Дощить…

Дощ… Чомусь я люблю дощ…

Мабуть тому, що ще в житті не віддощило…

Грім… Чомусь я люблю грім…

Мабуть тому, що ще життя не відгриміло…

Я не вірю, що сонце згаса,

Коли на ніч за обрій сідає.

Може сивою стати коса,

Та хіба то любов, що згасає.

Знаю: можуть безжально літа

Перекреслить поєднані долі.

Мов чужі стали в тебе вуста,

Аж у серці відлунило болем.

Я не вірю в холодні вітри,

Коли квітне ще сонячне літо.

В мене серце, як сонце, горить,

Щоб кохати, кохатись, любити.

Ще зелена надворі трава,

І не всю ще на сіно скосили.

Я не вірю в байдужі слова,

Що із вуст твоїх снігом злетіли.

Я не вірю, що можна блакить

Назавжди чорним хмарам сховати.

Відгримить в небесах,  віддощить –

Буде райдуга з неба звисати.

Перейду я до тебе по ній:

І до лона ласкаво притиснусь.

Ти втомилась за день, а мені

Бозна-що вже привиділось, звісно!

Не вигадуй! Я серцю кажу, а  воно –

То щемить, а то ледве не плаче.

Твоє серце – холодне. Та лід