Потис, усміхаючись, руку, попросив закурити. Сказав, що я мудрий і маю працювати в газеті.

Багато усміхався і повторював на вухо, щоб цивільні перехожі не чули:
"Нема чого 3.14здіти, бо 3.14здіти нема шо", але руку тиснув не мені.

Кльова звичка - говорити з однією людиною, звертатися до іншої. треба запам"ятати.

Вибачався, що бухий, вибачався просто так. Знову повторював: "Нема
чого...", руку не відпускав. Хотів залишити телефон, пообіцяв бути
ветераном. Ловив посмішки, радів із власної філософії. Не знав, що ще
казати, тому все повторював і посміхався...

І справді. Нема чого 3.14здіти, бо 3.14здіти нема шо...

Я от тут подумав...

Попса як вона є. Все з часом стає нею. Справа не в тому, що, наприклад,
рок набуває популярності, або диско, готика чи ще якась хня.

Трабл не в тому, що нас багато. Просто ми про це, соррі, багато
3.14здимо. Вибазарюється думка, подих.. кайф... зміст в кінці-кінців.
"Слово ізречонноє єсть лож!" - писав класик. Ага. чим більше 3.14здиш,
тим менше емоцій, душі. Ідея перетворюється в суто механічний процес
роботи язиком і це зовсім не те, про що ВИ подумали. Бо залишаються
сфери життя, де язик не шкодить суті, щоправда дещо особисті, та це вже
інша історія.

І навіть те що я тут брешу, як собака чисто чоловічої статі, не додає
ваги моїм словам. Лише навпаки. Таки "іноді краще жувати ніж говорити",
тим паче про вірність, ідеали, віру... Слова знецінюють почуття. Саме
тому я ніколи не говоритиму про кохання, хоча це так обожнюють жінки,
принаймні пишуть про це у своїх глянцевих журналах. Я плюю в обличчя,
коли мене перепитують "Чи ти на моєму боці?" Я топчу ікони, коли мене
питають "чи ти віриш у Бога". "Чи ти нам допоможеш", "Чи можна на тебе
покластися", "чи любиш ти тата й маму", "рідну країну", "народ", су*а,
"мову"...

мля. Все перетворюється на мас-культуру. І не тому, що це закон. просто
ми самі все для цього робимо. Готика/кохання/сріблястітуфлівцяточку -
це не круто, це треба відчувати. і це для тих, хто відчуває.

І не треба 3.14здіти. краще просто мовчати. іноді це значить набагато більше за слова...

Я типа счастлив. Пусть никто и не подумает, но мне сейчас хорошо. Тихо,
задумчиво, быть может, немного тоскливо. когда хреново - ощущения те же
и со стороны выгляжу точно так же.

Грустно.

И от этого хорошо.

Вернее наоборот - хорошо и от этого грустно - в принципе не важно - результат один - жизнь как она есть. готика.

Девушка с замечательным задом говорит по телефону-автомату и мешает мне
думать о готике. Черт. Так вот, это готика и есть. Не хочу много
писать, потому что она попсеет. и Движение. Любой мало-мальски патлатый
мудак в состоянии об этом рассказать за бутылкой пива. Это касается и
металлистов, и байкеров - всех, пожалуй. кроме панков. они никогда не
претендовали на большее чем просто "обрыганы".

Девушка стоит на улице в "плюсшесть", бриджах и летних шлепанцах. ножки-ножки..

Панки всегда были тем, чем есть, лишь немного колеблясь вниз-вверх. по
крайней мере честно, перед людьми и собой, не претендуя ни на что
возвышенно-поэтическое. Но все это, в принципе, не имеет никакого
отношения ко мне.

разве что девочка.. но нам чужого не надо.

Что-то я засиделся. пора...

Идти - это здорово.

Именно идти, а не ходить или, например, передвигаться - здесь весь кайф
именно в процессе размеренного шагания, уверенного припечатывания
асфальта своими подошвами - сам факт передвижения ровно ничего не
значит, как и конечная цель. Ты просто идешь.

Впереди тебя - твоя собственная тень, полы плаща развеваются, легкий
ветерок обдувает лицо, ты грозно дышишь в складки шарфа, черного, как и
весь ты сегодня; и вообще ты неимоверно крут, если бы не дурманящий
запах канализации по правую руку от твоего величия..

Стартующий ЗИЛ обдает тебя свежим облаком газов и попускает на ближайшую лавочку...

не моє, але:

Имя господне на клочке туалетной бумаги
Написано ангелом с исколотыми венами
Он живет в канализации на Ленина стрит
Отгородившись от мира картонными стенами

Безумный шляпник пил водку с ложечки
В застывшем пространстве номер шесть
А мартовский заяц забился в норку
И замышлял там страшную месть

Заводной апельсин со вскрытыми венами
Лежал на полу и жевал кусок хлеба
Пьяный сосед попросил сигарет
Затянулся и улетел в ночное небо

Два красных койота, объевшись пейота,
Сочиняли стихи для глухих идиотов
Глядя на это застрелилась луна
Не успев осознать что пришла весна

(гурт Оркестр Че)

В житті кожної людини настає момент, коли треба любити ще когось окрім себе..

Машини.


Чотири смуги автостради - дві вліво і дві вправо - тобто навпаки - дві
вправо і дві вліво. проспект. Легке гудіння моторів, до якого звикаєш і
з часом воно перетворюється на тишу. твою власну, локальну, бо в
кожного своє розуміння тиші.


Можна медитувати на скажених світляків на горизонті - жовті ліхтарі,
білі фари, червоні гальма та габаритні вогні - вся ця фігня летить з
різною швидкістю та напрямом у чотири смуги. Червоні обганяють зелених,
сині сорних, хоча в темряві всі вони сірі з відблисками червоних
габаритів сусіда напроти.


Так і живемо.
Щодня.
Шовечора.
І жодної людини навкруги. Лише моя власна тінь три метри завдовжки серед чорних стрічок таких самих дерев.


Нірвана. десь серед їхніх гілок, що виринають з темряви неба, вихоплені знову жовтим ліхтарем за спиною.


Два недопалки і порожнеча.


Індустріальна тиша.


Індустріальна нірвана.


і кольорові світляки, що мерехтять проміж дерев на моєму власному обрії.
Знову час збирати каміння...

Люди - коліщатка в здоровенному іржавому суспільному механізмі. Іноді
вся ця хрінь заїдає, але це не важливо. Існує два типу коліс - митці та
інженери-х*ятори. Кожен займає своє місце і не ладен щось змінити.

Інженери х*ячать, створюючи суспільне благо - будинки, хавку,
комп"ютери і цей самий бісів інтернет. Митці додають у життя так
званого креативу. При чому інженерам це нафіг не потрібно - вони
х*ячать благо і їм більше нічого не треба, це автономна система. А
митцям потрібне матеріальне благо та мистецтво. На цьому етапі теж
виникає ринок - художники малюють для композиторів, композитори пишуть
для поетів, всі вони стараються для акторів. Бо нікому не потрібен його
власний талант - це лише спосіб самовираження. І все це відкладається в
далекі комори, бо народжуються нові митці, а мистецтво, на відміну від
суспільного матеріального блага, незнищенне.

А вони все стараються і стараються - письменники для художників, драматурги для композиторів. І нікому воно більше не потрібно.

Так буде завжди.

Просто хуйово. Знову хочеться стиснути кулаки та битися головою, лізти на стелю і бла-бла-бла..

А та, яку ти марно намагаєшся забути, як ні в чому не бувало,
посміхається до тебе: "Передзвон*ть мен*, будь ласка!". Руки тремтять і
після третього повідомлення зриваєшся. Виклик. бо це та єдина, яку ти
хочеш, та не можеш забути.

 - Ало

 - Привіт, чого такий невеселий?

 - Просто, буває

(Вона знущається? ****)

 - Аа.. Ну, з Днем Народження тебе! :)

ОН

"Мы с тобой слишком разные. И из-за этого мы постоянно ссоримся", -
дура! Сказала бы просто: "ты мне надоел" или "я встретила другого".
Легко же говорить с умным видом. А я? А наши мечты? А дети, которые у
нас могли бы быть? И теперь все в прошлом.

Забить. Увлечься чем-то и забыть. Найти другую. В конце-концов, пусть
боль в груди, но я по-прежнему могу любить! О женщины, как горько с
вами, но как же тяжело без вас... Где же Она, одна-единственная?..

ОНА

Тоскливо.

Теперь я точно знаю - принцев больше не существует. Наверное, стоило
родиться немного раньше, дарить улыбки на рыцарских турнирах и всякое
такое.. Найти хотя бы честного, не бабника, не подлеца - таких,
наверное, тоже не осталось...

ОНИ

Шли по темной улице после Нового Года навстречу друг другу. Их взгляды на мгновенье встретились и соскользнули дальше.

- Может, Она? - мелькнула мысль у него в груди, он остановился и с
надеждой посмотрел ей вслед - Нет, вряд ли, я - мечтатель - и, спрятав
руки глубже в карманы, зашагал дальше.

- А, может, сказка еще не закончилась? - подумала она спустя миг и
обернулась. Он уходил, не обращая на нее внимания - Нет, наверное,
показалось - она опустила голову и побежала прочь.

А счастье оставалось на дороге, где-то посредине, в точке их встречи. Всего миг, а как могло бы получиться...