Віра у безкарність чи натяк на неосудність?

 Ігор Гулик

Віра у безкарність чи натяк на неосудність?

Особа, яка помилково стала президентом України і з усієї сили пнеться видаватися такою, цілком закономірно для невігласів тепер без розбору сипле банальностями, плутається у свідченнях, хоча наразі ніхто й ще не збирається судити його "зі всією суворістю закону". Але недобрі передчуття не дають Зеленському спати, тому він для самозаспокоєння публічно озвучує доволі сумнівну мантру, мовляв, "історія не судить переможців". Судить, ще й як!

По-перше, Зе! вже почав відчувати наслідки своєї "феєричної перемоги" на президентських виборах, і, мабуть, перше засідання "суду історії" відбулося на місцевих виборах 25 жовтня, коли різномастне угруповання під скопійованою зі сталінських методичок назвою "Слуга народу" зазнало нищівної і принизливої поразки. Можна, звісно, займатися арифметичною еквілібристикою, але те, що вчорашня "керівна і спрямовуюча" перетворилася на загумінковий, невпливовий, ба більше, - ще більш пістрявий, ніж досі гурток авантюристів, пройдисвітів і невдах, - не викликає сумніву.

По-друге, схильність Зеленського послуговуватися російськими лекалами (і не тільки у виборі назви серіалу чи партії), але й в укладанні промов, щоразу грає з ним злі жарти. Кажуть, що авторкою вислову "Історія не судить переможців" була імператриця Єкатєріна ІІ, саме так вона охарактеризувала вилазку Суворова проти турецької залоги Туртукаю. Однак фраза, якою послуговується Зеленський, радше, відсилає до більш раннього і цинічного за своєю суттю крилатого вислову, який приписують Нікколо Макіавеллі або ж засновникові ордену єзуїтів Іґнацію Лойолі – "мета виправдовує засоби". Принаймні, на такі паралелі наштовхує актуальний політичний контекст, у якому Зеленський вдається до сумнівних лінгвістичних облаштунків власних неоковирностей.

Мабуть, не варто нагадувати читачеві про те, що схожим висловом чи його інтерпретаціями часто послуговувалися "лідери" та сумнівні "переможці", яких таки засудила історія. Можливо, навіть не стільки історія, позаяк вона мала би все ж бути наукою, яка оперує фактами, а не емоціями, як носії особистих історій. У всякому випадку, перефраз Блеза Паскаля "ми виправляємо ницість засобів чистотою мети", більше пасує до зарактеристик поведінки вчорашнього блазня в умовах штучно створеної конституційно-правової кризи, до якої безпосередньо причетний і він сам. Не важливо, - діями, бездіяльностю, інфантилізмом чи за спонукою сторонніх осіб.

І ще кілька штришків про історію, радше про громадську думку, яка, на переконання персонажів на кшталт Зеленського і Ко, популістів і крикунів, "не знає історії". Ні сіло ні впало комік, який безцеремонно, цинічно і, скажу так, поза межами не тільки професійної етики, але й здорового ґлузду, ще кілька років тому зубоскалив над Революцією Гідності, жертвами, покладеними на холодний столичний граніт, раптом заспівав про "наші Майдани" як про цінності… Хлопці, якщо ви вважаєте, що вам якимось дивом вдалося узурпувати владу, то це аж ніяк не означає, що ви зможете узурпувати історію, у якій, ви, м'яко кажучи, виглядаєте не надто шляхетно і гідно.

Але про суд історії і переможців. Я думаю, що і тут у Зеленського відчувається чіткий російський наратив. Переконаний, що так вважає і Владімір Путін, оцінюючи уроки Другої світової війни. Адже Радянський Союз, втрату якого досі оплакують у Кремлі, був безсумнівно серед переможців тієї безпрецедентної сутички з нацизмом. Однак російська "перемога" – це не тільки прапор над рейхстагом, але й загачений трупами "визволителів" Дніпро, це операція "Багратіон" із мощеними людськими тілами бродами через білоруські болота. Це, зрештою, тисячі зґвалтованих здичавілою навалою німецьких жінок, тотально зруйновані європейські міста, це й сутінок радянської Стіни над Східною Європою, що тривав упродовж понад 40 років. Чи не судить історія таких "переможців"? І чи не є українська декомунізація частинкою майбутнього глобального процесу над "переможним комунізмом", і не тільки у Старому світі, але й усюди, куди Москва дісталася своїми щупальцями, - від Камбоджі до Куби?

…Але є ще й приватні історії, в яких переможці, далебі, значно частіше постають у зовсім інших іпостасях. Варто оглянути чудову кінострічку "Черчілль" (2017), аби зрозуміти неоднозначність оцінок "перемог" – вчорашніх і майбутніх у свідомості відповідального політичного лідера. Напередодні висадки союзних військ у Нормандії тодішній прем'єр Великої Британії згадує про гекатомби втрат на пляжах Галліполлі під час схожої операції часів Першої світової війни. Він картає себе за те, що не зміг уберегти молоді життя, і пробує запобігти черговій бійні. Так, його вважають ретроградом і музейним експонатом, - що генерал Айк, що фельдмаршал Монті, - але, як каже сам Вінстон, "вони надто молоді, щоб знати, що таке страх".

Міркую, що Зеленський досі борсається у теплій – ні, не ванні, - бульбашці власних ілюзій і уявлень про те, що відбувається у, по суті, чужій для нього країні. Цю бульбашку, серед інших, вміло майстрували нинішні залаштункові маніпулятори і Конституційним судом, і тими, хто палить шини на Жилянській. Там, у цій бульбашці, домінують настрої ура-перемоги, кавалерійського наскоку, бравади. Але ніхто, навіть пошепки, не наважується сказати "лідерові" про вже скоєні ним злочини проти демократії, Конституції і власного народу. Можливо, час від часу до Зеленського й приходять схожі здогадки. І ним опановує майже тваринний страх. Тому вже й не знаю, як трактувати його вислів про історію і переможців: як віру у безкарність, що вагітна диктатурою і беззаконням, чи натяк на перед неуникним трибуналом? Бо суддя КСУ Ігор Сліденко заявив чітко й недзвозначно, що Зе! "наговорив на 150 років тюрми". Тому цілком ймовірно, що останню роль, яку Зеленський спробує зіграти у цій трагікомедії, стане роль юродивого.