На березі синього, грізного моря
в задумі стояла рибацька хатина.
Вночі споглядала на місяць і зорі,
вмиваючись росами в ранню годину.
З'єднала вона воєдино дві долі.
Про щастя з дружиною мріяв рибалка.
А чайки кружляючи в небі поволі,
будили їх криками ще на світанку.
Здавалось, обійми коханого вічні,
але поспішає він ранком у море.
Час тягнеться кволо, самотність трагічна.
Дружина в зажурі чекає на нього.
Народжує донечку гарну, мов квітка.
З любов'ю її нарікає Ассоллю.
З хворобою б'ється, підмоги – нізвідки,
лиш чуються звуки морського прибою.
Шумить синє море, збирається в піну,
рибалка вертається з моря додому.
В хатині сусідка колише дитину,
кохана не вийде ніколи до нього.
Минають роки, забувається горе,
Ассоль підростає, чаруючи батька.
Маленька красуня на березі моря,
знайшовши його, обіймає зненацька.
У мріях летить, ніби чайка, до сонця,
вітрильник пускаючи знов за водою.
Старий чародій, невідомо де взявся,
майбутню віщаючи дівчинці долю.
"Як станеш дорослою, мила дитино,
то принц на зорі припливе за тобою.
Тебе забере у казкову країну,
де місця не буде жорстокості й болю.
Впізнаєш його ти одразу, дівчино,
бо зійде на пристань твоя сяйна доля.
Нестимуть вітрильник яскраві вітрила,
такі, як ти зараз тримаєш в долонях".
Сказав це старий і розтанув в тумані,
що раптом з'явився над берегом моря.
А час пролетів штормовими вітрами,
лишаючи людям то радість, то горе.
Запали у серце слова чародія.
Ассоль не змогла їх ніколи забути.
У мріях літає, плекає надію,
вдивляючись в морок на березі бухти.
А злі язики лиш пліткують роками,
глузують з Ассоль! Мов, душа в неї хвора.
Що ніби вона розмовляє з зірками,
на принца чекаючи хтозна відколи.
Аж ось на світанку з небесної далі,
з містичних світів корабель випливає.
Гойдається злегка в туманній вуалі,
тріпочуть вітрила в блакитних розмаях.
Мов пташка у клітці, забилось серденько.
Не може Ассоль ще повірити в диво.
Назустріч летить, бо коханий близенько!
Раптово спинившись, іде несміливо.
А принц, мовби сокіл, до неї прилинув:
"Ассоль, подивись! Я вже поряд з тобою!
Тебе заберу в дивовижну країну,
не буде там злиднів, жорстокості й болю.
"У ніжних обіймах з'єднались їх душі,
вітрильник повільно поплив в синє море.
Завидники їхні лишились на суші,
не в змозі сказати вже більш ані слова.
Лиш чайки кружляють, летять проводжати.
На хвилях високих здіймається піна.
Куди ж ти Ассоль? Ніби хочуть спитати.
За обрієм зникли яскраві вітрила.
22.03.2012 Л. Маковей (Л. Сахмак)
ID: 407194
