Ішло дівча, не поспішало,
хоч лив із неба дощ холодний...
воно ж неспішно обминало
калюж захмарені безодні...
а дощ перiщив....
неохоче брудна вода стікала бруком...
світилося в очах дівочих
кохання кольору розлуки

!!Любов є нічим іншим, як бажанням щастя іншій особі!!

Танцюй так, ніби тебе ніхто не бачить...
Співай так, ніби тебе ніхто не чує...
Люби так, ніби ніколи не було боляче...

Поцілунок - усякий доказ того, що дві голови краще ніж одна;))

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

Ліна Костенко
 

***
А ти ще хто?
Нам не настачиш скрути!
Чого іще подібного не знав я?
Ти не завадиш нам ніяк
почути
моє останнє у житті айлав'ю.
Бо цей мороз -
в оточенні побачень.
Бо в неї вдома осінь на стіні.
Бо я іду.
Іду такий гарячий.
І сніг іде.
І тане на мені.

(О.Романенко).

Здавалось, кава несолодка зовсім...
А за вікном продовжувалась осінь
Точніше не приходила зима.
Здавалось, що із нами обома
Щось трапилось...
А може, то лиш здогад.
Хотілося б відчути
Зараз погляд,
Але тебе поряд нема. Наступить завтра.
І може, ці слова забути варто
Бо зміниться усе.
Будем разом
Ділити час
Лиш дотиком долоні.
А зараз є холодне підвіконня...
І ти.
Десь за заплаканим вікном.

А поряд,
У думках
Є сотня слів.
Які не сказані...
Такими і лишаться.
Це факт.
Зима ховається у сірості дощів
Напевне, їй також не вистачає щастя.

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти
вже більш.
Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.

Б. І. Антонич
13 грудня 1935

Асфальтове місто
З бетонних сердець
Рухомих істот,
Що зрубали коріння
Природи життя,
Залишивши собі,
Лиш уміння робити роботу
Й терпіння...

Керовані рухи їх-
Хаос- система,
Завжди лиш дотична
До Суті,
Але - проміжна,
Між Небом і Брудом
Горінням і Тлінням
Живою водою
І пляшкою дна

Не власним теплом
А лише сподіванням
Залишити в холоді
Поруч когось
Й холоне в моїй голові
Запитання,
"Чи в Світ цей проникло
Звірячеє щось?!"

Але ж це Люди,
Люди всюди,
Так,
Просто ідуть
Туди- сюди...
Люди, люди
Люди всюди
Та...
Кожен лиш сам 
В собі, й собі...   

Красивая женщина всегда вызывает мысль, что у нее кто-то есть. В итоге она либо не достается никому, либо тому, кто ни на какую мысль не способен.