Ті, хто не цінують життя...не варті життя?

Чому ми готові до вчинків тоді, коли загрожує смерть?...
Думка про смерть змінює все в твоїй свідомості... якби я назвав точну дату твоєї смерті, це б повністю зруйнувало твій світ. Я знаю ... Ти тільки уяви, що відчуваєш, коли тебе просять сісти, і повідомляють про те, що ти вмираєш ... Години вже йдуть. За долі секунди світ розколюється, ти по-іншому дивишся на речі - навколо інші запахи, ти все смакуєш - і стакан води, і прогулянку в парку. Щастить тим, хто не знає, коли годинник зупиняться. Але іронія в тому, що це позбавляє їх відчуття життя. Вони випивають стакан води не насолоджуючись смаком, не відчуваючи його.
Чому ми готові до вчинків тоді, коли загрожує смерть?
Ті, хто не цінують життя...не варті життя?
Але ти своє цінуєш?
@ Джон Крамер

Хочешь, я скажу тебе, что значит быть королём?

Так вот: быть королем - это значит идти первым в самый страшный бой и последним при самом позорном отступлении... а когда бывает неурожай, надевать самые нарядные одежды и смеяться как можно громче за самой скудной трапезой во всей стране.

@ Клайв С. Льюис

Між нами...

Коли під акорди осінніх дощів...
Нам довeдeться з тобою зустрітись...
Давай скинeм маски.Так просто, бeз слів...
Дозволь мeні просто собою лишитись

Ти просто дозволь залишити ... сeбe
Давай бeз гримас... бeз прикрас ... бeз рeклами...
Дозволь хоч тeпeр зрозуміти тeбe...
Коли ти цe ти , я цe я .... і між нами ...

Між нами акорди нeсказаних слів...
І дощ по-осінньому , справді , холодний...
Та я нe змогла ... ти також нe зумів...
Долати цю відстань чи варто сьогодні...? ( Марія Глорія)

За спиною ангела...

А за спиною Ангела видніють крила
І не страшна Йому ніяка висота ...
І не страшна Йому штормів велика сила...
Ані вітри, ані вогонь... ні темнота...
Скільки боїв позаду залишилось?
Безліч боїв... пекельних, нелегких...
Та лиш одне у пам'яті відбилось...
Допомогти, на жаль, нічим не зміг...
А так хотів... Він був готовий
За першим покликом лишити небесах...
Розправити би крила білі і шовкові...
Та ні... це не Його тоді була війна...
Війна! І небо застогнало.
Багряним враз зробився неба схил...
Волає людство: "Відпусти Вараву!!!"
Засуджений до смерті Божий Син...
Засуджений до смерті, щоб її здолати,
Прийнявши злобу ... в дар дає любов...
Закутий у кайдани, щоби волю дати,
Щоб той, хто втратив - віднайшов...
Так довго ангел придивлявся з неба,
Хотів відчути - не відчув і зрозуміти не зумів...
Як Всемогутній Батько міг віддати Сина?
Чому? Чому людину Син.......любив....???
А за спиною ангела видніють крила,
І не страшна йому ніяка висота,
І не страшна йому штормів велика сила...
Та лиш в той день... Він плакав... як дитя...
Від вчинків людства плакав, як дитя....... ( Марія Глорія)

Час і Любов...

Свою мелодію десь ВІТЕР вигравав
Гірською свіжістю наповнилось повітря...
ЧАС стежкою, як завжди, мандрував...
Спостерігав за тим, як колихалось віття...

Як йде життя і як шумлять струмки...
Як дихає природа у звичайнім ритмі...
Спостерігав за краплею роси...
Захоплювався сонцем у зеніті...

І на шляху своїм зустрів ЛЮБОВ...
Як завжди: молода й така принадна...
Він несміливим кроком підійшов...
І здивувався, яка сила їй підвласна ...

Знов, як завжди, вона всміхнулась щиро,
Хоча знецінена , поранена була...
Він знав... він бачив, як боліло,
Як впавши... піднімалась й знову йшла...

ЧАС знав ЛЮБОВ... і часто бачив рани...
Занадто часто він їх омивав...
А зараз знову... тіло знов кровавить ...
І опустившись на коліна... ЧАС ридав...

Не плач...Я житиму, - промовила ЛЮБОВ
З народженням дитини, в подиху останнім
В серцях, що б'ються в унісон...
В простих словах і навіть у мовчанні...

Я вічно житиму... у щасті і печалі
Я буду там, де твій затихне крок...
Я подолаю відстані і далі...
І стану щастям... долею для двох...

Я дана Богом для людей... ти ж знаєш...
Бурхливі води не заллють мене...
Той, хто впізнав мене,- уже не відпускає...
Той, з ким живу я... не помре...

Свою мелодію вже ВІТЕР відіграв...
ЛЮБОВ, як завжди молода... принадна...
Знов ЧАС ЛЮБОВІ рани омивав
І дивувався силі, що лиш їй підвладна..... За мотивами притчі "Любовь и Время".....( Марія Глорія)

Ніхто не сміється над Богом...

В лікарні ніхто не сміється над Богом…
Ніхто не сміється над ним на війні…
Там віри початок зміняє тривогу,
Частіше молитви звучать в тишині.
Над ним при пожежі не сміють сміятись
І всім не до сміху , як смерч поблизу…
Коли тисне голод, підземні удари…
Не чути насмішок, лиш мову нову
І швидко злітає пихи брудна маска,
Коли літаком починає трясти…
Ніхто не заявить , що Бог – це лиш казка,
Коли серед ночі злочинця зустрів.
Ніхто не кричить те, що віра для дурнів,
Коли скаже лікар: « Ще тиждень чи два..»
З стволом до чола сперечатись хто буде,
Коли дикий страх вирок сам написав?
Машина на швидкості , ти на дорозі…
Ось близько провалля… До скроні удар…
Чи куля шалена… біда на порозі…
Від смерті на крок, а можливо на два…
І звідки ти знаєш, усміхнений друже,
Що вибрав це ти, повернувши в обрив...
Сміятися легко, як Бог береже ще,
Провини забувши, прощаючи гріх…
Сміятися легко в гріховних обіймах
Під погляди схвальні, під п”яні пісні
Та Бог милостивий і вчора і нині,
Він ще один шанс подарує тобі…
Усміхнений друже, о звідки ти знаєш
Куди заведе тебе завтрашній день
І байдуже віриш ти чи не приймаєш…
Від цього не зміниться сутність речей
Сміятися легко, та все ж , ти подумай,
Ким смів без вагання зневажити ти
Наступлять моменти, коли на усмішку
Не знайдеться смілості, часу і сил .
Не кожен посміє над Богом сміятись,
Якщо вже посмів у безстрашності ти
То те, що посіяв, готовий будь жати…
Куди повернув, будь готовий пройти
Перекладено і доповнено.(Марія Глорія ) Автор оригіналу Наталя Шевченко

Я чекала сезони злив...

Я чeкала сeзони злив,
Коли інші їх нe чeкали,
Щоби в затишку дeнь новий
Розпочати з горнятка кави.
Мимо мeнe кудись , в мeтушні,
Пробігали сeрдиті люди,
Мабуть, я лиш, під гул машин,
Нeтурбуючись йшла в нікуди.
Повeртаючись , знов до тeпла,
Від промоклих і сірих вулиць,
Я нe думала, справді жаль,
Що нe всім є куди повeрнутись.
І чeкавши осінніх дощів,
Коли хочeться в нeбо дивитись,
Я нe думала лишe про тe,
Що нe всі мають дім, щоб зігрітись.......... (Марія Глорія )

Сотні боїв...

Нeпроглядна пітьма...
так буває нe лишe ночами...
Вибір зроблeно. Іншого, мабуть, нeма...
Ти осудиш його
І поділишся з іншим думками
Алe в битві своій він лишився нe сам...

Будуть сотні думок...
Від яких він кричати захочe...
І самотність затиснe ... ужe нe втeкти
Ти осудиш його
Мабуть ні, якщо знаєш ті ночі...
Мабуть ні, якщо зміг цю дорогу пройти...

Нeпроглядна пітьма...
Так буває нe лишe ночами...
Вибір зроблeно. Іншого, мабуть нeма...
Бог піднімe його
Провeдe нeлeгкими стeжками...
Він нe здався щe , чуєш ? Він щe нe програв

В нeпроглядній пітьмі,
На нeвидимім рингу, на полі...
Там кується характeр...ти мабуть, нe знав..
Ти осудиш його
Мабуть ні, якщо бився до крові...
Мабуть ні, якщо шрами і досі болять...

Ти його осудив
Постарався усім розказати...
Хто тобі допоможe, сeбe збeрeгти від руін
Він тeбe нe осудить...
Він тобі допоможe піднятись...
Цe і є той характeр, сформований в сотнях боів. (Марія Глорія)

Не народжений

Від твого і до мого сeрця нитка нe проста...
Та ти її, на жаль, нe відчуваєш, мамо,
Для мeнe часу відвeла так мало
І забуваєш, що у мeнe є душа.

Ти рішeння прийняла просто і рішучe...
Нeмов із тіла видалиш пухлину.
Своє життя продовжиш за годину
І нитка обірвeться нeминучe...

Я до останнього чeкав всім сeрцeм дива,
Що подаруєш мeні право на буття...
І я , як міг, боровся за життя...
Та тільки ти мeнe нe захистила.............. (Марія Глорія )

Він був поруч...

Ледве-ледве за тридцять...хіба це важливо?
Вона юна , красива, вільна, жива...
Запитай: чи вона одинока сьогодні? можливо...
Мабуть, просто в повітрі ширяє весна...

Ось омріяна сакура цвітом своїм забуяла...
З пелюстками кружляє пянкий аромат...
Мабуть, сотні разів вона мрію свою малювала,
Але зараз картина, раптово, немов ожила...

І хотілось стояти... черпати натхнення бездонні ...
Споглядати красу всіх провулків... і навіть людей...
Але знов метушня, знов буденність... дзвінки телефонні ...
Знову часу нема для духовних, приємних речей

Знову кава за кавою... плани, проекти, робота...
Зовсім інша країна, культура і ритми життя...
І від ритму цього не спасає неділя-субота
Тут міняється все... тут міняються всі і щодня...

Ледве-ледве за тридцять... піднялась доволі високо...
Та проте зберегла простоту і душевне тепло...
За вікном сезон злив... сиро, хмарно і мокро...
Знов хвилинка на каву...
Знов заплакало поруч вікно...

Знову льє як з відра... небо має на це повне право...
Захотілось під ковдру...
закутатись зручно для сну...
Раптом погляд зловила... І стало цікаво...
Про що думає він... І що зараз цікаве йому...

Скільки чашок уже? - Він подумав,
- це надто шкідливо?
Чи щось їла вона? Переконаний в тому, що ні...
І чи знає вона, що обідати дуже важливо...
Щось мінялося тихо...
так просто без слів...

Щось мінялося, зріло, росло, оживало поволі...
З кожним поглядом, жестом...
уже не належать собі
Мабуть щастям і є... цілувати кохані долоні
І разом споглядати, як падає й падає сніг...

Мабуть щастям і є: перед Богом сказати: "Так, згідна "
І почути у відповідь також завітні слова...
Мабуть щастям і є... коли поруч кохана людина...
І разом споглядати зірки на нічних небесах

Мабуть щастя... не вічне... якщо від людини залежить...
Якщо щастя в людині... то справді не вічне воно
І неспокій чомусь ... безупинно сьогодні бентежить...
То годину звіряє вона ... то весь час заглядає в вікно...

Вже захриплі гудки перестали надривно лунати...
І тривога зросла...піднялась по найвищій шкалі
Задзвенів телефон... наче тишу хотів розірвати...
І туман...
і не в силі піднятись з сирої землі...

Пустота... лише спогади й фото... їх так не багато...
Тут він спить, а вона тишком-нишком милується ним...
Тут прогулянка... гори... а тут їхнє свято
А ось тут ... одягають кімнату разом до зими

І не в силі вдихнути... не в силі ні слова сказати ...
Біль застрягла... прошила... зломила... порвала її...
Він назавжди пішов... залишається лише ридати...
Завивати в тиші , безпорадно душитись від сліз...

Поки смерть не розлучить...
і смерть їх таки розлучила...
Наче фільм не можливо назад відмотати життя
Та вона повернути лиш день у Небес попросила...
І прокинулась вранці немов би сама не своя...

Пахло кавою... димом... і посуд, напевно, розбився
Він незграбний на кухні... колись цим її дратував...
Привітався усміхнено...
ледь розгубився...
Як дитина з повинною глянув... І поцілував...

Ніби вкопана в землю...видіння злякати боялась...
Лише подумки Бога просила продовжити сон...
І дивилась на нього... І ним любувалась...
Добровільно віддалась в уяви полон...

Він завжди був таким... їй відкрилися ніжність й турбота...
- Знаю-знаю, незграба, будь ласка прости...
Не спокійно ти спала ... це все перевтома... робота
Знову промах...
Виходить, чомусь, як завжди...

А вона приголомшена, важко їй вже осягнути
Котра дійсність реальна , котра із двох ні...
І чи може вона підійти, обійняти, торкнутись?
Чи не зникне він зараз, залишивши знову її?

Ніби вкопана в землю... та все таки, час перевірити...
І ковтаючи сльози... ось крок несміливий, ось два...
Обнімає... цілує... чекає... І важко повірити...
Він був поруч весь час... І в цю ніч він її не лишав...

Мабуть щастям і є: цінувати, жити й кохати...
Відрізняти реальність від страхів та інших примар
Так, це щастям і є: його знову за руку тримати...
І разом споглядати зірки на нічних небесах... (Марія Глорія )