Кацапський потяг – ето шото! Ще на підході до дверей вагона у тебе рождається мічта. Глобальна. Шоб Львівська залізниця викупила всі рельси, шпали і вагони во всьом мірє і поставила провідницями милих і улибчивих львівських панянок. Бо в кацапському потязі у дверях вагона стоять нащадки конвоїрів столипінських вагонів у помятій формі, з потухшими глазами, сєримі ліцамі і манєрами прапорщика. Вони готові тебе репресірувать, а як нє, то запресувать в любий момєнт.
– Мєста дзєвятає, ніжняя полка. Праходзім бистра! Праважающім нєльзя!
– Я щас вийду, – каже Оля і заходить зі мною. Проводніца провожа нас взглядом бультер’єра. Запомніла і отиграється потом – к гадалкє нє ході.
У вагоні душно, вікна не відкриваються, бо наглухо закручені огромними шурупами. Шо, кстаті, дуже практічно : на них вішають куртки, оскільки на місці гачків для одягу є тіко дирки. Для тарганів, навєрно. І шоб бумажки з канфєт запихать.
На моєму місці сидить кацап. І по його романтічеському взгляду в окно видно, шо звільнять він його не збирається. Но Оля волшебним словєсним пєндальом отправляє його геть. У нього з правадніцей начинає форміроваться обща платформа желєзнодорожного битія і зрєєт общий состав прєступлєнія протів мене.
В купе заходить наш солдат з купою наплічників. Кацапа перекошує, як паркан во врємя бурі. Чоловік коло вікна навпроти підривається і помагає солдату розпихати рюкзаки, я теж піднімаю полицю, – я ж то налєгкє їду. Розташовуємось. Олі – па-па, потяг їде… Знайомимось. Чоловік коло вікна – дядя Толя, солдат – Рома, сам з Волині, живе на Львівщині, воював в АТО. Кацап одвернувся від нас, ноги в прохід виставив і нєрвнічає, бо народ ходить і він мусить крутитись, як дзига сюда-туда. Прийшли ще двоє наших військових, ледве встигли в останній вагон вскочити, розташувались на бічних полицях. Андрій і Сергій. Теж їдуть у відпустку з АТО, були під Пєсками. Хлопці витомлені. Не так боями, – звикли вже, – як добиранням додому. Дві доби добираються. Транспорту немає, квитків немає… А відпустки – 10 днів всього. А в Роми місяць тому синочок народився, і донечці – 2 роки.
– Кришу знесло, – каже. – Оце ходив у Харкові по ринку і купував дітям все підряд. Нащо – не знаю. Просто після зеленки, сєпарів і боїв, – воно все таке гарне і кольорове.
– Точно, – каже Андрій.- В нас там все буро-зелене. Цвєта появляються тільки, коли контужений. Або, коли дівчонки-волонтьорки приїдуть. Бляцькі кацапи! Хулі їм од нас нада, блять?
– А хулі ви піндосов на Данбас прівєлі і гєнацид устроілі са сваєй хунтой? – дальнозоркий такий попався кацап. – Зачем в Маріуполь ввєлі двє дівізіі марскіх котіков?
ППЦ!
Охуєй і почувствуй себе охуйожиком !
– Морське мяу!, – кажу. Дядя Толя рже:
– Чувак, – каже,- как маріуполєц говорю: там із іностранцев токо ваши брехливі собаки да дві брігади молдаван сидять. Надіються, шо стройка возобновиться.
– Да ви нам завідуєтє. Вот імєлі би ви такова Путіна…
– Ой, блять, – перебиває його Рома. – Ми б його уже всьой Україной імєлі.
– І шото мені підказує, шо у нас все попереду, – каже Андрій.
Тут набігли дві молодички з кульками провізії і таким співучим прононсом, котрий існує лише в околицях Нью Санжар на Польтавщині.
– Оцежь-бо, хльопчики наші дорогенкі, защитніки зольотенькі, та дайте ми вас хоть покормимо у дорозі. Да ото грошима трохи підсобимо, єслі шо. Ото бультебродики з грудінкой, да гурки свої, домашні некроплені, та осьо сметанка зо своєї корови, та кехвірю осьо до вареничків…
– А у мене помидорчики, да синенькі з чусничком. Ото їжте, хльопчики на здоров’ячко. Да хай ті москалі повиздихають, шамашедші. Такої біди наробили…
Кацап як от удара елєктрічеським скатом дьоргається :
– А ви не думаєтє, што ви мнє псіхіку травміруєтє?
Жіночка з Нью Санжар нависає над ним, як тінь справедливості:
– Я тебе, харцизяку, січас як травмірую!…Так отпиздю, шо рідна мама не узнає і жінка бросить, шоб з уродом не мучитись!..
Кацап біжить до купе проводніци. Тут дзвонить мій муж. Ну і розмова у нас: а що там на базі, а як там наші кіборги, та бережіть себе і хай вас Бог береже… Андрій і Сергій відклали канапки. Короче, от від них я і почула все, що мої правосєки від мене приховують. Хлопці воюють пліч-о-пліч у тих Пєсках. Але то таке. Бо кацап вернувся.
Правадніца – женщіна сурова і годамі єзженая в поєздах дальнього слєдованія:
– Хахли! Ви мєшаєтє спакойно єхать русскому пасажиру і гражданіну Рассії в русском поєздє!
У дяді Толі глаза виразілі сложний спєктр чувств, у Роми бутєр завис надкушений, з улибкой чеширского кота, а я зловісно так спитала, у предчувствії, шо проведу я, мабуть, ночку в обізьяннікє:
– Перепрошую дуже: повторіть, будьте такі ласкаві, щойно проголошену вами сентенцію…
Хлопці лягли. Покотом. У ржачну паузу, навєрно, закрався вірус, бо зависла вона надовго. Як і правадніца.
– Гражданін, ідітє к начальніку поєзда, – рявкнула вона і щезла. Кацап пішов. Ну от дивне створіння. Залізло б собі на свою полку і щолкало б там арахіс. Так нє, воно ж руське. Домінірующе, блять. Пішло у длінних єбєнях поїзда шукати на гамні сметану. Вернулось з начальніком : мужичонкой под піїсят і принявшим пару раз по сто, судя по перегару, з обвислим пузом, бєгающими глазками і єбалом проходімца. І з яким-то мінтом.
Мєнт – осторожний. Сходу заняв позу нєловкого положенія, типу: я тут ішов посцяти, но злі кацапи мене здурили, шо туалєт – сюда. І переминався з ноги на ногу. Тіпа, бачте: ось із дудочки скоро закапає.
– Гражданє, – прогудів начальнік – Вєдітє сєбя нармально. Ви в руском поєздє находітєсь. Ето, как в посольствє. Ви в гостях здєсь. Здєсь – тєріторія Россіі.
Бля-а-ать! Порвав, як тузік грєлку.
– Тоїсть, – кажу, – получаєцця, шо ми передвігаємся Україною на желєзной плітє, котора тєріторія Росіі?
Вопше, такого охуєжа на ліцах народа я ще не бачила.
Не знаю, чим би воно там закінчилось, но як-то рєзко встав дядя Толя і бистро тицьнув мінту під ніс якусь корочку. Навєрно красіву, і на ній було написано шото умне і строге, як на шумерських табличках. Бо мєнт момєнтально виструнчився, як тополь на Плющіхє. Причом, шо його сплющило, було видно невооружонним глазом. Да, то, навєрно, була шумерська табличка, або дудочка сработала, но мєнт бистро повів всіх кацапів геть.
А потом наш поїзд зупинили на якісь сільській остановці для некрасівих престарілих поїздів, предназначених для льготніків і пєнсіонєрів, і попри нас їхав вантажний потяг. З таким вантажем, шо ми всі хотіли, шоб він був безконечним. Вернувся кацап. Угрюмий донємогу, заліз на свою полку, поклав туфлі під подушку(!) і начав гризти там солоний арахіс, громко щолкая і вздихая. Несолоно хлєбавши, короче. Наступні 4 години дороги він тихо і молчаліво ізображав там обіжений піздєц. З такою радістю я давно не дивилась у вікно потяга. А повз вікна пропливали платформи з повишенієм потенціала нашої армії. Рома розплакався. Каже: де вони, блять, були, коли їх так не хватало під Щастям, Іловайськом, Дяковим…
Но в ітогє всьо закончилось харашо. Прийшла суперввічлива провідниця і спитала, чи не хочемо ми чого. Принесла чай і пічєнькі, дивилась на дядю Толю глазамі дохлої рибки. Потім хтось врубив музику. Кацапську. А зря. Але то таке. За кілька хвилин (спасибі, Татуся!) ми вже слухали Братів Гадюкіних.І (вибач, Татусю Бо – бо я подарувала альбом Ромі. Син в людини народився ж))). Но ще я со своєй харошей дікциєй і дікторським досвідом прочитала хлопцям трохи шедеврів наших рєпкінців (у дяді Толі був нет). А вопше дядя Толя – фан Рєпки і респектує Мурзіка і Дєдушку. Хлопцям сподобались перли Богдана Грубича. А про мене вони сказали, шо тіпа заумна, но прікольна, а Татуся женствєнна і хозяйственна. Но все-одно, в ітогє я роздавала автографи на візітках Яроша. Ну не було більше на чому, так сложилось…Кацап при цьому нєрвно кутався в ковдру з головою. Може морозило його, тімпіратура яка чи просто якась трясця напала. А може нєрви. Но мовчав. Видно, дойшло , шо лом – орудіє самоходне і високоточне. І приводиться в робоче состояніє льогкім двіженієм рукі.
А ще я хлопцям сюрприз в Тернополі зробила. Нє, не тим шо зійшла з поїзда… Вони ото понабирали в дорогу пивної бовтанки відомого виробника. А я подзвонила подрузі і попросила піднести до поїзда нашого тернопільського пивка. Бо хороші хлопці мають пити хороше пиво.
А найліпше пиво, і вопше, всьо найліпше – у файному місті…
Таке от буває в дорозі. А я думала – не на той потяг сіла…(с)

Любов Бурак  ( Дзвінка Торохтушко )