене так як раніше, що я гарна людина, що ти не хочеш мене втрачати, але вже не те – твоє ставлення до мене змінилось, до наших стосунків. Говориш, що наші стосунки останнім часом схожі на дружбу…А що я? Що я можу зробити? Ти не маєш права мене в усьому звинувачувати! Я намагалась, але ти мене відштовхував, я потрібна була тільки для сексу, тоді ти згадував, що у тебе є дівчина…а в інших випадках було тільки чутно: «Хто ти така, щоб лізти в мої справи?»…І це майже після 3 років стосунків. Так, ми, мабуть справді все затягнули.

Але дуже прикро, що ти так спокійно над цим розмірковуєш, прикро, що тобі є з ким про це поговорити, а я залишаюсь на самоті зі своїми думками, прикро, що ти все це говориш таким чином, ніби залишаючи останнє слово за мною. А Я НЕ ХОЧУ!!! Не хочу, щоб весь цей тягар був на моїх плечах. Прикро, що ти хочеш залишитись друзями і рухатись паралельно. Прикро, що такого не буде, тому що це було б занадто просто...

А знаєш, що найсмішніше в цій ситуації? Я давно вже помітила, що твоє ставлення до мене змінилось. І це не тільки через постійні сварки – ми і раніше сварились. Було помітно, з яким захопленням ти розповідав про іншу (інших) дівчину, як ти на неї дивишся. Да ти навмисно іноді провокував сварки, щоб потім піти!!!

Можливо нам просто варто зробити перерву в наших стосунках, спробувати поспілкуватись з іншими людьми…хоча, кого я обманюю. Так чи інакше, це призведе до того, що я сидітиму вдома і сумуватиму, а ти будеш…будеш спілкуватись, з іншими, втім як і зараз.

А я не хочу тебе відпускати. Так, я егоїстка! Але це було б нечесно, якби я після всього, що перенесла, після всіх образ з твого боку, взяла б і просто тебе відпустила. Це нечесно!

Мені говорять, що я все роблю неправильно, що я погана, що не хочуть мене більше бачити, що я вже дістала, що псую настрій, що не даю нормально відпочити… Я мовчу, нічого не відповідаю, а коли починаю щось говорити, то чую у відповідь: «Мені набридло чути як ти виправдовуєшся, закрий свого рота!». Ковтаю образи…І за цим спостерігають друзі, розуміють, що проблема створена на пустому місці, там, де її немає. Але краще б їм не втручатись, не захищати мене, вони тільки гірше роблять. Його це ще більше злить. Ніколи не очікувала, що почую: «Хто ти така, щоб лізти в мої справи?!». Якщо я нічого не кажу у відповідь, це ж не означає, що мені все одно, що мене це ані скілечкі не зачіпає, не болить…
А наступного дня його дратує те, що я сумна…і не іду з ним нікуди. А як я можу бачити його і проводити з ним час після слів: «Я не хочу тебе більше бачити!»?
Чому близьким людям так легко нас образити, знівечити наші почуття, плюнути в душу? І чому ми дозволяємо їм це робити? Як навчитись не дозволяти ображати себе?

Представляю на обозрение sony Н-50. Как же мне хочется побыстрее заполучить эту "штучку"...

Все мужчины изменяют или хотя бы думают об этом. тем более в наше время общений в сети сделать это очень легко и никаких тебе обязательств. Меня жутко бесит как мужчины вообще относятся к измене. Мол, когда мужик изменяет, то особо не выбирает себе партнершу, а когда женщина - то она, наоборот, очень тщательно относится к выбору любовника (пусть даже на "1 ночь"). Вкорне не согласна с этим тверждением. Если уж с ним и согласится, то тщательный выбор женщины, можно объяснить тем ,что ее измена - в отместку на мужскую и дабы "не упасть в грязь лицом", надо быть очень избирательной.

Да и вообще мужчины - трусы и до последнего не признаются в измене, даже когда им тычут в лицо прямыми доказательствами. Когда тебе изменяют (не только физически) или думают об этом, когда от тебя что-то скрывают, срывают злость на тебе да еще и говорят: "Мне надоело твое недоверие", возникает только одна мысль: "О каком доверии идет речь, когда постоянно вытаскиваю ножи из спины?" Становишся все более продолжительной, но все равно продолжаешь верить...

Какой дивный сон мне сегодня приснился. Я видела человека, который когда-то очень много значил для меня...нет, не на яву - он приходил ко мне во сне... не сказал зачем пришел, но было чудное ощущение тепла, спокойствия и доброты...

В реальности же все наоборот - я его очень сильно обидела и теперь мы совсем не общаемя. Было сказано много неприятного, но вто же время и ничего конкретного; выплеснуто много злости. Я просила прощения, но зачем? Мои слова ему уже не важны после всего негатива и боли... У него своя жизнь, у меня - свою. Казалось, будем вместе навсегда, но нет. Воспоминания о нем никак не покидают меня, я не могу так просто с ним распрощатся, храню его письма (даже не то что храню, они у меня просто лежат в укромном уголочке, и я их не перечитывают, но сама мысль о том, что они есть успокаивает меня и придает уверенности). Меня упрекают в том, что я не могу распрощатся с прошлым...И я действительно не могу. Я даже не знаю вспоминает ли он обо мне. Да и зачем. Как же хочется крикнуть: "Прошлое уходи, оставь меня в покое!!". Я хочу убежать от него, но в тоже время постоянно останавливаюсь и даю ему себя догнать...

Уходи или останься навсегда. 

Как же я люблю эти чудные фильмы о вампирах и прочей нечисти!!! Вампир, казалось бы, кровожадный и отрицательный персонаж, но в кино их всегда делаю безумно романтичными и привлекательными, да еще и соответсвующих актеров подбирают. Я всегда предпочитала фильмам о красавцах супергероях фильмы о загадочных и таинственных вампирах и оборотнях. Подобные персонажы манят таинственностью и скрытностью...От них невозможно оторваться и хотя бы на несколько мгновений можно погрузится в мир тайны и тьмы... Человека всегда манит все неизвестное и таинственное и, кто знает, может это правда...

З.Ы. Навеяно "Twilight", "Angel", "Queen of The Damned"....

Да, я чуть-чуть приболела и все меня бросили - сижу дома и скучаю. Безусловно, есть и позитивный момент - наготовила много вкуснятины. Но...скучно.

Как может человек, которому я не безразлична вот так просто взять и уйти на встречу с друзьями? Да еще и сказать: "ты болеешь и нет смысла с тобой сидеть, ты будешь ныть и т.д. и т.п." А как насчет проведать?! Слабо? А я ходила, проведывала, фркуктики носила, а теперь еще и упрекают, что я мол, не проведывала...Хотя, все-таки забежал, но слопал все мороженное и ушел. Конечно, друзья важнее, чем близкий человек. Легче сказать: "Завтра весь день проведем вместе". А, может, я завтра занята буду и вообще не захочу никого видеть. Зачем же об этом думать?! 

Хотя, когда кто-то чувствует себя передо мной виноватым не так уж и плохо... Уметь бы еще "вертеть" людьми и можно добится всего, что уогодно и от кого угодно...

 

А чи любите Ви Україну???

Я просто обожнюю країну, де я народилась і живу. Звичайно ж є і інші чудові куточки на планеті, але кращого за рідну країну не знайти. Я люблю сонечко, небо, степи, ліси, річки, моря, українців і всіх-всіх, хто живе в Україні. Але я не люблю політиків, які тільки те і роблять, що паплюжать мою країну.

Люблю українських виконавців, які прославляють свою країну, чиї пісні викликають почуття захоплення Україною...

Не стидайся – то твоя земля
Не стидайся – то Україна
Добре там є де нас нема
Стань для батька нормальним сином
(О.Пономарьов)

Чуже не завжди добре, а своє не завжди зло.
Хто думає інакше - видно, тому не везло…
Коли чуже вдягаємо, коли чуже їмо -
Самі собі рубаєм те, на чому сидимо!
Та вірю я, що поміж нами ще розумні люди є,
Які свого не забувають, бо воно своє - воно своє!
(Тартак)