Підслухано в інтернете.

  • 28.01.24, 13:07
- що таке?smile
  - нікому не довіряй.bazar
  - чому?hypnosis
  - Корупція.vkaske
  - ціла гора трупів. Що вони захищають? stena
  - спосіб життя. На корупції багато людей непогано заробляє. podzatylnik
   "Мислити як злочинець"chih
  
  Що сильніша влада, то страшніше зловживання нею. zombobox "Едмунд Берк"


  Якщо приховати правду і зарити її в землю, вона неодмінно виросте і на буде такої сили що колись вирватися на поверхню і змете все на своєму шляху.sila "Еміль Золя

Роздуми.

  • 25.01.24, 21:39
Чи може Україна сама себе вилікувати від внутрішнього ворога? Наприклад від такого як корупція. На мою думку, не зможе. Вона дуже глибоко сидить й занадто сильно укоренилася. Ми безсиллі й нічого з цим не вдієш. Моє бачення ставлення до мене. Подібне до того яке описане в романі "Володар мух". В реальному житті мене сприймають як ворога. Сіра маса, це я так називаю тих хто споживає спиртні напої, мислить однаково. Люди можуть бути незнайомі та ставлення до мене у всіх однакове. Так ніби між ними існує невидимий людському оку зв'язок. "Аватар" це назва фільму й "аватарами" у війську називають тих хто бухає. Та з мого особистого досвіду можу сказати що там таких синяків  99%. Звернули увагу на схожість? До чого я це веду. До того що б на мене не розраховували. Чесно кажу. Я дуже хотів допомогти ну все сходиться до того що мене ще більше незлюбили. Прикро. Та це так. Нічого тут не вдієш. Таке життя

Що це?

  • 25.01.24, 19:43

Чи має таке бути в країні під час війни?

Шкатулка Пандори.

  • 20.01.24, 17:07
Не буду стверджувати,  тому що не знаю чи є це правдою. Я навіть не знаю звідки я це знаю. Просто знаю та й все. Те що перша хвороба на землі появилася з неволенням худоби. З того часу як з'явилося сільське господарство. Худобу почали держати в загороджені, на прив'язі. Утримувати проти її волі. С того часу й почались хвороби. Можливо це? Я думаю що так. А чого б й ні. Науковці тільки на 5 % дослідили світовий океан. Припустимо. З самого початку на планеті була заложена ця функція. Така собі шкатулка Пандори. І люди своїми діями її відкрили. А якщо таких шкатулок було багато і ми своїми діями їх відкриваємо. Яким був би цей світ?  Якби ми своїми діями їх не відкрили й не випусти те що було всередині на зовні. 

Мобі Дік або одержимість.

  • 20.01.24, 03:13
  Розповідь ведеться від імені американського моряка Ізмаїла, який пішов у рейс на кітобойному судні «Пекод», капітан якого, Ахав (відсилання до біблійного Ахава), одержимий ідеєю помсти гігантському білому киту, вбивці китобоїв, відомому як Мобі Дік (в попередньому плаванні з вини кита Ахав втратив ногу, і з тих пір капітан використовує протез). Протез був виліплений з щелепної кістки кита. Мобі Дік є ворогом усіх китобоїв, він потопив безліч суден і вбив і покалічив багатьох матросів
(   Одержимість:
низка особливих психічних станів людини, що характеризуються відчуттям підлеглості ворожій і незборимій, зазвичай ірраціональній, силі.
перебування в полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті, настрою і т. ін.)
  “Пекод” залишає гавань в холодний день Різдва. Ізмаїл вперше вийшов в море на кітобійному судні і спостерігає особливості промислового судна, роботи і життя на ньому
  Ахав наказує постійно спостерігати за морем і обіцяє золотий дублон тому, хто першим помітить Мобі Діка. На кораблі починають відбуватися зловісні події. Випавши з човна під час полювання на китів і провівши ніч на бочці у відкритому морі, божеволіє юнга корабля, хлопчик Піп.
  Капітан Ахав намагається дізнатися в усіх зустрічних кораблів, чи не бачили вони Мобі Діка? Для нього він втілення зла, хоча не всі поділяють і розуміють бажання помсти.
  Зрештою «Пекод» наздоганяє Мобі Діка. Погоня триває три дні, за цей час три рази команда корабля намагається загарпунити Мобі Діка, але він кожен день розбиває вельботи. На другий день гине перс-гарпунер Федалла, який передбачав Ахаву, що він піде перед ним. На третій день, коли корабель дрейфує неподалік, Ахав б’є гарпуном Мобі Діка, заплутується і тоне. Мобі Дік повністю знищує корабель і весь екіпаж, крім Ізмаїла. Від удару Мобі Діка тоне і сам корабель разом з усіма, хто на ньому залишався.
  Ізмаїла рятує порожня труна, яка як пробка спливає поруч з ним – схопившись за неї він залишається в живих. На наступний день його підбирає пропливаюче повз судно «Рахіль»

Байдужість.

  • 12.01.24, 19:19
Далі нічого цікавого. То колись потім, розповім, що було далі. Зараз же, я хотів би зрозуміти, чому все саме так відбувалося. Чому я ні де небачів присутність Разума.  Трохи подумавши бажання пропадає. Розумію що це Україна і тут діють свої закони. Останнім часом, якщо бачу безлад, собі кажу що це Україна і тут це за нормально.Була б це якась друга країна, то мабуть, знайшли б десяток умників з нестандартним мисленням й розробляли якісь проекти які допоможуть знищити кацапську нечіть з своїх земель. Як поліпшити стан війська. Щоб не за допомогою облав поповнювати ряди. Щоб зберегти життя солдат і нанести максимального урону ворожому війську. Ну нажаль це Україна і тут це не важливо. 

Протилежність коханню не ненависть, а байдужість

Білий ворон(8)

  • 09.01.24, 07:21
8
    Приїхавши до наших на хату, я запитав, командира взводу чому нас не виводили. Він відповів, що ходив до штабу, а там йому сказали йти звідти. Він і пішов. Коли нас відправляли на штурм, казали що це максимум на пів дня. І що по першій можливості нас виведуть. Мені не подобалось коли мене обманюють або обманом заманюють. Тож я сказав про це командира взводу, що це був останній раз коли нас обманули. Далі ми пішли займатись кожен своїми справами.
      В голові крутилися ось які думки. До Барселони є як мінімум три дороги. А заїхати можна тільки однією. Це та дорога по якій нас завозять і вивозять. По решті доріг проїхати неможливо. Кацапи ведуть прицільний вогонь. І проїхати ними й зостатися в живих нікому не вдається. Транспорт до Барселони вони теж не підпускають. Нас висаджують і забирають на відстані кілометра. Пішки, будь ласка, іди. Чому так? Моя відповідь. Для того, щоб контролювати й знати коли й скільки людей заїхало і виїхало. Хто куди пішов й хто звідкіля вийшов. Пройти не примітно можна по темному, якщо маєш костюм який не видно в тепловізор. Подивився в інтернеті в продажі вони є. Щоб нормально працювати треба, щоб ще був хороший глушитель, тепловізор на каску й оптичний приціл с тепловізором на автомат. З таким спорядженням можна було попрацювати. Ще б камеру що через шнур підключається до телефона. Такі маленькі. Викопав секретку і ведеш з неї спостереження. А якщо протягнути зв'язок по кабелю, то й вогонь нашої артилерії можна корегувати. Все це крутилося в мене в голові й коли я десь віз ком.взводу, то я йому це все виклав. І розмовляючи зі мною він начебто  розумів щоб виконувати завдання треба необхідне спорядження. Без спорядження це тільки марна трата часу.
     Довго нам відпочивати не дали. Треба знову йти, на цей раз розвідати одну точку. На цей раз троє. Я, мужик 54 років й той що втік витягнувши планшет. Того що втік назначили старшим. Всі решта знайшли причини, щоб туди не йти. Час виходу о другій годині ночі. Це мене влаштовує. За дня підготовили рюкзаки. Вечоріє. Сиджу вечеряю забігає ком.взводу і каже. Бігом збирайся ви виходите за п'ятнадцять хвилин, переночуєте на Барселоні й ранком підете працювати. Я йому відповідаю. Я на Барселоні ночувати не буду. Щоб нормально працювати треба нормально постать. А на тому смітнику не поспиш і гімном тхне ото всюди, мене від усього того верне. Він біжить в штаб і доповідає їм мої слова. І узнає, щоб ми о другій ночі виїхали. Ті йому кажуть, що ні. Виїзд увечері. Він приходить до мене і щоб я збирався. Я відмовляюсь іти на вихід. Ті йдуть у двох. 
     Ранком приходить новий начальник штаба і розбирається що і до чого. Я йому роз'яснюю причину. Що якщо ви хочете, щоб я там ночував, дайте мені час днем викопати й облаштувати місце. Щоб я в будь-який час міг зайти й там переночувати. І йому розказую про костюми анти тепловізійні, про приціли й глушитель. І запитую його. Чому в нас цього нема? Чому держава виділяє кошти на ремонт тенісних кортів й на знімання фільмів. А ми як ті бомжі. Він відповів, вам ніхто нічого давати не повинен. Шукайте волонтерів і вони хай вам купляють. І сказав що за відмову йти мене переведуть в піхоту. Щоб я збирався, мене виводять. 
      Це було 1 вересня. 2023 року. Я заїхав в те село де ми були до цього. Здав автомат бронежилет каску. Забрав все своє в авто і поїхав в супроводі в село де були всі хто переводився або подав документи на ВЛК. Ми жили в центрі села в парку. Хто в наметі, хто в машині, а хто будинку. Це щось схоже на будинок культури, тільки маленький. Село невеличке. Нас було тут чоловік сорок. Старшим був замполіт батальйону. Був тут хлопець, я його знав. Він переводився і вже місяця три він їздив за штабом. Його документи десь посіяли. Були й з чорними ногами й діди які ледве ходили й п'янички які день у день напивалися. Люд був різний. Одних привозили других відвозили. Хто в лікарню їздив хто до штабу. 
    В той же день ком.взводу видалив мене із групи в сигналі. Видаливши мене, він написав в групі, що я кинув групу перед самим виходом. Написав про моє невдоволення щодо Барселони. Про те як я набридав йому щодо потреби анти тепловізійних костюмів, оптичних прицілів й глушителів. Що я накричав на начальника штабу. Пішли коментарі. Що тепер він в піхоті до бою голий піде. Правильно що ми йому не довіряли. Й всяку другу мерзоту. Деякі написали. Що так, таке спорядження нам би стало в пригоді.

Білий ворон (7)

  • 08.01.24, 09:15
7
   Приїхавши до першого будинку де мешкали наші,  взнаю що моє авто відігнали в село під Запоріжжя. Трохи згодом доходить інформація, що в випадку якщо я не вийду живим, вони вже рішили кому дістанеться моє авто. Мені це дуже не сподобалось. Приїхавши до себе на хату, хлопці випивали а я прийнявши душ, залив водою одяг, перекусив і ліг спати. 
   Наступного дня проснувшись, виправ і розвісив сохнуть одяг. Приготовив сніданок і поснідав. Почали вставати хлопці і скаржитись на головну біль. Наслідки контузії. Я і ще один хлопець йдемо до медврача і все йому розказуємо. Він каже щоб за годину в кого є скарги були в нього, повезуть до госпіталя. Я помню як бойовий ком.взвода казав, що обов'язково після першої контузії необхідно прокапатись. Бо можуть бути негативні наслідки. 
   Ми в п'ятьох всією хатою прийшли до медврача. Нас спочатку відвезли в госпіталь де прокапали і обстежили а звідти в обл. лікарню. Там нас розмістили по палатам і лікували три дня. Потім перевели в іншу лікарню і там ще прокапали. Ставлення  було ви вищому рівні. 
   На тій же хаті пили горілку, лікарство від усього. Хотя протверезів теж поїхали до лікарні.  Я забрав своє авто. Їхні авто були виведені з ладу тож останній час брали моє. Перевіривши рівень мастила в двигуну, він був нижче мінімума. Хотя перед цим я цікавився чі слідкують за рівнем масла. В групі написали що повірили все норм. Розганяли авто холодному двигуні і турбінна почала брати масло. Раз таке ставлення, для себе рішив, авто нікому не даю.  За це на мене понадували губи. Ще одне. В авто в мене до стелі був приліплиний шиврон розвідки. І хтось слово розвідка замалював білим маркером. 
    Відбувши в лікарні ми повернулися назад. Поки я возив ком.взвода в штаб бригади,  хлопці в трьох заїхали на нашу хату. В цей самий час, залетів літак і десь дуже рядом скинув авіабомбу і одного контузило так що він впав і почав блювати. Двоє других відбулись лехкою контузією. І вони знову поїхали до шпиталю. Остався я сам.
   Наступного дня привіз ще одного. І того нас на хаті зосталось двоє. Прийшла зарплата і всім не зарахували за виходи в П'ятихатках. Почали цікавитись що трапилось. І як оказалось нас в П'ятихатках по документах не було. І родичам погибших нічого не заплатять. За пару тройку днів знов на штурм. Сказали щоб нічого зайвого не брали, проводимо штурм і нас виводять. Цього разу з розвідки погоджуються йти тільки п'ятеро. Всі решта знайшли причини щоб туди не йти.
  Виїхали ми о другій годині ночі. Нас довезли за один кілометр до Барселони, далі пішком. На штурм нас йшло дванадцять людей. П'ять розвідка і семеро із штурмової роти. Зайшовши на Барселону трохи пересиділи. Тут нічого не мінялось. Мусора ставало ще більше і гавном воняло ще сильніше. Мені не подобалось тут бути. Краще вже десь в окопі в лісі. Вийшовши з Барселони і поки йшли до лісу, пролетіло два літаки скидаючи авіабомби. На щастя для нас, вони скидали їх в стороні метрах в п'ятидесяти. Якраз на проти нас. Там не було нічого. Помилитись вони не могли. Більш всього нас жаліли. Так думав і думаю я. Далі в ліску нас пару раз накрило арт обстрілом. В голові гуділо, ми падали, вставали і йшли далі. Нас супроводжували вони слідкували за нашим переміщенням. Прийшовши на точку, старший вийшов на командування щоб отримати додаткові інструкції. Нам сказали чекати. Нас будуть прикривати танки. Ми чекали. Трохи згодом проїхав один танк і пробив колію до ворожих окопів. Він не зробив жодного залпа. Казали що в нього на стволі був чихол. Коли вже стало зовсім світло, нам повідомили що щось пішло не так і танки будуть тільки вечером і щоб ми чекали на місці. 
    Поряд з нами на пагорбі була точка де були наші позиції і я пішов до них поспілкуватися, що тут і до чого. Там було чоловік четверо. Їх тут тримали вже тиждень не міняючи. Бажаючих їх поміняти не було. На них було жалко дивитися. Вони не були схожі на воїнів, вони були схожі на тих яких сюди насильно виперли, як самих слабших. Ще був провідник. В нього добре виходило ходити тут і оставатися живим. Він був спокійний і не боявся. І таких людей сюди заводили і не виводили. Я бачів, що на мене теж звернули увагу, я був спокійний, також не боявся. І на мою думку мене чекала така ж участь що і цього проводніка. З нами був і той що того разу втік з планшетом. Цього разу з нами був мій командир відділення він же був і замком.взвода.  Його я поважав. Тож той вів себе тихо. Ті що були з штурмової роти всі крім командира були соляними. Наріки які нюхали фен і всяку другу гадость. В них мозгів вообще не було. В обід я с двома соляними сходив на Барселону за водою і сух пайком. Нас супроводжували ну огонь не відкривали. Ми щоб не нести лишній вес автомати біля хлопців покинули.
   Сьома година вечора. До нас підійшов провідник і два сапьора. З боку вони мали установити міни і підірвати їх. Отвлікающій момент. Тим часом танк почав вести огонь по позиціям противника. По рації передали щоб під час штурму ми йшли або по натоптаним стежками або по свіжим слідами від танка. Сапьори і провідник пішли на їх точку. Через деякий час вони повернулись. Один сапьор був поранений. Тільки вони вийшли на слід від танка і їх накрив арт обстріл. І одного посікло осколками. Та з допомогою він міг іти сам. Порациї передали щоб ми були готові йти на штурм. Танк перестав вести огонь і нам поступила команда йти на штурм. Ми пішли, спочатку прямо по стежці а потім повернули в хащі і йшли крізь хащі. Я і мій ком.відділення йшли перші. До виходу з ліска оставалось пару метрів. Далі мали бути позиції кацапів. Командир штурмовиків зупинив нас ми зайняли позиції і відкрили огонь. Стріляли на звук. По логіки вони нас чекали на стежці або на колії від танка. Туди вони мабуть і спрямували вогонь а ми їх обстрілювали збоку. Вистріливши почті все бека ми почали відступати. Відступали ривками засідаючи прикриваючи відхід. За пару годин ми були на Барселоні. 
  Та нас виводити не збирались. І нам прийшлось ночувати тут же серед говна і мусора. Облаштованих місць не було а в окопі сидячі сильно не поспиш. На ранок я почав тормошити старшого що був на Барселоні щоб нас вивели. Він вийшов на комбата, той не хотів нас виводити. Ну я все-таки знайшов аргументи і нам дали добро вийти. І ми пройшовши кілометр на точку де нас і забрали.

Білий ворон (6)

  • 07.01.24, 08:40
6
  Ніч була дуже довгою. Засинаєш на мить і прокидаєшся роблячи спробу заснути.Тільки почало світати я встав, зняв броніки і ростігнув кітель. Може хоть трохи висохне, подумав я. Також зняв берци, протер вологою салфеткою ноги дав подихати і  надів сухі носки. Простоявши так годину, застибнув кітель, заправився, вдягнув бронік каску і присівши під останками від дерева став чекати поки всі постають. 
     З пів години прийшов провідник, ми зібрались і пішли далі. Наша точка була не далеко, дійшли швидко. По дорозі валялись  лопати і один хлопець підібрав одну. Прийшли на точку, такі хащі як і перед цим. Терновник. Я запитав у провідника яке в нас завдання. Він відповів. Зайняти вигідні позиції і у випадку підходу ворожих сил, стримати їх. Я ще узнав з якої сторони можливий наступ. Він показав напрями.
    Далі провідник пішов. Я я запропонував визначити де у нас 12. Щоб у випадку підступу ворога було легше зрозуміти в якому напрямку спрямувати вогонь. Ми розмістилися полукругом на відстані чотири метри один від одного. Почали окопуватись. В мене і ком.взвода була одна сторона. Тож ми по черзі, один копає другий слідкує за периметром почали окапуватися. 
   Час від часу над нами пролітали ворожі дрони і ми зупиняли роботи, щоб не видати себе перед-часто. Почувши виход і свист в нашу сторону, прижимаєшся до землі в випадку щоб не заділо осколками які пролітали над нами розрубуючі ліству. В броніжелеті і каске  боло не зручно копати тож окопавшись трохи я їх зняв. Далі вже було легше. Чім глибше ставав окоп тим безпечнішою була позиція. За пару годин мій окоп був готовий. З верху над собою я натягнув невеличку легку маскіровочну сітку. Положивши на неї пару гілочок і сухого листя. Свіжо викопана землю притрусив листям і травою. На дно окопа застилив плашь. Під голову положив рюкзак. І коли не моя черга була дивитись за периметром, засинав.  
   Ком.взвода так і не спромігся окопатися. Він так і продовжував лежати на поверхні окопавшись на якісь п'ятнадцять  - двадцять сантиметрів. Хлопець що лишив свій рюкзак на Барселоні, час від часу просив у других воду.  Водою ділитися ніхто не хотів, так як не знали скільки часу ми мали тут бути. Та все ж ділились. Поряд було чути автоматні та кулеметні черги. Та зрозуміти хто і по кому веде огонь, було неможливо. Ком.взвода робив спроби вийти по рації на командування, щоб доповісти. З спроби п'ятої в нього вийшло. Запасної батареї не було а ця вже сідала. Тож він вимкнув до наступної доповіді.
     Десь о одинадцятої, ми почули як хтось, гукає з сторони звідки мав наступати ворог. Вони знали що ми розвідка і щоб ми не відкрили по ним вогонь. Ком.взвода попросив підійти старшого. Це була група з десь двадцяти а то і більше солдатів солдатів. Вони мали йти на штурм. Заблукали. Рація не відповідає. Акумулятор сів. Старший попросив нашого, вийти по рації на командування і узнати що їм робити далі. Нашому з десь з п'ятого разу вдалось вийти на командування і доповісти. Командування передало щоб вони спустились трохи нижче і окопалися по флангам від розвідки. Вони пішли. 
    Стрільба та різноманітні вибухи то припинялися то починались ще з більшою силою. Приблизно десь о 14, до нас прийшов солдат з тих що мали бути від нас по флангам. І попросив щоб помогли винести пораненого. Пішов я, ком.взвода і ще один хлопець. Поки йшли він розповів. Що до них прийшов провідник і перевів на нову точку на якій вони мали закріпитися. Буквально сразу їх накрило арт обстрілом і автоматними та кулеметними чергами. Вони так і не зрозуміло хто і звідки. Двохсотих лишили на місці. Не вистачало людей щоб поранених винести і вони за допомогою звернулися до нас. 
    Ми знову чуть не заблукали поки шукали пораненого. Найшли. Він не міг йти. Вище коліна було накладено два турнікети. Нога була вся в крові. Нош в нас не було, взяли його на автомати і почали виносити.  Продираючісь крізь хащі несучі в п'ятьох людину вагою приблизно 110 кг на автоматах, дуже важко. Дійшовши до місця де ми були, зайшли забрали свої рюкзаки. Чекав нас тільки один. Другий той що постійно нервував, взяв у рюкзаку ком.взвода планшет з кропивою і втік. Нам нічого іншого не залишалось як нести пораненого в добавок к своїм рюкзакам. Над нами постійно кружили дрони і по нам працювала ворожа арта. Провідник показав нам направлення в якому нам йти на вихід і залишив нас. Ми були лакомий кусочок. Група людей з 8 чоловік йшла в куче. П'ять несло раненого, двоє на підхваті тих хто втомився і не міг нести і ще один ніс кулимет. По нам постійно вели арт обстріл. Приходи були настільки близько, що піднявшись з землі, голова гуділа як колокол по якому ударили молотом, і секунд десять нічого не розуміючи дивився по сторонам. 
   Ну нам якимось чином везло і нікого не зачіпало. Далі ми хватали раненого і продовжували путь. Часто робили перевали бо сил нести вже не було. Так ми несли пораненого більше сими  годин. Останній переход ми йшли вже по темному. Побачивши нас, нам на зустріч вибіг ком. штурмової роти що був на Барселоні і поміг нам нести раненого. 
    Зайшовши в окопи ми були раді що нам вдалося дійти цілими. Ми були останні хто мав вийти і на нас вже не чікали. В окопах було багато людей. Були ранені. Багатьох трясло від пережитого. Деякі плакали. Був і той що кинув нас і втік. Він розказував що допомагав виносити раненого. Хотя його слова ніхто не підтвердив. Друга п'ятірка теж була тут. Вони вийшли ще в обід. 
    Далі почали вивозити людей. Першими в м-ку вскочила наша еліта. Нам же сказали чекати. Поки ми чекали, до нас підійшов ст.сержант батальйона і сказав що ми залишаємось тут. На що я відповів. Що в нас всі контужені і що ми виходимо. Це йому не сподобалось ну діватись йому було нікуди. Він дав добро, тільки нам треба було вийти самостійно і пройти десь кілометр. Там нас заберуть. Я швидко зібрав остатки і ком.взвода.  Він був в очках і маске. Стекла маски запотіли і він нічого не бачив і його пришлось виводить чуть не за руку. Пройшовши кілометр, ми дочекались м-ку. Я виліз на броню, так було цікавіше.





    Нещастя послані не для того щоб засмутити - але протверезіти. Не для того щоб шкодувати  - але стати мудрими.  Гоберт Уельс.

Білий ворон(5)

  • 06.01.24, 09:06
Далі ми переїхали до попереднього місця дислокації. Пробувши тиждень, переїхали до Малої Токмачки. Взявши з собою тільки не обхідне. Сказали що будем йти на штурм лісопосадки перед Роботіним. Розмістились в двох будинках. Там де був я, поселилось десять. Жартома я називав нас "10 нігрітят". Четверо оселились в погребі, решта в будинку. Вокруг села стояла арта і вила неперервний огонь в сторону ворога. С той сторони теж вели огонь. По селу була розруха. Інколи до села залітали ворожі літаки і скидали авіабомби. 
    Ті що заселилися в погріб, знайшли 20 літровий бутель з вином. Тож гульня продовжувалась. На нашій хаті не було ні світла, ні радіостанцій, ніякого зв'язку з зовнішнім миром. Щоб вийти в інтернет треба було йти на край села і там ловив МТС. Тож кому було потрібно подзвонити або отписатись рідним, йшли туди. Першими покинули нас двоє з погрібна. З ними все добре. Вони знайшли причину тут не бути. Один скаржився що після контузії став погано бачіти. Дивно було те що він продовжував грати на телефоні в танчики. Другий скаржився на головну біль. І нас осталось восемь. Далі поїхали від нас ще троє. Два прикомандированих сапьора і наш медік який скаржився на біль в спині. І нас осталось п'ять. По трохи привиклося. Займались охоронною штаба, їздили в справах. Пройшло вже десь тижнів три, як ми заїхали в Малу Токмачку. Деякі продовжували жити на попередньому місці діслакації. 
     З нашої хати да жили командири і еліта прийшов гонец і повідомив щоб збирались і йшли до них на хату будем їхати на штурм. Це був ранок. Ми швидко зібрались і прибули. Чекали годин з дві, щось пішло не так і дали відбій. За пару днів це повторилося тільки вже в обіт. Ми прибули запасшись боєприпасами водою і їдою, діб на дві. Більше не понесли б. З взвода в двадцять сім людей тільки десять пішли на вихід. За нами приїхала м-ка. Скорапомошь на гусинічному ходу. Нею людей завозили і вивозили. Місця в середині всім не вистачало тож пару чоловік пролізло на броню. Так нас вивезли за 1 км від противника. Точка на яку нас привезли називалась Барселона. М-ка зупинилась, ми вискакуючи один за одним стрибали в окопи. Пройшовши трохи по ним, розмістились і стали чекать.
    В прошлом це були кацапські окопи які були розгромлені і взяті нашими. Трупи кацапів тут же в окопах і засипали. Окопи були на половину засипані. Всюди валялось сміття. Пластикові пляшки с під води, пакети з сух-паїв і різне сміття. Воздух був насичений трупним запахом і гімном. Гімном воняло більше.  Кучі гімна і туалетна бумага були повсюди.
    Ми були под арт обстрілом і чекали коли при утихне щоб їти далі. З годину вони при утихли і ми видвинулись далі. Вийшовши з окопів і пройшовши метрів п'ятсот по асфальтній дорозі звернули в хащі, начало невеликого ліска. Точніше в те що від нього осталось після бомбардування. Місцями валялися остатки людських тіл, і всяке таке схоже на те що ми несли з собою.Тут я тільки взнаю, що ми ділимось на дві групи по п'ять чоловік. В тій групі що попав я був ком. взвода, хлопець який свій рукзак з провіантом бросив на Барселоні, і ще двоє. Перша група йде перша ми за нами. 
   Ком. взвода йде перший і відстає від них і ми починаємо блукати шукати свою точку. Хлопець що бросив свій рюкзак йшов останнім, почав нервувати. То відмовлявся йти то кричіть щоб швидше йшли. Ми заблукали. Ком.взвода достає планшет і питається по крапіві знайти куди нам йти. Безрезультатно. Бачимо  позиції наших. Я з одним із хлопців іду туда, розказуємо своє положення. Вони викликають по рації проводніка, щоб той прийшов і нас забрав. Ждемо хвилин п'ятнадцять, приходить проводніка і каже ком. взводу, що він йому сказав, чекати! Він відведе першу групу а тоді прийде за нами. Почало темніти. Він нас відвів в ближайшее хащі щоб ми там переночували а утром вже відведе нас на нашу точку. В хащах  по темному ми на скільки могли окопалися. Одяг був мокрий від поту, хоть бери і викручуй. Ком.взвода захотілось подивитись по планшету де ми є. А потім не як не міг його виключити і по нам трохи прилетіло. Повезло. Мимо. Так і полягали на сиру землю в мокрім одязі роблячи спробу заснути під звуки грохота, жужання і свистка.