Коли минає кохання

Коли минає кохання, переможців не буває.

Є тільки дезертири й переможені…

 Навіть у найкращому випадку, коли йдеш від того, хто став тобі байдужим, перериваючи  нежиттєздатні стосунки із власної волі, намагаєшся завершити справу швидко й чисто, – однаково залишається почуття, що довелося голими руками добити дрібне напівмертве звірятко…

А коли це мертве звірятко – твоє власне серце, поразка стає очевидною…

Начебто взяли тебе на ручки, приголубили, прискіпливо оглянули — і гидливо відпустили.

Не гарний, не годишся, не сподобався (як варіант – підібрав би, так ніде тримати)…

Потім, коли перший біль ущухає, тебе очікує підйом: якщо ти не зовсім вже цілковитий  невдаха (чи, як то й було до… і стало чи не головною причиною того, що сталося – заміна справжніх відчуттів маренням під акомпанемент «зеленого змія»), імовірний кар'єрний злет, досягнення небачених досі висот духу, або хоча б вдалий на твій погляд повторний шлюб.

Це твоя загублена душа намагається довести собі свою цінність, підвиваючи на зразок не дуже популярної рудої співачки — «всё равно счастливой стану, всё равно счастливой стану, даже если без тебя, бя-бя-бя».

І доводить, і стає.

Спочатку шукає нову зірку замість втраченої, поступово захоплюється, і їй просто починає подобатися життя — взагалі, безвідносно.

Ну, а потім вони знову зустрічаються. Наприклад, він відвідує спільно нажитих дітей (єдине спільне майно, про майбутнє яких обоє не думають через власний егоїзм), дзвонить або пише.

–       Як справи, як успіхи.

–       Ти як і раніше?

–       Молодець.

–       А раніше ти…

–       Ну-ну…

Це називається «світська бесіда», та скільки б років не минуло, варто повісити трубку, як у витаючаюча в небесах душа чомусь негайно падає й робивається об землю на друзки. Тому що раптом виявляється, що всі її (душі) перемоги були зроблені всупереч, щоб самоствердитися. І що нічого вона ними не довела.

Кар'єра, захмарні, на твій погляд, висоти й навіть той новий шлюб, це інше, інше і чомусь не те.

А ти повертаєшся на те, колишнє, де ти безнадійно програв. І ти знову тільки нелюб і причина усіх власних і чужих нещасть.

Споруджений такими важкими зусиллями бастіон виявляється всього лише меморіалом над тим напівзотлілим звірятком, якого день-рік-три-п'ять-десять років тому придушили двома пальцями і без особливого жалю.

О, психолог би сказав, що потрібно обирати іншу точку відліку, вибудувати систему координат навколо себе, а не вписуватись у чужу. Ну або що там говорять психологи в таких випадках.

Але ти знову йдеш!

Йдеш з місця яке колись було твоїм домом, чи вішаєш слухавку, чи…

Ти сідаєш на порозі фальшивої фортеці, ти закриваєш очі. Ти відчуваєш порожнечу!

Твоє серце давно залите бетоном у фундаменті спорудженого тобою ж п’єдесталу тому мертвому звірятку, а його примара бродить по будинку тінню улюбленої свійської тварини, і ти тремтиш від відчаю і безвиході.

Кохання давно немає у твоєму серці, залишилося тільки відчуття поразки і сірий липкий морок у який огорнена твоя понівечена тобою ж душа...

(із майбутньої книги, що носитиме назву «Легенда про кота», й існує наразі у далеких закапелках свідомості автора і можливо колись буде написана)