Моє Щастя – в Теплих Морях. Щастю було мало місця в нашому містечку, воно тьмяніло, марніло. «Я помандрую світом – а ти дочекайся мене. Я приїду до тебе великим і сильним. Я – лиш твоє щастя, і повернусь тільки до тебе, ти дочекайся!» І полетіло далеко-далеко. Мені лишило тільки два маленькі Щастячка, про які я повинна дбати. Я би полетіла вслід за Щастям, але маленькі мої Щастячка ще не вміють літати, і я їм потрібна тут, вони без мене пропадуть.

            Без Щастя важко, тим більше, коли вже звик бути щасливим. Раптом Щастя зникає – і ти не вмієш вже без нього жити, борсаєшся в житті, як сліпе кошеня. Тримають на плаву маленькі Щастячка, але вони такі маленькі, їх самих ще треба тримати…

            Я пишу своєму Щастю послання, але вони не долітають до теплих морів. Деколи моє Щастя виходить на потрібну хвилю і його голос запевняє, що повернеться, що воно тільки моє. Цих промінчиків мені вистачає, щоб бути веселою аж до вечора. Перехожі дивуються: чому вона посміхається в такий темно-сірий, холодний і сумний день, коли у світі криза, коли в гаманцях і кишенях свище вітер… 
           Моє Щастя не може без нових вражень, не може сидіти на місці, йому потрібен простір. Це зовсім особливе Щастя, одне на ввесь світ, моє.

           Я жила багато років, навіть не здогадуючись про його існування. Я не шукала його, думала, що його нема.  А воно – є. Його в мій дім привели з собою друзі, просто познайомити мене зі Щастям. Щастя прийшло, зігрілось і вирішило тут зі мною і поселитись. Воно мене відразу впізнало. Воно мене шукало по світах, приміряло на себе багато панночок і поважних дам, а підійшла йому саме я. Така, як є, без прикрас і масок. Я пригледілась добре – і також зрозуміла, що воно саме моє. Моє єдине Щастя.

            Моє Щастя – непросте. Воно норовисте. Воно волелюбне, як дикий кінь. Воно легкозаймисте і вибухонебезпечне. Зате як же з ним буває добре, коли просто його обняти і бути з ним наодинці… Воно тоді лагідне і муркотливе, м`яке і тепле. Моє Щастя – це моє продовження і доповнення. Ми перетікаємо з ним одне в одного, як пісок в пісочному годиннику, ми – з одного матеріалу. Я не зможу вже повноцінно жити без Щастя. Я мушу його дочекатись. Я мушу бути сильною, красивою і цікавою, коли воно повернеться, щоб Щастя впізнало в мені мене.

            Щастя моє, я тут! Я чекаю на тебе. Я буду сильною, я буду достойною тебе. Щастя моє, добре, що ти є на світі. Ми нарешті знайшлись, і ми більше не загубимось. А якщо тобі знову треба буде полетіти у світ – я тебе відпущу, бо знаю – ти повернешся тільки до мене. Ти – крилате, моє Щастя, ти – особливе. За це я тебе і люблю.

Стадо розумних овець, які називають себе людьми. Поколіннями вони живуть у відносному спокої, від вовків захищає кордон з охоронних маячків. Та от кордон більше не діє. Цивілізації "людей" - кінець? Чи виживе стадо? Яким шляхом піде далі "цивілізація"? Чи доцільно взагалі розумним істотам жити стадом?

Повість написана легкою мовою, події швидко змінюють одна одну, читати цікаво. Схоже на байку з алегоричним змістом.

Жанр - фентезі. Читається на одному подиху. Головна героїня викликає щиру симпатію, а сюжет роману заставляє переосмислити власне ставлення до благ цивілізації і свого місця у цивілізованому суспільстві. Читаючи цю книжку, відчуваєш сильне бажання бути сильним, вільним, хочеться в гори, випробувати себе і пізнати світ.