Дякую за чудову листівку шановній пані "ЛІЯ"!

         Доволі стара історія, яка трапилася новорічної ночі.
         Діло було 31 грудня чи то 94-го, чи то 95-го року. Десь о десятій годині вечора. Йшли двоє друзів з місця святкування Нового Року. Несли три пристойні сумки (зрозуміло, з чим). І ось, залишається всього 5 хвилин шляху, вони вже передчувають радість, і раптом... Поряд з ними, метрах в 10-ти, м'яко гальмує міліційна машина... Звідти виходить сержант міліції і йде до них. Думки у хлопців, зрозуміло, найпохмуріші, - в кращому разі грошей витрусить, в гіршому - Новий Рік в "мавп'ятнику". Адже як зустрінеш...
          Сержант підходить.
- Сумки поставте. - Хлопці покірно ставлять сумки на сніг.
          До одного:
- Руки простягни - той простягає руки.
- Жменею! - той здивовано складає руки жменею. Міліціонер лізе в кишеню і... Висипає йому на долоні пригорщу цукерок! Після чого повертається та йде до машини.
          Хлопці від здивування не можуть сказати ні слова. Коло машини сержант обертається й каже:
- Адже ж ви чекаєте на Новий Рік якого-небудь дива!

За оригінал цієї новорічної історії висловлюю подяку сайту http://funnydays.ru/humor/page_3/ .

 P.S. Хочу при нагоді привітати усіх з Новим Роком та побажати успіхів у подальших пригодах, які можуть з нами трапитися на життєвому шляху! 

Дія перша

       "Запорожець" звично виявив непогані "бойові властивості", не давши своєму водію змоги швидко загальмувати. Черговий "Мерседес" здивовано скрипнув гальмами. Вже наступної миті з нього вийшло кілька одягнених "за останньою модою" чоловків з характерними вольовими рисами їхніх облич. Підійшовши до "Запорожця", вони звично запропонували дядьку, який сидів за його кермом, можливість подальшого безтурботного життя за умови сплати незначної компенсації задля ремонту автомобіля у розмірі 50.000 $, а також невеликих відрахувань за спричинені моральні збитки у розмірі 5.000 $ кожному з присутніх. Тож, Данилу не лишилося нічого як окрім вийти з машини, відкрити свого багажника та розплатитися. Зважаючи на приготування до відпочинку та подібних випадків, а також попередні відвідини банку, в якому працював керівником його добрий знайомий-односельчанин, Данило вирішив не розмінюватися на дрібниці й віддав кожному присутньому по 500.000 $ банкнотами крупного номіналу, обгорненими банківськими стрічками, що він діставав з великої торби, яку йому саме нещодавно довелося наповнити. Це викликало значне здивування та інтерес до професійних навичок власника такої торби. На розпитування Данило чесно відповів:

- Кроликів розводжу!

        Після прощань представники "нової" генерації занепокоєно зателефонували своєму керівнику аби повідомити про цей випадок. Але це викликало бурхливе роздратування остання, оскільки яскраво було виявлено контраст між рівнем професіоналізму його підлеглих та фаховими якостями дивного "дядька". Керівник, дізнавшись про специфіку роботи Данила, невдоволено відзначив:

- Ну от... Він кроликів розводить, а ви й бовдура якого "розвести" не можете!

... .. ...

Дія друга

          Село вже давно прокинулося та з нетерпінням очікувало на прибуття чергових гостей. "Нова" генерація, зважаючи на популярність Данила навідувалася сюди вже не вперше. І цього разу "представницький рівень" був не гіршим, аніж зазвичай: близько 20-ти броньованих "Мерседесів" наближалося до села. Сам їхній вигляд свідчив про не таку вже й низьку вартість кожного (і це не беручи до уваги наявності в більшості представників "гостей" доволі цінного "спорядження"). Данило обов'язково відчув би полегшення, якби дізнався про нових відвідувачів. Автоколона наблизилася до першої хати, коло якої було невеличке поле з сіном, посеред якого стяв чоловік і звично точив косу. Машини зупинилися. Вікно однієї  з них тихо опустиолося й водій запитав:

- Вась, чуєш, а де тут живе дід, який кроликів розводить?

- А шо... Ото поїдете прямо, а потім направо. Доїдете до хати з червоного кирпича. Там повернете наліво й в кінці вулиці якраз його двір.

       Представники "нової" генерації рушили... Почекавши, поки машини звернуть на вказану дорогу, "селюк" вийняв з кишені мобілку:

- Данило, це Микола... До тебе кролики приїхали!

- Приємного тобі обіду, Миколо!!!

 P.S.  За чудовий малюнок висловлюю подяку шановній пані "Мила_денс", на профілі якої Ви й можете його оглянути детальніше.

P.P.S. За основу сюжету цієї оповідки було взято доволі популярний анекдот, автора якого, нажаль, встановити не вдалося. "Майже оригінал" тексту Ви можете побачити тут: http://www.batckivchina.uaforums.net/--vt278.html. Музичним супроводом завдячую сайту, куди час від часу маю приємність навідуватись.

Дякую за чудовий малюнок шановному користувачу "Адамант"

                                                                             Тільки-но зайшов

                                                                              Місяць, як сніг, який випав,

                                                                              Освітив поля

                                                                               Коло селища,

                                                                               Білим яскравим світанком

                                                                                     САКАНОЕ-НО КОРЕНОРІ

                                                                                        (початок Х століття)

ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ СТРАХ

      Тадзіма-но Камі навчав Сьогуна майстерності фехтування.       Одного дня до нього прийшов охоронець Сьогуна і попросив навчити його як поводитися з шаблею. - Я за тобою уважно спостерігав, - відповів Тадзіма-но Камі, - і думаю, що ти сам майстер фехтування. Перш ніж узяти тебе до себе в учні, я прошу тебе сказати, у якого майстра ти навчався цьому мистецтву.      Охоронець відповів: -  Я ні в кого не навчався. -  Ти мене не обдуриш, - відповів вчитель. - У мене гострий погляд, і він ніколи мене не підводить.-  Не хочу суперечити Вам - відповів охоронець, - але я дійсно нічого не знаю про фехтування.      Декілька хвилин вчитель фехтував з охоронцем, потім зупинився і сказав:- Так ти кажиш, що ніколи не вчився фехтувати? Я вірю тобі на слово. Але відчуваю, що ти все ж майстер. Розкажи мені про себе.-  Ну добре. Коли я був дитиною, один самурай сказав мені, що чоловік ніколи не повинен боятися смерті. Я боровся із страхом смерті доти, поки це питання перестало мене цікавити. - Ось у чому справа! - вигукнув Тадзіма-но Камі . - Головний секрет майстерності - у звільненні від страху смерті! Такій людині тренуватися не потрібно. Ти вже майстер.

     Непросвітлений чоловік завжди сповнений занепокоєння. Він схожий на того, хто борсається у воді, не уміючи плавати. Він лякається. Тому тоне. Він прагне триматися на плаву. Тому тоне ще глибше. Аби він відкинув свій страх і дозволив собі тонути, то його тіло саме спливло б на поверхню.

 Одного дня чоловік впав у річку в той момент коли з ним трапився епілептичний напад. Прийшовши до тями, він із здивуванням виявив, що лежить на березі річки. Напад, що відкинув його у річку, також врятував йому життя, бо визволив від страху потонути... Це і є прояснення.

СМЕРТЬ ПІЛОТА-КАМІКАДЗЕ

      Кендзі був японським пілотом-камікадзе. Він готувався віддати своє життя за Батьківщину, але війна закінчилася раніше, ніж він передбачав, і в нього не виявилося можливості гідно померти. Тому пілота охопила депресія, в нього пропав усілякий інтерес до життя. Він безцільно тинявся містом, не знаючи до ладу, чим себе зайняти.       Одного дня він почув, що злочинець захопив у заручники літню жінку в її квартирі на другому поверсі. Поліція не наважувалася увірватися в квартиру, бо злочинець був озброєний і дуже небезпечний.       Кендзі увірвався до помешкання та зажадав аби злочинець відпустив жінку. Зав'язалася бійка, у якій Кендзі вдалося убити злочинця, але сам він при цьому отримав смертельні поранення. Деякий час опісля того він помер у лікарні; на його обличчі грала задоволена посмішка. Здійснилася його мрія про гідну смерть.

        Лише той може творити добро, хто перестав боятися смерті.

ВАЖКЕ НАВЧАННЯ ДЗЕН

       Мамія врешті-решт став дуже відомим майстром дзен. Але навчання давалося йому нелегко. Коли він був учнем, вчитель попросив його зобразити звук хлопка однієї долоні.       Мамія дуже старався, він постився і майже не спав, щоб лише знайти правильну відповідь. Але майстер ніколи не був задоволений. Одного дня він навіть сказав: - Ти недостатньо працюєш. Ти дуже любиш комфорт, дуже прив'язаний до всього хорошого в житті, ти навіть дуже прив'язаний до того, щоб знайти відповідь якнайскоріше. Краще б ти помер.       Наступного разу Мамія зробив перед майстром драматичний вчинок. Коли його попросили змалювати звук хлопка однієї долоні, він впав на підлогу і прикинувся мертвим. - Ну добре, - сказав майстер, - ти помер. Але як щодо бавовни однієї долоні?       Розплющивши очі, Мамія відповів: - Я не зміг знайти відповідь на це питання. Почувши це, майстер заволав від гніву: - Бовдур! Мертві не розмовляють. Забирайся звідси!

 Ти можеш не бути просвітленим, але будь хоча б послідовним!

Першоджерело: де Мелло Энтони. Когда Бог смеется. Сборник рассказов-медитаций. Перев. с англ. О. Вишмидта. - К.: "София", 2004; М.: ИД "София", 2004. - 240 с.

P.S. Аби отримти можливість оглянути малюнок у більшому розмірі, натисніть на "нік" власника. Запропоновані тут оповідки прошу розглядати як такі, що можуть бути цікавими у історичній ретроспективі та при вивченні академічного курсу філософії. Мені самому не довелося практикувати які-небудь східні методики самовдосконалення (якщо це Вас зацікавить).

P.P.S. Особисто в мене викликала інтерес загальна філософська лінія, яку тут можна простежити, тож як і завжди, я спробував підібрати музику, яка б резонувала з прочитаним... Але її прслуховування вимагає належного сприйняття.

P.P.P.S. Виконавцем композиції є Коку Нішимура (взято з його альбому "Кьотаку"). "Кьотаку" перекладається як "Дзвіночок порожнечі". Нішимура - дзенський чернець, що належить до ордена Фуке (школа Ріндзай). Ченці ордена практикують Дзен, гру на флейті "сякухаті" та бойові мистецтва. Окрім гри на флейті та медитації Коку Нішимура є також майстром китайського Кендо і Карате. Ви маєте змогу послухати композицію, зіграну на флейті довжиною 3 сяку (91 см).

Дякую за малюнок шановному користувачу "ПИВОМАН"

Хоч би що сталося, не втрачай бадьорості.

Л. М. Толстой

        Тендітний голос скрипки розливався по кімнаті. Присутні бачили, що майстер не дуже схильний до розмови. В його мелодії вчувся сум... Ніхто не мав бажання якось порушувати плин того, що їм саме довелося слухати. Неприємний серпанок події непомітно відходив у небуття. Усе розчинялося у музиці. Погордість, прикрощі, сум. В усьому можна знайти прихований сенс...

        Гравець помер... Як йому і належало. Випадковість трапляється коли завгодно. А можливо, і не випадковість. Буття набуває своїх обрисів для кожної людини. Але об’єктивність потребує відповідного сприйняття. А це вже особиста справа. «Кожному – своє»... Чи «по заслугам». Залежить від смаку.

         Його улюбленою грою була «класична для цього часу» “DOOM”. Це заняття вимагало чимало годин, але навички знаходили належне ставлення і він призвичаївся до гри, до швидкої реакції, до того, що йому доводилося діяти відповідно до ситуації, яка складалася навколо.

         Бог дивився на душу, що “стояла” перед ним. Йому було якось не до вподоби відсилати її до Пекла, але усталений звичай, як і гріхи, що тяжіли над цією душею, вимагали підходу, в якому повною мірою було б окреслено Верховну Справедливість.

         Бог промовив:

– Ну що ж... Ти вдосталь грішив, а тому тебе не можна пускати до Раю. Але й справ добрих за життя чимало ти встиг зробити… Давай вчинемо з тобою ось що: ти можеш попросити аби Я виконав три бажання, які б викликали в тебе радість та втіху. Але опісля цього ти маєш відійти до Пекла.

– Передусім хотів би отримати IDDQD!

        Подібне викликало в Бога посмішку й він запитав:

– Добре, Я виконаю це твоє бажання. Яким же буде наступне?

– Мені хотілося б отримати також IDKFA.

– І що дозволило б тобі відчути щастя насамкінець?

– Нічого більше не потрібно. Лише дозволь вже потрапити до Пекла!!!

– Добре. Як забажаєш.

         Кімнатка для вартового була зовсім маленькою. Але це не заважало бажаючим трохи перепочити від буденних клопотів, лежачи на кількох стільчиках, зіставлених разом поруч зі стіною. Додатково для пошановувачів комфорту можна було брати з собою щось м’яке аби підстелити на час вартування (скажімо, ватяний тулуп). Але молодий чорт спостерігав за тим що діялося зовні через маленьке віконечко у дверях. Відсутність досвіду компенсувалася його наполегливістю. Партія нових душ прибула згідно з графіком. Перше чергування не повинно було принести якихось незвичайних пригод. Усе відбувалося саме так, як і повинно було бути згідно з розповідями “колег”. Інструкції щодо цього були цілком зрозумілими, а їх положення, - беззаперечними. Чорт відкрив ворота…

         Опинившись у вузьких переходах, він відчув знайому жагу та пристрасть, яка охопила усе його єство… Йому вже не вперше доводилося насолоджуватися цим виром, що дозволяв ніби опалювати самим лише поглядом усе що було навколо нього. Пекельні коридори не давали змоги місцевим “мешканцям” чинити гідного спротиву цьому непередбаченому нападу. А втім, сім кіл Пекла виявилися не готовими до подібних “маневрів”, що зумовлювалося і їхнім “технологічним призначенням”. Намагання якось забарикадувати переходи провалювалися через потужність зброї та непристосованість самих “барикад” до подібних “перевантажень”.

        Янголи були поінформованими про успіхи їх “потенційного колеги” на “пекельній ниві”. Вшанування обіцяло бути доволі урочистим. Трохи чи не усі зібралися для такої події. Сьоме коло повинно було виявитися особливо жарким, але його пристрасть була палкішою:

– Дякую тобі Господи! От і восьмий рівень!!!

Приціл модифікованої зброї спрацював відмінно.

Якось були запитали з приводу чогось новенького... Ідей було... Тобто, взагалі не було. Натомість розмови, які точилися останнім часом, деякою мірою зачіпали проблематику мистецтва...

Приємного споглядання !

Стоїть адвокат, руки в кишенях, дивиться як художник малює картину і захоплюється:
- Ви художник?
- Так.
- Перший раз в житті бачу, що художник малює картину своїми власними руками.
Натомість той відповідає:
- А я вперше в житті бачу, що адвокат тримає руки в своїх кишенях.
- І скільки ж коштує ця ваша картина?
- 8 тисяч доларів.
- Нічого собі! Можна подумати, що ви померли років 500 тому!

Жан де Сент-Іньї (1600-1649 роки), "Курильщики" (перша пол. ХVII ст.).

Кілька слів... Мені запрпонували написати замітку для співтовариства "ОдинЗаВсіх і ВсіЗаОдного"... За це можете висловлювати ваші подяки пану "Yriil"... Її було опубліковано за підсумками 2-ої частини (в умовах обмеженого часу). Тож, вже від себе можу лише порадити насолоджуватися ознайомленням та музикою (в межах Ваших можливостей). Я не претендую на якусь виключність та точність. ))) Ваші міркування можете лишати нижче.

Граф сидів у великому кріслі в своїй кімнаті з гарними гравюрами. Уздовж стін стояло кілька шаф з книгами в коштовних палітурках. Неподалік від великого вікна, з якого падали останні промені вечірнього світла, стояв великий різьблений стіл. Ліжко було накрито гарним вишити простирадлом, на якому можна було побачити ліс та сцени полювання. Свічок ще не запалювали...

Бажання кардинала таємно повернутися до Парижу вимагало належних приготувань. Передусім герцогу слід було подбати про відповідні для такої події заходи безпеки, адже Його Високопреосвященство, беручи до уваги можливі загрози життю, вирішив удатися до невеликого спектаклю... Цим самим вдалося дістати чудову можливість аби відддалік спостерігати за розвитком подій, а також тими людьми, у відданості яких виникали сумніви. При цьому, у таємницю того що кардинал лишився живим, було посвячено лише кілька осіб, які й мали належним чином опікуватися справами (як і потребами кардинала).

Обставини, з огляду на які кардинал прийняв відповідне рішення також не повинні були якось стати відомими громадськості. Але його прибуття до Парижу, а також перебування тут, викликало чимало труднощів. З цим клопотом повинен був упоратись досвідчений офіцер, який отримував належну для такої події платню, а також люди графа, яким належало подбати про гідні Його Високопреосвященства умови перебування в палаці графа.

"Цікаво, чи Його Високопреосвященство погодиться перевдягнутися у що-небудь відповідне події?" - подумав граф, але натомість покликав управляючого та наказав приготувати кілька кімнат для гостей, які мали з'явитися найближчими днями...

- А, ще дещо, - додав він, - перевір запаси вина та потурбуйся аби гості були задоволеними  під час їхнього перебування тут.

- Буде виконано, Ваша Вельможносте, але мушу нагадати, що надходження від Ваших мисливських угідь потребують пильнішої уваги, оскільки лісничий, як стало відомо, з минулого тижня перебуває у стані легкого запою...

- Хм... Якщо легкого...Тоді передай йому мій наказ негайно сюди з'явитися. Треба буде належно на нього вплинути.

- Як накажите. Ще будуть якісь накази?

 - Так. Потурбуйся аби підготували кімнату для тортур. Про всяк випадок.

- Як накажите.

- І ще дещо. Завтра має приїхати один мій добрий друг, де Монтраше. Його накази ви маєте виконувати як мої власні. Зрозуміло?

- Так, Ваша Вельможносте...

...Клопіт з приводу перебування кардинала видавався нетаким вже й тяжким порівняно з головною метою. Адже кардинал прагнув зустрітися з Його Королівською Милістю та обговорити якісь важливі для них справи...

..."Але ж як  Його Високопреосвященство могли б з'явитися у королівському палаці?, - подумав граф, - Чому б йому не перевдягнутися привидом?",- та усе ж, цю думку було негайно відкинуто як не гідну сану такої особи. Також міркування графа привели до того, що Його Королівська Милість постійно перебувала в оточенні свити, що теж становило деяку перепону.

"Ну що ж, доведеться поклопотатися... Здається, король прагнув відпочити й хотів організувати полювання. Чому б не запропонувати свої володіння для цієї мети?" - з такими думками граф піднявся та підійшов до столу, на якому лежало кілька книг та відповідні для писання речі. Також слід було взяти до уваги тимчасові ускладнення політичного становища короля, що спричинило деякі проблеми у його пересуванні... Передусім потрібно було надіслати листи знайомим, які перебували у найближчому оточенні Його Королівської Милості, а також поклопотатися, щоб отримати аудієнцію та поспілкуватися з самим королем... Було б непогано, якби Його належно поінформували про принадність мисливських володінь графа, що дозволило б дещо спростити самому графу його "місію".

Листи було доволі швдко (як для гусячого пера, яке увесь часноровило куди-небудь "відлетіти") написано та запечатано з використанням гербової печатки графа. Він викликав управляючого:

- Ось, потурбуйся аби ці листи було швидко доправлено зазначеним на них особам. Але в мене також немає бажання якось дізнатися, що хто-небудь окрім цих осіб мав щастя їх читати!

- Як накажите, Ваша Вельможносте...

 "Приправка" (для контексту):

Хто пише ці епіграми?,- запитав я, - хочу щоб цього мерзотника посадили до Бастилії, чуєте, Рошфор!
- Це неможливо, Ваше Високопреосвященство.
- Чому ж?
- Бачте. Це пише народ, а його до в'язниці не посадиш.
- Немає такого народу, якого я не міг би посадити до в'язниці . ( По фільму «Д’Артаньян і три мушкетери», - did moroz на http://20minut.ua/news/147190 ).

Кхм... Кілька слів від мене. Ця історія видалася доволі цікавою та повчальною. Тож, вирішив, що зважаючи на її актуальність, слід було б аби з нею ознайомилося більше читачів. Прошу вибачення в автора (а також шановної редакції журналу), якщо це викличе якісь зауваження.

Офіційна вимога щодо наявності посилання на видання є виконаною.

Нарвалися...

Трапилося мені якось поїхати у цікаве відрядження. По ходу справи потрібно було везти через усю країну дещо невелике, але дуже вартісне та секретне. Коли вже зібрався їхати з пункта А в пункт Б, командир частини А викликав мене та сказав: "Познайомся, ці хлопці про всяк випадок поїдуть з тобою". Познайомилися. Хлопці виявилися спецназівцями з бригади морської піхоти Північного флоту, два лейтенанти і старлей. Згідно з задумом командування вони повинні булим охороняти по дорозі цінний вантаж, ну, а заразом, і мене, багатогрішного. Хлопці відрядження сприйняли як безкоштовну поїздку до Сочі, тим паче, їхати потрібно було в цивільному, в окремому купе. Спецназівці мене опікали, як англійську королеву, навіть було незручно.

А саме цікаве трапилося в Саратові. Там в нас була пересадка. Хлопців своїх я відпустив за пивом, а сам пішов погуляти по вокзалу. Сутеніло. І тут до мене підвалили наперсточники й запропонували зіграти. Я на ходу відмовився та пішов далі. Але мене усе ж зупинили та наполегливо запропонували зіграти. Я знову відмовився. Тоді мені сказали, що "ти, тіпа, козел, давай, грай, не випендрюйся, поки не дістав". І тут 4 чоловіки стали мене оточувати, а в стороні ще маячила група прикриття. В мене, звісно, був пістолет, але влаштовувати стрільбу на вокзалі, а потім до кінця життя писати пояснювальні мені не хотілося.Тому я потихеньку почав відкидати полу піджака, шукаючи очима міліцію. Але де там! І зненацька чую: "Товаришу підполковник, у нас проблеми?" Дивлюся - позаду стоять мої провожаті, посміхаються, і , гади, морозиво облизують. Ну, я в двох словах пояснив ситуацію. В старлея в очах спалахнула прямо-таки дитяча радість: "Ну нарешті" !!!

І вони взялися за справу. Перша четвірка, по-моєму, так нічого зрозуміти й не встигла, а до групи прикриття дійшло, що щось не так, коли зачистка в принципі закінчилася. Вони підбігли до нас, при чому один встиг здивовано так запитати: "Агов, братки, ви з якої бригади!?"

І, перш ніж піти у глибокий нокаут, почув чесну відповідь:

- З гвардійської бригади морської піхоти !

Ігор Сазонов

Журнал "Камуфляж", № 12 (грудень), 2003 

http://www.kit.com.ua/ka/

P.S. А військові марші "підвищують тонус м'язів і діють цілюще на нервову систему" (як вважають деякі фахівці). Музика: О. Баженов.

  Пригоди принцеси в драконячому лігві...

  Частина 4  

 (остання)

Цей малюнок Ви також можете побачити на http://oboi.i.ua/user/836315/7/205514/.

Бум! – гучний удар струсонув замкові ворота. Вартовий поспав, схопився, кинув швидкий погляд по сторонах. Не дай Бог, щоб капітан з перевіркою. Зловить сплячим, ураз половини платні позбудешся. І будеш потім пів року покої принцеси охороняти. А її величність спуску не дає, володіючи багатою і витонченою фантазією. Варті доводилося вельми не солодко, на них ставилися всі експерименти. Добре, що зараз її величність відсутня, але це не надовго. Король провернув якусь аферу, і відправив доньку в подорож. Але принцеса за межами замку довго ще не затримувалася.
Замок заливало мертвотне світло місяця. З боку стайні долинало тихе іржання – коні перемовлялися своєю, нікому не відомою мовою. Вікна зяяли темними проваллями, лише на самій вершині центральної башти горів слабкий вогник. Мебіус, придворний чаклун, лягав спати дуже пізно. Пануючу тишу знов розірвали гучні удари. Хтось відчайдушно стукав у браму.

- Кого там демони принесли посеред ночі? – вигукнув вартовий, перехиляючись через парапет.
Внизу, коло ґрат, що перекривають в'їзд до замку, знаходилося двоє вершників, що сидилі на гарних конях. Один з них відкинув каптур, підняв голову.
- Лицар Айвен. Зі мною благородна пані. Вона дуже замерзла, відкрийте!
- Зараз, - гмикнув вартовий. – Я відкрию, а ви замок захопите.
- З глузду з'їхав? – обурився вершник. – Як ми удвох замок захопимо?
- А може у вас за рогом натовп.
- Де ти тут натовп бачиш?! Нас всього двоє, причому одна жінка.
- Нічого не знаю, чекайте світанку.
- Послухай - почав втрачати терпець лицар. – Тебе як звуть?
- Гаріх.
- Так от Гаріх, давай вчинимо так. Я обіцяв доставити цю пані в замок. І я доставлю. У вас двоє ґрат на воротах?
- Двоє, - після нетривалих роздумів відповів Гаріх.
- Відмінно, - зрадів лицар. - Ти піднімаєш перші ґрати. Пані в'їжджає, я залишаюся зовні. Потім ти опустиш перші ґрати і відкриєш другі. Або покличеш командира, він вже сам з нею розбереться.
Гаріх почухав потилицю. У плані лицаря нічого підозрілого він не відмітив. Та й потім, у нього з'явилася можливість перервати сон капітана. Таку чудову можливість гріх упускати.
- Добре, - крикнув стражник.

Заскрипів підйомний механізм, ґрати сіпнулися і пішли вгору, відкриваючи шлях. Лицар хлопнув по крупу коня своєї супутниці, змушуючи зрушитися з місця. Дочекавшись, коли пані заїде в коридор, Гаріх поспішно опустив ґрати назад. Лицар радісно вигукнув і попрямував геть від замку пустивши коня галопом. Вартовий здивовано знизав плечима і відправився будити капітана. Начальник варти мешкав в кутовій башті. У його покої можна було потрапити двома способами: через центральні покої і прямо із стін. Досягнувши дверей, Гаріх ввічливо постукав. За стінкою загуркотіло й на порозі з'явилася висока скуйовджена людина. Погляд капітана не провіщав нічого хорошого.

- Там жінка…
- Де там, бовдур? – рикнув капітан. – Знайшов ворожку! Нумо зберися, доповідай, як годиться!
- Винен! – гаркнув Гаріх. – Доповідаю. Згідно зі службовими обов'язками, ніс варту на ділянці стіни перед воротами. Півгодини тому під'їхав лицар з супутницею і просився на ніч. Пані зараз чекає на майданчику між гратами, лицар виїхав.
- Молодець! - ласкаво посміхнувся начальник варти. – Два додаткові чергування на цьому тижні. А зараз, підемо, розберемося з нашою гостею.
Спустившись по кам'яних сходах, капітан бадьорим кроком перетнув двір і зупинився коло ґрат. Гаріх влаштувався збоку, прихопивши по дорозі факел.
- Хто така? – запитав капітан в темної фігури, що сиділа на коні. Вершник відчайдушно замотав головою, долинуло ледве чутне мукання. Каптур звалився, явивши погляду прекрасну жіночу зовнішність. Рот вершниці закривала шовкова хустка, туго стягнута на потилиці.
- Ваша ясновельможність, - приголомшено видихнув капітан.

- Геніальна ідея! Так ти сказав, вірно!? – гаркнув чоловік, поправляючи корону.
- Ну хто ж знав, ваша величність, - спробував виправдатися співбесідник, кутаючись в мантію.
- Загалом так, раднику! Ти це запропонував, ти і розгрібай!
- В якому сенсі?
- Вирішено. Чоловіком будеш ти!
- Ваша величність - кинувся на коліна радник. – Може, краще просто на каторгу, а? Попрацюю років двадцять, окріпну на свіжому повітрі, порозумнішаю. Будьте поблажливі!
- І не мрій! – відрізав король. - Весілля сьогодні! Варта! Проведіть шановного жениха в апартаменти і прослідкуйте, аби не втік.

   І жили вони довго та...

Дякую сайту http://webest.net/2009/09/12/printsessa.php .

  Пригоди принцеси в драконячому лігві...

  Частина 3  

За малюнок висловлюю подяку пані "Nerwochka".

- Та що в тебе за кінь? Ось, бачив того лицаря? Ось у нього кінь як кінь, з далеких країн. А збруя? Бачив? Все в золоті і діамантах! А в тебе?
- Але..
- Що але? Що за лицар! Як можна садити жінку на таку шкапу? Соромно повинно бути..
Лицар зітхнув. Принцеса все бубніла і бубніла. Пройшло всього три години, як він визволив її з лігва дракона, а вже сам захотів прибити. Ні, треба швидше доставити до замку і бігти якнайдалі. Не даремно з самого початку його терзали смутні сумніви. Аж надто принадна пропозиція з'явилася. Він якраз повернувся з далекого походу. Грошей не було, роботи теж. І тут в таверні до нього підсів цей старий.
- Благородний сер, - кинув він побіжний погляд на лицаря, - не завважте нескромним питання, але бачу у вас скрута в засобах. Ви, бачу, людина смілива, благородна. Не хочете поправити свій фінансовий стан і славу здобути?
- А детальніше? – зацікавлено запитав лицар, відставляючи вбік кубок з вином.

Старий нахилився ближче:
- Розумієте, благородний сер, у нас на батьківщині є такий звичай. Жених повинен врятувати наречену. Від дракона. Але обставини склалися так, що жених не встигає зробити подвиг. А дату весілля перенести не можна.
- І? – підвів брову лицар.
- Все дуже просто. Ви надіваєте лати, рятуєте наречену і доставляєте в королівський замок. Причому, строго вночі, нікому не показуючи свого обличчя. Винагорода – сто золотих, карта -ось, з драконом все домовлено. Як вам пропозиція?
- Принадно, вельми принадно, - радісно посміхнувся лицар. Невже він сьогодні зловив вдачу за хвіст? Непильна робота, проте прибуткова. – Добре, я згоден.

- Чудово, - вигукнув старий. На столі глухо дзвякнув кошіль із золотом, поруч лягла карта. - Ось все необхідне, виїхати потрібно зараз. Дракон тебе зустріне, розпишешся у відомості і забереш принцесу.
- Господарю, ось гроші, - лицар шпурнув на стіл пару монет, і стрімким кроком залишив таверну. Як покинув таверну старий, ніхто не бачив. Лише вартові, які охороняли місто, помітили смутну тінь над хмарами.
- І лати в тебе не дуже! – увірвався в свідомість голос принцеси. Лицар подумки застогнав. Погляд випадково впав на хустку, недбало заткнуту за пояс. Раптово народилася ясна думка, як спокійно проїхати залишок шляху.

Дякую сайту http://webest.net/2009/09/12/printsessa.php .

  Пригоди принцеси в драконячому лігві...

  Частина 2  

Присвячується учасникам "Шпигунських ігор 3"

Цей малюнок було розміщено "_renny_", якій і висловлюю подяку...

- Ні, ну що за печера? Ні вікон, ні килимів, ні ванни!
- Струмок є! - огризнувся дракон, обхопивши лапами голову.
- Там вода холодна! Міг би спорудити озеро і підігріти! Ось в мого папи в замку, спеціальна кімната є з гарячою водою! Не те, що тут! І взагалі, що тут робить ця туша? Вона ж смердить!
- Це сніданок!
- Фі! Я хочу фруктів! Як можна їсти тварин! Це ж огидно.

Дракон засунув голову під крило. Так голос принцеси звучав тихіше. Ну, герцог, ну, гад. Таку свиню підкласти! Та і сам хороший. Купився на казочку про весілля. Жених приїде, жених врятує. Звичайно. Ха! Тиждень вже пройшов, а жениха все немає. Обдурили, підло обдурили. Здається, король просто захотів відпочити від донечки. А за контрактом, принцесу відпускати не можна, поки не врятують. Нічого, не на того напав! Не буде жениха присланого королем, він сам його організує. І плювати в скільки це обійдеться. Треба просто знайти лицаря… З цією думкою дракон піднявся і потрусив до виходу.

- Ти куди? – вперла руки в боки принцеса.
- На прогулянку, - буркнув ящір, кваплячись опиниться ззовні.
- Фруктів що б приніс!
- Будуть тобі фрукти, будуть, - пробурчав дракон, набираючи висоту. Досягнувши міста, він непомітно заскочив до найближчого лісу. Через деякий час, невисокий сивий старигань поминув східні ворота...

Дякую сайту http://webest.net/2009/09/12/printsessa.php .