Кстати, веселейшую игру нашел :) И времени много не занимает - минут 5 в день.

Идея очень понравилась - все гениальное просто: внешний вид персонажа генерируется по никнейму, при повышении уровня случайным образом открывается какой-то скилл.
Казалось бы, файтинг, но все битвы рассчитываются автоматически; дело игрока - 3 раза в день нажать на кнопку START и смотреть мультики :)

О японской экономике, системе организации труда, предпринимательстве написаны целые книги. У них всё точно, вовремя, без ошибок, брака и лишней нервотрёпки.

Почему, спросите?

Потому что, если японец идёт к дизайнеру заказывать, например, рекламный баннер, то он считает, что он профессиональный, допустим, менеджер, а дизайнер – профессиональный дизайнер. И не в своё дело никто нос не суёт.

В итоге. Менеджер управляет, дизайнер дизайнит, строители строят, повара готовят... Овцы целы, волки сыты, нервы в порядке..

А у нас что? Каждый считает своим долгом в процесс вмешаться. Вопрос – зачем тогда дизайнера нанимать, если все лучше знают?

Только у Японцев ВВП 4 триллиарда долларов в 2007 году, 3е место в мире по любым спискам.

И кто после этого прав?

PS Разволновался – Японцев с большой буквы написал – видимо, от уважения.

Оригинал - тут

Вот очередная безумная идея. Устроить фест для молодых аниматоров :) Слава Богу, опыт проведения подобных мероприятий есть.
Вопрос следующий: а это кому-то интересно? Как с точки зрения прийти-посмотреть, так и поучавствовать ;)

Если есть, что высказать, прошу в комменты (только по делу).

ЗЫ Возможным участникам - отмечаться тут же!

Поїзд, що виринає з тонелю.
Наростаючий вихор мертвого крижаного повітря та металевий гуркіт. Крижинки наростають на віях, серце завмирає і лише коли волосся підіймається, самотушки розгойдуючись у такт беззвучній симфонії забутого композитора, з"являється Він - шалений паралелепіпед, розганяючи  морок, розриваючи завісу між світами - нашим та своїм-потойбічним.
В цю мить перед очима вслід за темними вікнами вагонів пробігає все і всі, і не встигаєш ти народитися наново, як ацьцький потяг знову втягується в нікуди.
"Обережно, двері зачиняються. Наступна станція - небо..."

Спалах - гуркіт - вогняний стовп - красень-лендкрузер, повільно плюючи на закон земного тяжіння, перевертається на бік.
За ним - блискучий опель - спалахує, підскакує і опускається на всі чотири колеса, з важким стогоном грюкаючи дном в розпечений асфальт.
Далі Ланос, пузатий німець-"мерс", пара тойот схожих мов дві сварливі сестри-близнючки, ще якісь пихаті іномарки, що їх важко розгледіти у химерній грі світла і тіні. Вогняна феєрія, лише сьогодні, за цінами нижче ринкових, два квитки за ціною трьох з половиною..
Бах! Бах! бах! спалахують як свічки, лопаються мов повітряні кульки... але чомусь із напалмом. Імпровізовані салюти продовжуються на протилежному боці стоянки, розриваються сигналізації, розриваються сирени, розриваються шкіряні салони - це мабуть болючіше, але факту не міняє. Уламки скла розлітаються в радіусі кількадесят метрів, частини обшивки валяються попід ногам тут і там, чорний дим і смердіння горілого пластику заповнюють порожнечу в нічному небі...

Наступного ранку - "Сталася пожежа на автостоянці по вулиці N, збитки становлять X0000000 гривень, людських жертв немає. Причина пожежі - недопалок, кинутий у бензинову калюжу. Винуватці розшукуються..."

Поміж руїнами, ледь помітні, носяться тіні. Тіні минулого. Прозорі химерні потвори, що простягають хижі руки до випадкових перехожих, випучуючи очі на відсутніх обличчях. Ніколи їх кістляві пальці не торкнуться більше живої плоті, стримані трансцедентними кайданами. І все, на що вони здатні - це жахати, не пускати подорожніх уперед, стримуючи своїм стогоном.

Завжди зі мною. Мої страхи. мої спогади. мої нездійснені мрії.
Посунути. Відкинути. Переступити так само, як і дитячі нічні жахи. Бо хто повертається до минулого, тому немає дороги в майбутнє.

Важче ж, коли чиїсь мрії стоять за твоєю спиною, вчепившись у светер та тремтячи від болю...

 - Да..
 - Ты уверен, что этого хочешь?
 - Да
 - И не боишься?
 - Нет, я решил. Я действительно хочу каждое утро просыпаться рядом с тобой. Заглядывать в эти огромные карие глаза и тонуть в их глубине, играть с волосами, нежно дыша на ушко. Ощущать рядом твое тело и обнимать, гладить, целовать...
Вместе и навсегда
Упиваться манящей свежестью твоих губ, любоваться застывшими чертами - благородно побледневшим личиком, окаймленным черной рамкой непослушных локонов. Твои прохладные, недавно еще непоседливые ручки сжимают теперь накрахмаленную простыню, прекрасная грудь больше не вздымается и не опускается благородно в такт твоему дыханию... на белоснежной лебединой шейке еле заметный порез...
Повсюду идеальная чистота - ты всегда любила порядок. И лишь солоноватый привкус крови навсегда запечатлелся на моих уставших губах...

IN GOLD WE TRUST...
прочитав щойно на блискучій монетці вартістю 1 доллар.
Вечір, пітьма, утомлені очі - глючить. але, може, така вона і є, сутність речей?

Хуйово
Хуйово, блядь...
Достатньо хуйово, щоб не зважати на присмак вмираючого сонця на вустах. Достатньо вільного часу, щоб запалений мозок креслив все нові психоделічні картини - я ж-бо хвора людинка.

Тривога
Тривога, що постає звідкісь з-за спини...
Наче ти чогось не знаєш. Наче щось має бути по-інакшому. Наче серце стискає.. Чорно-білі сни божевільного янгола.

Тіні
Тіні минулого чи то майбутнього...
Тіні тануть, коли повертаєшся до них обличчям, наче ніколи й не існували. Черговий приступ паранойї знову змушує тебе озиратися в порожнечу.

Предчувствіє гражданской войни...

Мега-дівчина.
Коли Вона йшла вулицею, дівчатка проводжали кралю заздрісними поглядами, мучачики ж забували про свої діла і довго втикали їй услід. Вона роздавала свій номер телефону направо й наліво і тримала мобільний вимкнутим.
Її любили ВСІ, Вона ж любила лише саму СЕБЕ. Вона любила себе кожну ніч до нестями в усіх можливих позах. Зранку Вона підфарбовувала очі та поверталася на вулицю - дарувати посмішки випадковим перехожим...