Служба доверия

Ю. В. Решетов

Hа АТС были какие то проблемы с кабелем и мой телефон не работал в течении трех суток. Телефонисты вырыли транщею во дворе, прямо посреди тротуара, так, что в условиях осенней слякоти ее преодолеть можно было только на вертолете. Их возня с пучками разноцветных проводов, торчащих из свинцовой оболочки не слишком радовала — электронную почту нельзя было скачать, не говоря про то, что никуда нельзя позвонить и никто до меня не мог дозвониться.

Я уже видел черти какой сон, как среди ночи раздался телефонный звонок.

— Едри вашу налево! Кому это не спиться в такое время? Что за срочность?

— ворчал я подходя к аппарату,

— Але!

— Але, здравствуйте. Я решил покончить жизнь самоубийством.

— Ну, а я тут причем? Решил, значит дело надо доводить до логического завершения.

— Это служба доверия?

— Доверяй, но проверяй! Ты хоть бы на часы глянул, я же спать уже завалился, а тут ты со своим самоубийством.

— А что разве служба не работает круглосуточно?

— Нет, только с девяти и до восемнадцати, обед с двенадцати до тринадцати.

— А если мне сейчас захотелось уйти в мир иной?

— Мечтать не вредно. Значит ты невовремя туда собрался. Звони после девяти, я тогда буду тебя уговаривать не делать этого. У меня оплата почасовая и платят только за рабочее время. А на общественных началах, поищи других дураков.

— Спасибо! Я уже умирать передумал.

— в трубке раздались гудки. Я набрал номер дежурной по АТС.

— АТС слушает.

— Слушай дежурная, зачем вы мне на домашний номер телефона присобачили номер службы доверия.

— На линии была авария, оборвался кабель. Утром восстановим нормальную связь. Какой у вас номер телефона.

— Да пошла ты!

— Я бросил трубку на рычаги.

Походил по комнате, зашел в сортир, справил малую нужду и двинулся в сторону кровати, как телефон опять зазвонил.

— Але, это служба доверия?

— Угу, что вешаться вздумала?

— Нет, порезать вены.

— Кобель сбежал к другой сучке?

— Он не кобель, а клевый парень.

— Ща твой клевый трахает твою подружку, клево так, во все дырки, а ты вены резать собираешься. Чем ты их резать будешь, не кухонным ножом?

— Нет бритвой.

— Не советую бритвой, лучше кухонным ножом, предварительно затупленным.

— Почему.

— А я откуда знаю. Наверное кровищи будет больше.

— Я крови боюсь.

— Тогда вешайся.

— У меня веревки нет.

— Занавеска есть?

— Есть.

— Вешайся.

— Карниз не выдержит.

— А ты к люстре привяжи.

— Люстру жалко, мне ее мама подарила.

— Какая тебе разница, ведь ты удавишься?

— Нет все равно жалко. Ты такой забавный! Мож встретимся?

— Приглашаешь на палку чая?

— Угу.

— А как же вены, ты что, передумала их перерезать?

— Неохота.

— Ну, блин ты даешь, я тут сижу распинаюсь, жду когда ты кони двинешь, а тут на тебе — неохота? Мож порежешь вены, а? Мы ведь в морге зарплату получаем, чем больше трупов, тем выше ставка.

— Ха–ха–ха, а ты оригинал, может все таки встретимся?

— Только, должен тебя предупредить, я четырежды женат, имею восемь детей, шестьдесят три внука и двух правнуков, не считая многочисленных любовниц. Но это фиг с ним, я могу развестись и на тебе жениться. Мне твои сиськи сразу понравились.

— Как по телефону. Ха–ха–ха. Они же маленькие.

— Фигня это все. Поедем во время медового месяца в круиз, заглянем в Силиконовую долину, накачаем твои сиськи силиконом. Такие сисяры получатся просто отпад, крутые будут у тебя прибамбасы. Так, диктуй имя, фамилию и размер бюстгалтера.

— Зачем?

— Как зачем? Я тебя в очередь запишу. Ты что думаешь, одна такая, кто со мной встречу назначил. Тут очередь. Так, где у нас тут свободное время. Ага, в следующем месяце, пятнадцатого числа. У тебя месячных надеюсь не будет в это время? Придешь подмытая и со справкой от сифилисного врача. Мы с тобой порезвимся.

— Спасибо, не люблю очередей. Ладно, я еще позвоню, пока.

— в трубке раздались гудки. Спать уже не хотелось. Я пошел на кухню и заварил кофе. Раздался еще один звонок.

— Здравствуйте, спасибо, что позвонили! — отвечаю, стараясь говорить с импортным акцентом, — Что будем: вешаться, топиться, травиться, резать вены, стреляться? У нас самый большой выбор принадлежностей для самоубийц: шелковые веревки намыленные лучшей французской косметикой, прекрасные яды из экологических натуральных трав собранных на Тибете, титановые бритвы для перерезания вен от лучших европейских производителей, мультимедийные джакузи с электрошоком ...

— Это служба доверия?

— Да, это служба доверия, с вами говорит сертифицированный специалист, прошедший стажировку в Лос–Анжелесе, доктор Эндрю Краморски. Мы работаем по лучшим западным технологиям служб доверия, оказываем людям прибегнувшим к суициду самую квалифицированную помощь. Если вы не в состоянии покончить с жизнью самостоятельно, то можем выслать сертифицированных киллеров, которые за умеренную плату помогут вам. У нас также вы можете заказать весь набор похоронных услуг...

— Проклятые буржуи, и сюда добрались, грязные торгаши!

— Моя твоя не понимает. Это есть честный бизнес. Желания клиентов наша обязанность. У вас есть факс? Мы вышлем вам прайс наших услуг. Не забудьте посетить наш сайт в интернет: дайбл ю, дайбл ю, дайбл ю, точка, суицид, точка ...

— Во блин, докатились до точки. Кругом реклама. Послушаешь и умирать не захочется, — на том конце положили трубку.

У меня появилось время дохлебать кофе. Опять звонок.

— Здравствуйте! С вами говорит служба доверия. Рассказывайте.

— Что рассказывать?

— Как докатились до жизни такой? Не хотите про жизнь, рассказывайте анекдот матершинный.

— Да что рассказывать — девушка ушла.

— Мне тут час назад звонила девушка от которой кобель к другой сучке убег. Мож тебе дать ее телефончик, снюхаетесь?

— Что это за служба доверия? С кем я разговариваю? С психологом или священником?

— Монашка в декрете, а психолог с женой все время стычки устраивал, она от него сбежала, обозвав психом, он таблеток сожрал несколько пачек, теперь в реанимации валяется. А я паталогоанатом. Ты давай колись быстрее, а то у меня тут еще работа — один гад выстрелил себе в бошку и пуля там застряла. Блин не мог разрывными стрелять, теперь придется делать трепанацию его дырявого черепа и искать эту чертову пулю.

— Вы шутите?

— Какие к черту шутки? Все на полном серьезе. А ты какими пулями стреляться удумал, а то смотри у меня.

— Я передумал,

— опять гудки.

Тут я вспомнил, что можно скачать электронную почту и включил компьютер, как раздался еще один звонок.

— Але, служба доверия?

— Она самая. Ну, а ты как решила уйти в мир иной?

— Выпрыгнуть с балкона.

— Какой этаж?

— Четвертый.

— С четвертого и дурак прыгнет. Еще небось внизу грядки жильцов с первого этажа, а не асфальт.

— Там кусты.

— Надо с двадцатого сигать и без парашюта.

— ... — на том конце воцарилось молчание.

— Понимаешь, это нашим друзьям из службы спасения удобно. С четвертого сковырнешься в кусты, только руку или ногу сломаешь. Если самоубийца живым останется, то его надо будет спасать, вынимать, капельницы, реанимация, в общем сама понимаешь, сколько хлопот. А с двадцатого об асфальт шмякнешься, приедет машина, соберет тебя в целофановый мешок и все. Только дворник песком мокрое место посыпет и как будто ничего не было. Ну, как договорились, прыгаешь с двадцатого?

— Нет не прыгаю.

— А что, слабо?

— Страшно.

— А еще самоубийца называется. Ты номером ошиблась, тебе надо было не в службу доверия звонить, а в передачу «Спокойной ночи малыши». И пусть тамошний хрюша с тобой хрюкает по ночам. А мы настоящими самоубийцами занимаемся. Клади трубку не отнимай время, мне сейчас камикадзе должен позвонить.

— Извините, я уже хочу жить,

— трубку положили. Hаконец я добрался до компьютера и только притронулся к клавишам ... звонок.

— Ты сам умрешь или киллера прислать?

— Извините, это телефонист из АТС.

— А я думал, что Вован, который две штуки зелени занял и когти урвал. Голос похож. Ну, че тебе, братан, буробь быстрее, меня шлюхи ждут в джакузи.

— Я телефон проверяю, а то кабель порвался, вчера провода перепутали.

— А, это ты телефончик мне угрохал? Я четвертый день факс из Цюриха не могу получить, узнать отправили они кокаин или нет. Смотри у меня братан, чтобы все чики — чики было. Ато братва придет познакомиться, она проложит тебе кабель в заднем проходе.

— Не беспокойтесь, все будет в ажуре.

— Да, и яму там не забудь зарыть, а то братва тебя там зароет. Моя «Мазда» уже третий день на приколе, не может твой окоп объехать.

— Не беспокойтесь, все будет сделано.

— Давай, братан, шурши шустрей.

Уже светало. Кофе перестало действовать и клонило ко сну. Я выключил компьютер и пошел спать. Только заснул, как опять звонок.

— Ну, блин кому еще не спиться?

— Привет, это я Марина.

— Какая к дьяволу Марина в семь утра?

— Да я тебе сегодня в полночь звонила, вены перерезать хотела.

— Ну, так чего же ждешь, режь быстрее, я хоть высплюсь.

— Да, не хочу я ничего резать. Просто позвонила в службу доверия, а мне сказали, что у них телефон не работал всю ночь. Я на АТС. Телефонист подсказал с каким они номером перепутали. Вот и нашла тебя. Знаешь, ты мне понравился.

— А ты мне нет.

— Но, ты спас мне жизнь и теперь я твоя должница.

— Только не натурой, верни долг деньгами. Имей совесть, я спать хочу. Всю ночь мне придурки звонили и всех надо было спасать от суицида. Позвони вечером, я буду выспавшийся и пошлю тебя по всей форме и куда подальше. Договорились?

— Окей! Спокойной ночи! Точнее утра.

* * *

— Куда пойдем? — спросила Марина.

— В ближайшую забегаловку. Тут за углом есть кафе.

— Знаю, пошли пешком.

— Ну, пошли.

— Знаешь, я вчера действительно хотела порезать себе вены. Потом подумала, что это неинтересно, порежу, умру, найдут меня мертвую. Хотелось, чтобы кто нибудь сначала попытался отговаривать.

— Угу, назло. Есть такой в психологии синдром сифилитика. Когда человек подхватывает неприличную болезнь, то спешит ею поделиться с окружающими. Если самому плохо, то старается сделать плохо и другим. Типа: они будут меня уговаривать, а я назло им возьму и по венам хрясь. У меня не получилось и у них ни хрена не получится.

— Да, так именно и есть. Те, кто способен на суицид, стремяться сделать это демонстративно, вовлечь в свое несчастье побольше окружающих. Вот и мне захотелось так сделать. И я позвонила в службу доверия, чтобы они пытались меня отговорить, а это бы подстегнуло меня к тому, что я задумала, потому что в тот момент мне хотелось делать все наоборот.

— А я взял и обломал тебе мыльную оперу?

— Да еще и как! Представляешь, человек настроен на отчаянный шаг, думает, что этот шаг самый важный сейчас в мире и все должно крутиться вокруг него, а тут ты ... и оказалось, что предыдущее настроение всего лишь глупость.

* * *

Мы подошли к кафе и нырнули вовнутрь. Над стойкой был подвешен телевизор. На его экране мелькали клипы с всесозможной попсой, ритмично ноющей без слуха и голоса, прыгающей и дрыгающей тем, что танцорам мешает. Снизу шли заказные поздравительные титры, один из которых гласил: "Спасибо нашей Службе доверия! Сегодня ночью я узнал, как прекрасна жизнь! Несостоявшийся самоубийца."

г. Ташкент

22 июля 2000 г.

Один мій товариш (Андрій), товариський та веселий хлопець, вирішив в минулому році до Лаври зайти - подивитись на краєвиди, та й просто відпочити... В дорозі слово за слово познайомився з іншим хлопцем, розговорилися, і коли вже піднялися до дзвіниці хлопець признався: "Как хорошо что я тебя встретил. А то мне говорили, что в Украине очень не любят русских, а я-то сам из Москвы…". Андрій йому одразу розповів про свій гурт, та запросив в той же вечір до них приєднатись. Оскільки відкладати на потім він не любить, то одразу перейшов до справи: прямо на дзвіниці дістав мобілку, та радісно зателефонував товаришу: "Ало, привіт! Сьогодні збираємось як звичайно? Обов’язково приходь, та всім передай щоб обов’язково були. Не повірите - я вам москалика приведу!!!". Глип на хлопця - а він якось трохи зблід, та й переляканим зробився. Андрій його лагідно по плечу похлопав: "Ну що, москалику - тепер у тебе два шляхи - або сам з дзвіниці злетиш, або зі мною спустишся."

Не знаю як той парубок збирався з мужністю, однак до місця зустрічі прийшов. І був ще більш здивований коли його ніхто й не думав чіпати - знайшлась гітара, було про що потеревенити… Ввечері наступного дня йому пояснили: є росіяни, що приїжджають до України працювати, відпочивати - вони звичайні люди, і не завдають нікому зайвого клопоту. Дуже рідко може трапитись щоб такого росіянина образили. А є москалі - незначний відсоток росіян, що ведуть себе настільки грубо та зневажливо що через 3-5 хвилин навіть не розмови - присутності поруч, виникає до них відраза. Саме цей відсоток отримує максимум проблем у нас, і розповсюджує байки про страшні поїздки в Україну.

Через деякий час хлопець звик, майже кожного вечора виходив до гурту поспілкуватися, та й пограти (бо він теж на гітарі вмів щось бринькати). Через місяць товариство підірвалося поїхати до Львову. Задумано - зроблено. Подивились на архітектуру, помилувалися краєвидами, поспілкувалися з тамтешніми жителями, та й задоволені повернулися додому. Той хлопець знов очікував на неприємності, і здивувався від маси отриманих гарних вражень.

Через кілька місяців настала пора йому повертатися до Москви. При прощанні він сказав вражаючу фразу: "Спасибо что объяснили кто такие москали. Я понял, они у нас действительно есть. Я их сам ненавижу!..". Тяжко йому буде вдома, одному.

Розділи I, II

Стаття 1.

Україна є держава українців, які сповідуют свою суверенність, незалежність від оковитої і росийского газу, демократичність у виборі чільних урядників і жінки.

Стаття 2.

Суверенітет України поширюється на всі її городи, клумби, пляжі, комини і пляци під забудову. Україна є держава, як невгрижене ябко, тобто юнітарна.
Святі терени України в рамцях накраяних кордонів є нашими на віки вічні. Амінь.

Стаття 3.

Людина, навіть якщо вона й не є галичанином з якоїсь Божої примхи, її життє і здоров'є, честь і гордість, право бути непобитим на міліцейськім постерунку чи після футболу визнаютьсі в Україні найгарантованішою соцівальною вартісністю. Держава, як то не смішно, відповідає перед людинов за свою діяльність чи бездіяльність.

Стаття 5.

Україна є республікою, хоть і не всі знают що то є за цимес.
Головним начальником і владарем в Україні є народ, якого правди сила, що вгору йде. Народ сам тего не відаючи чинит владу безпосередньо і через свої демократичні органи. Ніхто не може купити собі державну владу. А хто може – най ся поділит з народом.

Стаття 10.

Державнов мовов в Україні є українска. Всі решта мови не гірші, але наша ліпша, бо ми є титульна нація і нема на то ради. Прецінь в Україні дається гваранція, щоби кождий міг балакати по своєму, і навіть, по росийски, хоть то і паскудство. А ще наша держава позволяє вивчати инші ріжні мови, які не кождий зрозуміє в Карпатах чи на Волині, але якими балакають тамка, де ми заробляєм гроші на прожиття тутка.

Стаття 11.

Держава збирає докупи і галичан, і закарпатців, і буковинців, і волиняків, і полтавчан і подоляків, щоби нагадати їм, що вони з діда прадіда вродилисі українцями, про що записано в паспорті і инших ріжних аусвайсах і метриках..

Стаття 12.

Україна дбає про українців, які знайшли гроші виїхати з наших благословенних теренів, але теперка дуже тужать за материзною, хоть і сидять при грошах. Але держава не має грошей, щоби їм аж так помогти.

Стаття 13.

Земля, і всьо, що лежит під ногами, астматичне повітрє, вода в річках, возерах, ставках, морях, кранах, флєшках і філіжанках, які є на наших теренах – є нашими до самої смерти. Кождий наш чоловік, хоть і нехрист має право спользувати природні воб’єкти, але щоб нам сі троха лишило.

Стаття 14.

Земля є основним націвональним здобутком і хто на ню посягне – дістане по загребущих пальцях, захланній голові і сиромудрій сраці по саму Тузлу.

Стаття 15.

Кождий порядний українец має право пащекувати на владу від щирого серці і на повну губу, бо в нас цензура суворо заказана. Жадна ідевологія не годна визнаватисі державов як за більшовиків, бо то є встид і ганьба.

Стаття 17.

Боронити Україну з Півночі і Сходу, Заходу і Півдня мают Збройні Сили України, але їм бракує солярки. Тож кожний українець, що може тримати в рукаї зброю, повинен її мати в сховку і регулярно чистити кріса, шмайсера чи машінгвера, бо вороги не сплят, а пантруют по периметру кордону. А ще кожний українець має право бути міліціянтом і прапорщиком – се їго суверенне право.

Стаття 20.

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. А ще Франц-Йосиф, але він вже давно вмер, через те до него не всі сі признают.
Державний Прапор України – фана з двох рівненьких смужок синего і жовтого кольорів. І не дай вам Боже перевернути його догори дригом!
Державний Герб України є – Знак Княжої Держави Володимира Великого і УПА – тризубец, а не виделець.
Державний Гімн України – націвональний гімн на музику М.Вербицкого, що похований, де теперка Польща. Хто не знає нашого гімну – не є українцем, а є гавганом і анальфабетом, за що може дістати в писок і де інде.
Столицьом України є Київ, хоть то і не справедливо, бо Львів не гіршій і українців тутка більшіше.

Стаття 23.

Кожда людина має право бути собов і розвиватисі, як тато каже, якщо при цім вона не робе гранди иншим людям і їх родичам.

Стаття 24.

В нашій державі не може бути жадних привілеїв чи заказань за ознаками раси, кольору шкіри на мештах, політичних, релігійних та інших пташках в голові, по жіночій лінії і сексу.
Рівність прав жінки і чоловіка гварантується, хоть наші хлопи і не навчилисі родити дітисьок і давати їм цицьки помежи зуби. Держава чинить так, щоби кобіти могли і працювати, і бавити бахурів. Бо хлопи тего не годні робити – наші балватунці можут тілько горівку пити і бомки збивати.

Стаття 27.

Кожда людина має право жити і не тужити.
Нігди не мож скасувати чуже жіттє, хоть то і пияк, і затятий москалиско. Бо тоді мож втрафити до цюпи і годувати воші в криміналі.

Стаття 35.

Кождий має право вірити в тего Бога, котрий намальований на їго іконах. Церква і церковники в Україні відокремлені від держави, але не від наших пожертв, що вигідно їх вирізняє з-поміж инших комерційних структур.

Стаття 36.

Громадяни України можут сі гуртувати в союзи, партії, гуртки і колгоспні ланки без жадних заказань і на свої гроші. Кого ж насильно притягнули в СДПУ(о), чи Народний рух – най напише супліку до прокурора, бо так робити не мож, хіба за грубі гроші.

Стаття 40.

Кождий матолок в нашій державі, що володіє письмом і каламарем, може написати супліку, чи скаргу до органів державної влади на органи державної влади. Держава гварантує – смішно буде всім.

Стаття 41.

Кождий має право чимсь володіти. І кождий має право володіти чимсь твоїм.

Стаття 43.

Кождий має право тяжко гарувати і гнути спину, але не кождий на зарплату. Щоправда право на матвинагороду за працю захищається законом. Як і архітектурні пам’ятки.

Стаття 45.

Кождий, хто гарує, має право на вічний спочинок.

Стаття 47.

Кождий має право на власну халупку, курінь, намет чи кватиру на виплату. Але не кождий навіть те має.

Стаття 51.

Шлюб сі ґрунтує на вільній згоді жінки і чоловіка. То є їх проблєми.

Стаття 68.

Кождий матолок повинен жити за законами України. Бо може статисі так, що ти ніц і не знав, коли тещу катував, що то не мож робити – а тебе вже до цюпи запхали і статтю шиют. Незнання законів нашої держави не звільняє від отримання міліціянтами втіхи від твойого арешту.

Вільно переклав на львівську ґвару Богдан Волошин

Непередбачуване передбачення,
Спогад сонця в осінню траву.
Перший погляд, останнє побачення,
Вічний докір... Невже я живу?!!
Наша совість народжена знову
Хай з реторти, а все-таки є...
День народження болю і туги.
Захід. Сонце. Твоє і моє.

Зі щоденника Константина Девіса.

Дивно, чомусь вирішив завести свою сторінку. Мабуть через те, що часом хочеться відповісти на цьому сайті оточуючим, чи просто щось оповісти, однак без реєстрації цього не зробиш. Саме тому вважаю цей запис як першим, так і останнім, як буде насправді - час покаже.