Минулося... Неначе й не було!

— Я зачекалась твоїх слів, 
Посидь зі мною, Друже.
Подалі від холодних днів
І галасу «недужих».

Заглянь у вічі й розкажи
Так тихо й гомінливо,
Як Ти  свою віддав любов
Так просто й неквапливо.

Чому немає вороття
З дороги за Тобою?
Чому  ж у мене не життя -
Одне лиш поле бою?

Чому троянди цвіт живий
На стеблах з колючками?
Краси цієї не торкайсь,
Не обіймай руками.

Чому добро мовчить крізь тінь,
А зло вершить у світі?
Чому майстерність знань і вмінь,
Це вдало звиті сіті?

...Ти завжди лагідно мовчав
І з сумом усміхався,
І твоя відповідь була:
Я йшов - і не вагався! 

— Я не топтав чужих доріг,
Радів маленькій миті,
Я спав, де втомою знеміг,
І бачив чудо-квіти.

Руками брав колючки я,
А цвітом чудувався.
Й хоч кров текла жива Моя,
Та Я з любов'ю знався.

Я не шукав легких доріг
І кожним днем втішався.
Я знав, що радість і краса -
Скарб, що мені дістався.

Я думку в небо посилав,
Й Землі Я не цурався. 
Все просто, Подруго моя,
Я йшов – і не вагався.

Такий от шлях я вже пройшов.
Йди й ти, якщо здолаєш.
І як пройдеш весь без вагань,
Отримай що бажаєш.