Євробляха – грань української бідності

Взагалі-то таких граней не так вже й багато. Дарма що Україна визнана найбіднішою країною Європи. От, скажімо, мінімальна пенсія, яку отримує моя дружина, - 1504 гривні – можна на це прожити, чи ні? На ці гривні можна купити 3706 російських рублів, а на 3500 рублів  на місяць можна, як скандально стверджує така собі міністерка з Саратова, прожити в Росії (місцевий депутат-комуніст довів це на практиці, щоправда, схуднувши за завітний місяць на 7 кг.).  Тож бідні у нас не є найбіднішими. Може, саме тому – зважаючи на російську бідність, -  з України в Росію вперто не їдуть її так звані російськомовні співвітчизники.

Багато українців, тікаючи від бідності, їде заробляти в європейські країни.  Тут не посперечаєшся: заробітки вищі. Але й працювати українець мусить більше, аніж вдома.  Агенціії з найму української робочої сили відверто пишуть, що треба працювати 10-12 годин 6 днів на тиждень. Лише так виходить 1000 євро на  місяць (14 злотих на годину «на руки» електрику в Польщі, за житло робітник сплачує з цих грошей).  На своєму останньому місці роботи я, працюючи відрядно, заробляв 90 гривень на годину – як у Польщі. Щоправда, за відсутності навантаження працював я 4-5 годин на добу, 4 дні на тиждень.

Але не відсутність роботи збіднює українців. Роботи повно: один сайт дає 63449 вакансій в Україні, тимчасом як лише 1373 – майже в 50 разів менше  - в рубриці «інші країни». Бідність є наслідком радянської системи оплати праці, чинної донині. Мізерний відсоток зарплатні у собівартості товару, тарифікація, штатні розклади тощо. Товар чи послуга коштує дорого, а робітник, що їх виробив – отримує мало. Тому навіть коли  в кращі часи я заробляв 1500 євро, я не міг собі дозволити простої, звичної для західної людини речі – розвантажити свій холодильник і щодня харчуватися в ресторанах  – благо їх нині вдосталь.  Для мого апетиту виходило надто дорого.

І машина. Вона залишається такою ж «розкішшю, а не засобом пересування», як і в часи створення цього мему. Ні, звичайно, машин багато, навіть занадто. Як і ресторанів. Але спосіб їх вжиткування є суто радянським – з вимушеним (через захмарні банківські ставки) валютним накопичуванням, самообмеженням заради досягння «мети».

Радянську проблему речей, що їх «достают», а не купують, розрішив second-hand (секонд-хенд становить 54% імпорту продукції легкої промисловості); радянську проблему таксі – uber.  Рух євробляхерів є цілком закономірним етапом десовєтізації-вестернізації нашого суспільства. А значить, стиранням ще однієї грані української бідності. Влада має це зрозуміти.

Євген Зарудний