Профиль

gonopolsky

gonopolsky

Израиль, Пэтах-Тиква

Рейтинг в разделе:

Сайт про село

Недовго думав, хоч перед цим довго вагався podmig
Переписувався по скайпу з однією цвітнянською жінкою (да, забув - Цвітна - це село на Кіровоградщині, звідки мій батько і бабуся з маминої сторони), так от, вона заслужена художниця України, відома особа, а було таке, що наші роди в ту ще війну, - німецько-радянську, - зустрілися в горі, і її бабуся й мати допомагали двоюрідним сестрам моєї бабусі.
То вийшло, що я заборгував Цвітні та цвітнянським. 
От і дай думаю, зроблю сайт.
І зробив - http://tsvitne.kl.com.ua/
Далі треба думати, як його трохи розкрутити, а я ще трудовий піт з чола не витер після такого-сякого наповнення та налаштування. Так що все попереду, як воно й має бути lol

Як я свій світ підзолочував

До речі, я тут згадав в одному пості, що найсмішніша книжка в світі – це "Троє в човні, не враховуючи собаки".

Думаю, ясно, що на узагальнення, зокрема світового масштабу, я не претендую. Хоча й написав "в світі".

Тим більш, коли йдеться про гумор – які тут можуть бути "загальнощі"? Гумор – річ набагато індивідуальніша, ніж почерк і навіть ніж улюблена кількість часнику в затирачці.

Буває, хтось розповідає анекдот, - сам мало зі стільця не падає зо сміху, а всіх навколо як заціпило. Лише співчутливо дивляться на реготуна, а деякі, чемно прикриваючись, позіхають.

Особливо це в жінок спостерігається. У них багатозначність співчутливості в поглядах і показна чемність прикривання при позіханні сягають буквально висот акторської майстерності.

Так що моє, може й не дуже обережне, "в світі" можна виправдати. Хоча б так: "ну, в кожного свій світ".

Кому здається світ білим, кому чорним, кому з підсинню, кому й з прозолоттю.

Я в цьому, до речі, переконався колись на прикладі – до речі, - тих самих "трьох у човні".

Колись, - після армії часто людину тягне кудись, хоч до чорта в зуби, аби з батьківського дому висотатись, - найнялись ми в монтажники з дружком, Толіком, та й поїхали до Кривого Рогу. Тоді там (гай-гай, мало вже хто пам’ятає ті часи) дев’яту домну будували.

Живемо в "общазі", тобто в гуртожитку, народу з усіх країв будуправління понасилали.

Платять так-сяк, тому десь за тиждень до зарплати гроші з кишень кудись упливають. Мабуть до витоків грошових річок, нереститися.

І от тиняються хлопці по кімнатах та коридорах, не те що в пивну, - на вулицю не вийдеш, бо вітром здує, кишені ж нічого не обтяжує. А без баласту…

Ходять злі, іноді непромоченими горлянками щось гарикнуть один до одного. Але переважно чути скрип у мізках, – метикують, у кого б ото хоч рубля позичити.

А я сиджу на своєму ліжку, занурений в той човен з трьома лобурями та з собакою. Блаженна, (чи блазенська – бувши певен своєї зовнішності, не дуже придивлявся) усмішка писок розтягує, і час від часу регочу, витираючи сльози. У такій відключці від голоду й тверезості, що не відчуваю, як небо в кімнаті затягує хмарами, починає десь гримотіти.

Нарешті напруга лускає, хлопці не витримують такого знущання над загальним горем, і першою блискавкою в мене летить чиясь подушка.

Не дуже нею пристрашений, все ж вдаюсь до оборонних заходів, повертаюсь трохи, щоб книжку з рук не вибило, і виставляю руку.

Продовжуючи поглинати текст та сміятись.

Град подушок та інших особистих речей моїх ображених товаришів, - Сашка Шноцель навіть черевика свого не пошкодував, - швидко почавшись, швидко й ущухає.

Нарешті до мене доходить неетичність моєї поведінки. І я, приховавши якомога ретельніше книжку, йду, витираючи сльози від сміху, до Женьки на другий поверх за сухарями. Вчора домовились.

Отак мені ті "Троє в човні" підсвітили та підзолотили мій світ. До зарплати.

На відміну від товаришів, котрим свої світи не було чим ні підбілити, ні синню підвести.

Понеділок починається в суботу. Завжди

Да, так от... Пам'ятаю, перша аудіокнига, котру прослухав, була "Майстер і Маргарита". Я її колись давно таки подужав російською, ще паперовий варіант.

Тому, думаю, може хоч сюжет, вже знайомий, не буде відволікати від мови, лексики тощо. Ага... З Булгаковим таке не пройде. Довелося знов переживати сюжет, а лексика вже йшла паралельно якось.

Переклад, щоправда, дуже сподобався, багата мова, багато, як я потім зрозумів, слів настільки живих, що в академічному словнику вони йдуть десь у 4-му або 5-му значенні. 

Дядечко, який, як я зрозумів (хоча й не впевнений), переклав роман і читав свій переклад, душе душевно читав, так здається, начебто й "непрофесійно", а таким "домашнім" голосом, але дійсно душевно, навіть іноді, в самих зворушливих місцях, давав трошки паузу, відчувалось неначе ковтає клубок у горлі або й сльозу втирає.

Я потім, десь за рік, ще повернувся до цього перекладу й десь з півроману знову прослухав уривками.

Не знаю чому, але мені ввесь час здається, що гумор у Булгакова дуже близький до українського і сам він з його оригінальністю в ідеях і метаморфозах – неначе в Києві його випечено. На радість людям.

Власне, як Гоголь окремо стоїть в російській літературі, так і Булгаков окремо.

Понеділок починається в суботу. Завжди

Колись довелося піти в перекладачі, перекладати українською. 
А оскільки з усіх запасів лексики, що розтрусилися по дорогам життя за десятки років, залишилася чиста тобі мізерія, - крихти суржика, довелося на ходу винаходити методику, щоб якось подешевше та пошвидше нагорнути, наскирдувати, надолужити, нагрузити на віз та коням фуражу на довгу дорогу, та те, та се...
Методика не затрималась, швиденько виникла в голові, і коли я по інтернету знайшов одного знавця мови, я її дохідливо пояснив йому. Він залишився задоволеним, тому що роботи йому було лише слідкувати за моїм белькотінням та поправляти коли що не так. 
А я, за методикою, копіював якийсь текст російською мовою в ґуґл-докс, надсилав йому посилання, він собі його розкривав, і я читав все це йому по скайпу українською. Коли він мене зупиняв і поправляв, я записував тут же на цьому місці в тексті переклад правильний і гнав далі. Спочатку все рясніло поправками, але тиждень за тижнем... 
Коротше, так я прочитав з ним найсмішнішу книжку в світі, "Троє в човні, не враховуючи собаки", потім взявся за Стругацьких, "Понеділок починається в суботу".
Разом з цим, за браком часу, почав не читати, а на ходу, по дорозі на роботу та назад слухати з Ютюба аудіокниги. 
Ну, про це вже якось іншим разом.

Доведеться вибирати, дітки

А ЯКЩО ТАМ І СПРАВДІ ЩОСЬ НЕБЕСНЕ...

Коли ми були маленькими, нас частенько дурили. 

І не заради якоїсь користі, а просто так: потішно, коли говориш дитинчаті що завгодно, а воно тобі вірить.

Отак нам говорили що завгодно, а ми все вірили. Потім вже, підростаючи, починали ми розуміти, що існує в житті така річ, як обман. 

Попервах це нас ображало. Потім, у відчаї, починали ми підозрювати, що все, що нам говорять, - то якась неправда. Ще далі - намагалися удавати з себе таких собі тямущих, які начебто розуміють, про що йдеться насправді. 

А що залишалося нам робити? - ми були маленькими, а всі навкруги були більшими за нас.

Але ж з часом, з літами, набираючись життєвого досвіду, ми навчалися сяк-так влаштовуватися в цьому світі брехні. Навчалися орієнтуватися в мірах і різновидах неправди, ба навіть відчувати себе в цьому світі як удома. 

Ще б пак! - нас, тертих і стріляних, вже задешево не купиш і з пантелику не зіб’єш…

Проте лишилася все ж таки одна тема, в якій ми так і не навчилися орієнтуватися, так і не зрозуміли, як відрізнити в ній брехню від правди. І називається ця тема - “щастя”.

Нас тут, як і колись, дуже легко обвести круг пальця. 

Перш за все, зрозуміло, тому, що нам так і не вдалося з’ясувати достеменно, що ж воно за штука - щастя. І не через те, що ми аж ніколи не відчували в житті нічого схожого на те, як нам його змальовують.

Звісно що не через це. 

Просто - “широка вона, людина”, як сказав Мітя Карамазов. 

Настільки широка, що постійно жевріє в ній підозра, - а що як там, за межами того кайфу, в якому я зараз купаюся, там он, за тим он гайком, є щось таке небесне і ніколи не ким не куштоване, що опинись я там, - дивився б на себе, який ось зараз хлюпається тут, як на безмозку худобину.

 

І ВСЕ Ж ЇМ ВДАЛОСЯ ЗБИТИ НАС З ПАНТЕЛИКУ

Ну, то воно ще б і не біда, з нашими відчуттями ми так-сяк розберемося. 

Але ж як нам, пливучи річкою життя, як оця ось дітлашня на малюнку, зорієнтуватися б вчасно, і не пристати зненацька до якогось не того берега? 

А проблема ускладнюється ще й тим, що і до того і до іншого берега нас вабить, і від того, і від іншого з душі верне.

Тобто огида бере і від закликів “борися! в боротьбі здобудеш!” - бо ж напврочуд багато грошей іде на відео-друко-інтернет-радіо-телереклами, що провокують нас: ну, ще ривок, ще спроба, ось воно, щастя, хапай його за хвоста! Клікни на банер, зателефонуй, прийди, подолай свою нерішучість, лінощі і недовіру! Придбай це, купи се - і буде тобі щастя!

Проте і від іншої сторони, що виглядає як щастя в єднанні з іншими, у віддності загальній справі, у взаємній допомозі й братерстві, - також нас відштовхує якась внутрішня сила. Та власне й зрозуміло, - яка. 

Занадто багато було в історії прикладів оманливої, а то й примусової “дружби”. Починаючи з племінних об‘єднань до соціалістичних держав. Прикладів єдності тимчасової, комусь потрібної, коли ми “один за одного”, а хтось тим часом - за наш рахунок… 

А потім ці “хтось” призначають нам інших друзів та інших ворогів. І знову - братайся з цими, бий тих, - і тільки через те, що комусь це потрібно. І знову - ми один за одного, а вони верхи на нас. 

А іноді нас просто зганяли докупи, і - “палицею до щастя”. Ну скільки ж можна?..

Хоча людину, за її природою, завжди тягне до єднання з іншими. Відчуття “ми” надає їй сили й наснаги. 

Просто потім, коли, через кілька днів, або років, або й поколінь, подивишся на те, що ті “ми” накоїли, узнаєш паскудну сутність тих, хто нас “згуртовував”, - хочеться піти кудись і побути там поза межами усіляких “єднань”, просто самому. Наодинці.

Але ж і це - не вибір. Поодинці нас і обдурити легше, і передушити як тарганів. 

Так що, як не крути, а доведеться нам вибирати, дітки. Усе життя на латаному надувному плоті не проживеш. Та й були б сякі-такі острови на річці життя, а то ж так… марева одні. 

Доведеться нам приставати до одного з двох берегів.

Карикатура нашого життя, ілюстрація нашого вибору.


Він - реальний пацан

ТАКА ОСЬ ЦІКАВА ІСТОТА

Людину створено із матеріалу, який зветься “егоїзм”. І це не “фігурально мовлячи”. Бо егоїзм визначає режим роботи усіх складових того, що зветься людиною. На усіх рівнях, як на тілесному, так і на психологічному й соціальному.

Тож давайте запам‘ятаємо це, - і не дамо найчистішому альтруїзмові клітин і органів тіла обдурити себе. Хоча усі вони і працюють кожний не заради себе, і, якщо потрібно, жертвують собою, не розмірковуючи.

Адже ми вже знаємо, чого варта самовідданість одного заради виживання і перемоги багатьох. Самозречення частини заради цілого. Змальства ж виховувалися ми на книжкових і кіно-прикладах самопожертви в бою, безоглядної доброти заради когось. Гуртом бігли битися у сусідній двір, не боючись, що надають так, що потім не встанеш.

Так що нас таким “альтруїзмом” в облуду не заведеш. Тому що все це - той же егоїзм, лише в обсязі певного дієвого цілого, в егоїстичних діяннях якого ми, його частинки і клітинки, беремо участь, - альтруїстично і самовіддано.

І ось перед нами - ми, людство, як одне таке “дієве ціле”, як одна велика Людина. Без поділення на таких і сяких, - усі. Від “таємних володарів світу” до безпритульних бродяг.

В цьому великому цілому ми - як клітини в організмі, і на нашому клітинному рівні, ми увесь час займаємося виключно з’ясовуванням між собою хто з нас хто. “Ху із ху”, як то кажуть. А от природа до нашої зацікавленості у таких речах ставиться з образливою для нас байдужістю. Чому? А тому що як рослинний світ, незважаючи на всю його різноманітність, є для неї одним, таким от, організмом, і як тваринний світ для неї є дещо ціле, так і нас вона, матінка-природа, сприймає як одну таку ось цікаву істоту. У якої, зрозуміло, є свій певний процес розвитку, своя вдача, і свої (все ж таки людина!) - погляди.

І їй, власне, начхати на те, що все це в нас має цілковито егоїстичну спрямованість. І розвиток - заради себе, і вдача - прагнення усім показати те саме “ху із ху”, і погляди, - “все навколо раніше чи пізніше буде моїм”.

 

НА ПОРОЗІ “МОМЕНТА ІСТИНИ”

Так от, ця ось “всесвітня людина”, недоросток, - якихось зо два мільйони років як народилося, - накачавши м’язи науково-технічних досягнень, і вже поглядаючи зарозуміло на цілий всесвіт, - “хто тут, мовляв, подібний до мене такого?” - раптом починає відчувати якийся спротив.

А шо це воно тут за один?.. Земля? Тю… Кулька, яку він знає вже вздовж і впоперек, на якій місця не залишилося без нашкрябаного “тут був я”? Цей трамплін, від якого відштовхнувшись, він уже давно в мандри у всесвіт вирішив пуститися? Та ти шо, малюк, ти взагалі розумієш, до кого сікаєшся?

Але малюк - він “реальний пацан”. І реальність його полягає як раз не в тому, що він може затопити нахабу океанами, або випалити його дощенту зі своєї поверхні.

Реальність його саме в тому, що він є цільною, єдиною й гармонійною природою. А в природі немає фантазій і чудес, там усе, як би воно не розвивалося, залишається виваженим і пов’язаним одне з одним. А от егоїзм “розумної” істоти у своєму розвитку настільки спотворює картину дйсності для свого носія, що для того увесь світ починає поділятися на дві нерівні частини: на НЬОГО самого, - і на все решту, як тло.

Інакше кажучи, увесь завдаток часу, який дали нам на розвиток, витрачений був не на те, щоб виростити Людину, а на те, щоб вигодувати егоїзм, який примушує нас жити у викривленій реальності.

І ось карикатура, і говорить вона про нас, як стоїмо ми впритул до “моменту істини”. Коли природа несподівано починає показувати нам, аж як розвинутим, “хто в хаті хазяїн”.

Ну а далі все вже залежить від нас. Тобто, - або зробимо правильні висновки, або, засліплені нашим егоїзмом, продовжимо гинути.


Какофонія



ГРУБИЙ ДОКАЗ

Якщо вже говорити відверто, то всі ми в житті - прості виконавці.

Той, хто вважає себе диригентом подій і результатів, нехай зробить таке: хай піде до своєї дружини і поставить їй найбуденніше питання: “Хто в хаті хазяїн?”

Можна бути цілковито впевненим в тому, що сердега, ще задовго до того, як її вичерпна відповідь дійде кінця, зрозуміє: його непохитна переконаність щодо своєї провідної ролі в своєму ж житті, була, як виявляється, безпідставною зарозумілістю.

Звичайно, наводити дружину як приклад - це нечесний прийом. Грубий доказ. Але наочний. Принаймні, опісля такої, вищезгаданої, перевірки, твердження, що всі ми в житті не творці, а лише виконавці, вже не буде викликати в того, хто її пройшов, відчайдушних заперечень.

І тоді вже можна буде спокійно зайнятися такими питаннями, як: так чиї ж це мелодії ми так слухняно награємо? І чому саме? І коли нас до цього привчили, та ще й так, що ми і не помітили?

 

ВІН НЕ МОЖЕ ІНАКШЕ

Так от, композитор, він же - наш, старанних виконавців, великий вчитель і диригент, - це наш всевладний егоїзм.

У царя Соломона (“Сулейман ібн Дауд, мир з ними обома”, “повелитель джинів”, - пам’ятаєте? от-от…) в його “Екклезіясті” нашого володаря так і названо: “цар старий і дурний”.

Чому “старий”? Тому, що передує навіть народженню самої людини. Її ще й в проекті не існує, а “цар” вже зводить її майбутніх батька з матір’ю в якійсь затишній місцинці, аби вона, людина, з’явилась б потім на світ.

А чому ж тоді “дурний”? Запитання цілком резонне.

Адже він, егоїзм, нас розвиває, уперед підштовхує шляхами прогресу, усю нашу цивілізацію. І що більше в людини егоїзму, тим більше в неї сил, будь в чому, - і в опануванні науками, і в інших справах. Позбав нас егоїзму, - гидко й уявити собі, яким невиразним збіговиськом ні на що не здатних нікчем ми залишились би. Це з одного боку.
З іншого ж боку, ми, разом з цим, розуміємо, що егоїстичний шлях розвитку, яким ми плентались досі, - коли будь-який закон, хай навіть закон природи, для нас як дишло, - вже довів нас до краю. Тобто, носій егоїзму, людина, суне уперед, нехтуючи законами, гине - і разом з ним вмирає і її егоїзм.

Так через це наш володар і зветься “дурним”? Ні, якось воно не до ладу…

І дійсно, згадаємо, наприклад, того скорпіона з відомої східної притчі, який прямо посередині річки уп’яв своє отруйне жало в шию добросердій черепасі, що перевозила його на другий берег. Адже назвати його просто “дурним” було б надмірним спрощенням. Та й сам він, у відповідь на передсмертний зойк нещасної: “Навіщо ж ти це зробив? Ми ж обидва зараз загинемо!” - зізнався: “Я розумію, але я - скорпіон. Я не можу не вбивати”.

Відповідь цілком вичерпна: я - лише виконавець чужої волі. Волі своєї, скорпіонячої, природи.

Ото ж так воно і з нашим “царем, диригентом, володарем”: він губить свого носія, людину, він губить усю нашу цивілізацію, а отже, і себе, - але він не може інакше.

 

ХУДОЖНІ САМОВИПРАВДАННЯ

Через це і ми самі такі як є. Через це ми й хочемо завжди якомога більше і якомога швидше, а краще - все і зараз же. І нехай навіть це “все” супроводжується шкодою і небезпекою, для себе й інших, - так ще краще. Бо це ж дасть нам чудовий привід відразу ж, на ходу, створити прекрасні, талановиті балади, філософські системи, романи і блокбастери, котрі нашого “царя” і наші звірства і дурість дуже майстерно і художньо виправдають.

Більше того, вони, ці виправдання, в сукупності своїй, і створять те, що ми називаємо “культурою”, або ж “культурним фондом людства”. При тому, що всі цінності, які складають цей фонд, є не що інше, як жалюгідні виверти, покликані приховати наше безсилля перед нашим же “царем”.

Ну а поки що “все тече, але нічого не змінюється”. І поки жевріє безпідставна надія, що якось же воно та буде, - не може ж бути, щоб не було ніяк, правильно? - то ми, прості виконавці, граємо його мелодії. Із завмиранням серця стежачи за миготінням диригентської палички біржових зведень. І губимо какофонією своєї “гри в розвиток”, як той скорпіон, свою планету. Котра везе нас на інший берег, - у наше майбутнє.

Але ж чи можна через таку нашу поведінку назвати нас “дурними”? Та ні, навряд. Це було б надмірним спрощенням. Адже ми не якісь там нетями. Ми хоч які, а все ж таки виконавці. Виконавці чужої волі.

Капельмейстере, туш!


(як ми на себе усяке напинали і як себе розмальовували)

ВСЕ Ж ТАКИ ВАЖКО БУТИ ЦАРЕМ

Хоч я, чесно кажучи, не пробував. Та, власне, ніхто й не пропонував. Просто якось вона склалася, така думка про життя царське. Виходячи з побічних міркувань. Адже йому, цареві, увесь час доводиться ж показувати, що ти цар. А іноді й доказувати.

Проте, навіть якщо ніхто й ніколи не вимагатиме від тебе пред'явити докази і посвідчення, вже один лише обов’язок зовнішньо виглядати як цар здатний зробити сердешну короновану особу набагато нещаснішою, ніж будь-який з її підданих. Увесь цей протокол урочистих зустрічей і появ на людях, парадних прийомів і проводів, усі ці ритуали і церемонії… На тебе ж усі постійно дивляться і тебе постійно оцінюють. Слово честі, прямо жаль людину.

Але ж, з іншого боку, всі ми, люди, деякою мірою, царі. Принаймні, якийсь необачний філософ так людину і назвав: “цар природи”.

А подивитися на нас, - так ми, “царі”, дійсно нещасніші за усіх наших підданих - і з царства рослин, і з тваринного царства. Тварина самодостатня. Їй треба прогодуватися, захиститися і рід продовжити. Що? Ще щось? Та ні, дякую, бувайте, піду посплю…

А у її царя, у людини, на додаток до поїсти і рід продовжити, - ну прямо хвороблива манія щось там із себе увесь час зображати. Якісь речі на себе напинати, якось себе розмальовувати… і без цих речей і фарб воно, “цар”, почуває себе ну просто недолугим і нещасним. Та й інші “царі”, що навколо, на нього дивляться і його поціновують виключно згідно з тим, що воно на себе напнуло, і за тим, як воно розмальовано.

Тому численні книжки з історії костюма, ритуалів, символів, косметики й таке інше, так і репрезентують нам історію “людини розумної”, як послідовність змін ганчір’я і способів розфарбовування.

 

БЕЗ ОДЕЖИН

То, власне, хай би воно так і було, нас такі репрезентації не дуже й ображають, лише справа в тому, що людина ж розвивається.

А от у чому проявляє себе її розвиток - це вже окреме питання. Проявляє він себе не стільки в почерговій зміні форм товарно-грошових відносин, а також суспільних формацій, що заповзято намагаються їм відповідати. Розвиток людини набуває виразу, переважно, в усе сильнішому бажанні розібратися в тому, що вона називає “я”. Котре “я” виглядає сутністю може і невловимою, проте не залежною від ганчір’я і фарб.

Але ж, при цьому з’ясовуванні щодо свого “я”, все те, відповідно до чого люди один одного оцінювали, тобто “одежини-речі-фарби”, - страшно й уявити! - втрачає свою магічну силу. Паралельно зі зціленням людини від хворобливої схильності увесь час когось-там із себе зображати.

І от нам стан справ. З одного боку, вибір “що б таке на себе напнути” перестає бути вибором, а з іншого боку, виявляється, що, поки ми били один одного за те, що той виглядає не так, як я, - усі ми підійшли до краю, за який і заглянути моторошно. Бо там - тільки “я”. Без одежин.

А ми ж з ним так і не розібралися. І от з якої причини: намагаємося ми зрозуміти його поодинці, одягаючи його кожен у свої власні уявлення. А воно, “я”, на всіх на нас - одне. Просто кожний з нас отримує у тимчасове користування маленький голографічний осколочок від цього великого “Я”.

Тож, не знаючи цього, всі ми тільки й робимо, що штрикаємо і колемо один одного гострими краями свого осколка. І ось ми, усі порізані й поколоті, опинившись на краю безодні, прийшли до останнього вибору: уві що, знов-таки, вбратися. А точніше, - якої б воно форми собі набути.

Або ми всі набудемо форми того самого єдиного “Я”, як сказано: “як одна людина з одним серцем”, і вирвемося, нарешті, вгору із нашої мішанини ворожнечі, крові й багнюки. Або ж залишимося купою щільно притиснутих один до одного гострих уламків, - і безладно зсипемося у прірву.

Отже… останній вибір… барабанний дріб… нерви напружені до краю…

Капельмейстре, туш!


Померти завжди встигнемо


ТЯМКОВИТА ТАКА РИБКА

Відоме ствердження матеріалістичної філософії, “буття визначає свідомість”, обфольклорено вже багаторазово. Чого тільки не утворила з нього мудрість народна: і “пиття визначає свідомість”, і “биття” теж її визначає.

Коротше кажучи, виверт, відомий професіоналам пропаганди, вдався матеріалистам на славу.

А полягає цей виверт ось у чому. В загальний ставок всенародної низової думки, який кишить найрізноманітнішими переконаннями й упередженнями, треба кинути свою маленьку, скромну на вигляд, рибку. Навроді як, - та що, жалко хіба ? - хай собі поплаває, не гірша ж вона за інших.

Потроху цьому рибченяті вдається обрости фольклором, а це означає - бути прокрученим на всі лади в багатьох умах.

Таким чином “рибка” робиться своєю в ставку низової думки. Ну а потім починає рости, і одне за одним безслідно ковтати інші думки й переконання. У результаті чого робиться господинею ставка і володаркою умів.

Тим же чином опрацювала народна “мудрість” і ствердження про те, що свідомість людська чимось там визначається.

Жартуючи над ним, крутячи його й перекручуючи, ми й не помітили, що їй, свідомості людській, приділена в цьому реченні роль простого додатку, що відповідає на питання “кого-що?”

Отак от нам у мізки й вживили поняття про те, що сама вона, свідомість, нічого, власне, й не визначає.

 

І ВОНА УСЕ ЦЕ ТЕРПИТЬ?

І от ми, клюнувши на цей гачок, рвонули. Адже жити хочеться гарно, - і от, прагнучи до гарного й багатого життя, ми натиснули на педаль технологічного розвитку. А як же свідомість? - та нічого, потім якось узгодиться. Нікуди не втіче.

Злидні, регіональні проблеми й людське звірство ми оголосили наслідком “браку культури”, читай: слабкого технологічного розвитку.  А також - браку або ж надлишками ресурсів. Ну, взагалі кажучи, - буття.

Політики і мегакорпорації, - таки теж люди, - вирішили, що тепер вони вже точно зможуть правувати світом і вести його до якогось більш-менш усталеного стану. До якогось, хай млявого, але ж прогресу.

Як? А так, що технологічними доробками почали користуватися не тільки для перенаправлення грошових потоків, переозброєння армій і методів маркетінгу. Але й для впливу на все ту ж багатостраждальну свідомість. Методами тайними і явними. Адже вона, за загальною тепер вже думкою, чимось там визначається.

Ну а що ж вона, сердешна, свідомість людська, реальна, - так і мовчить? Усьому потурає? Невже й її та рибка проковтнула? Невже змогли її все ж таки ошукати ті, хто збирався її під себе переформатувати? Виявляється, що ні: зачекавши пару століть, поки ми розпалимося, війшла тим часом на проїжджу частину шляху прогресу, - і вперлася.

І все пішло шкереберть.

 

ДВА ВИДИ ЖИВЧИКІВ

Ніяке “буття”, ніякі статки й побутові поліпшення, ніякі, - на, хапай! - чудеса інформтехнологій, які здобувають для нас із кремнієвих долин, як вгодованих кролів із капелюха фокусника, не зробили людину людиною. Вона залишилась або істотою, яка тупо жує блага в “споживацькому раю”, або ще більш натасканим і озброєним двоногим звіром, або… ну й так далі.

Зачатки нових, неймовірних технологій, прагнення до прогресу й розквіту, бажання нормального майбутнього, застопорилися й гудять-надриваються: “дай дорогу!” А людська свідомість, упершись, стоїть на їхньому шляху і мстиво думає: “Ну-ну… Так хто там мене “визначати” збирався?”

І вона таки права. Тією самою “великою сірячинною правдою”. Тому що людина, всередині, не є її буття. І навіть не її свідомість. Всередині людини, в її основі, існує живчик. Зветься він “бажання”. Існує бажання - живе людина, пішло бажання, - …, ну, не треба про сумне.

Так он, бажань у нас - неймовірна різноманітність, а от видів бажання у людини загалом всього два. Перший вид - це бажання “для себе”. Другий - бажання “для інших”, а собі? - так, прожитковий мінімум. Усе задоволення - тільки від того, що для інших зробив, що іншим добре.

А тепер невеличке запитання: на енергії якого з цих двох видів бажань розвивалась досі людська цивілізація? Відомо й безперечно, адже так?. І слабкі бажали все для себе, і сильні використовували це бажання слабких для того, щоб отримати в результаті все - для себе.

Ну, то й що? А нічого. Глухий кут.

 

УПЕРШИСЬ ВСІМА ЧОТИРМА

Людина, носій свідомості, так і не стала людиною. Тому ж і свідомість вже не в змозі ні розвиватися, ні рухати вперед буття людини.

Скільки не пхала в себе людина, її носій, рухаючись уперед на енергії першого виду бажань, - а з суцільних війн, лиха й нещасть так і не видерлась. Навпаки: тепер вже якщо десь станеться лихо, то не заспокоїться воно, поки півсвіту не покриє.

Тому й не бачить наша свідомість перспектив. Тому й уперлася.

І ось стоїть наша свідомість на перехресті, упершись всіма чотирма, і думає, дивлячись на свого “носія”: хочеш стати людиною, - заправся енергією другого виду бажань. Ось тоді подивимось.

Прикро те, що ми й самі знаємо цю правду. Адже ж користуємося поняттями “справжня людина”, “людина з великої літери”. А позначають ці вирази саме людину, якою рухає другий вид бажання, людину, яка готова вмістити в собі турботи й проблеми інших людей.

“Нехай, нехай мізкує”, - думає свідомість, глядючи на цю безпорадну недолюдину, - “нехай покумекає, а я почекаю. Померти завжди встигнемо, а от жити новим бажанням, та в новому бутті… Це вам не не технологіями жонглювати, це вам не юзати мене у хвіст та в гриву лише заради того, щоби пельку собі напхати.

Знаєте ж уже, що саме треба поміняти. От і міняйте”.


Бувайте, зустрінемося на демонстрації



МУЗИКА ЧАРІВНИХ СЛІВ

От деякі його вже поховали, подумки, - а він живий, волоцюга!

Коли ми помічаємо це, нам якось незатишно робиться від його нахабного, живого й квітучого вигляду. Особливо тим, хто в бадьорих фінансових звітах та рожевих аналітичних прогнозах вже й поминки йому справили.

Ми самі, щоправда, до нього не дуже серьйозно ставимося, навіть жіночим ім’ям його кличемо: “криза” кажемо. Але в тому кублі, звідки він зазвичай починає по світу мандрувати й жерти все, що люди собі понаскладали й понабудували, - там йому знають ціну. Добре відають, що то за злий чолов’яга, “крайзис” цей.

Отже, кілька років тому він вже рішуче показав свою паскудну вдачу всьому світові. Настільки всіх “опустив”, що вже й не знають, що з тим “крайзисом” робити.

А так же ж усе було гарно та добре…

І життя мало сенс. І саме існування не було абстрактною категорією. Воно, як матерія, було дано нам у відчуттях: я купую, - отже, я існую.

І людина відчувала, що може собі дозволити плинути вільно в течії постійних купівель і придбань. Нині, щоправда, з провини супостата, гострота цих відчуттів трохи ослабла, і все ж…

Ви тільки вдумайтесь, яке воно піднесене, це усвідомлення… ви тільки вслухайтесь у музику цих чарівних слів: “Я! МОЖУ! СОБІ! ДОЗВОЛИТИ!”

 

МИ - І ЦЕ БРИДКЕ “РАПТОМ”

І справа ж не тільки в бажаннях мого обмеженого “я”.

У ті чудові півстоліття достатку, коли герої кінокомедій на бігу збивали необережно полиці з різнокольоровими коробками, фруктами, товарами, іграшками, краму, що розлітався на всі боки, - ми радісно сміялися, тому, що цей веселий розвал викликав у нас загальне відчуття, - МИ можемо собі це дозволити!

Нам не було жаль ані витрачених грошей, ані праці, ані товарів, - вдоволення від достатку виписувало під усе це загальний чек. Це вдоволення наше прощало, від нашого ж імені, все: безсоромне розбазарювання скарбів земних нетрів, сил, енергії, що витрачалися на виробництво мільярдів непотрібних речей, те, що світовий океан перетворився на світовий смітник, нівечення природи, - усе.

Ми ладні були пробачити все, тому, що наше життя мало сенс.

І раптом - почали закриватися фірми, компанії, раптом тебе вже просять, починаючи з наступного тижня не турбуватися, тут у нас невеличке скорочення, тож ми будемо раді допомогти вам правильно скласти заяву про звільнення, а наші консультанти з задоволенням приділять вам час і якомога детальніше проконсультують вас стосовно прав безробітних у нашій демократичній державі, і зрозуміло! безсумнівно! ви одержите найкращі рекомендації від нашої фірми, з ними вас просто з руками відірвуть. Де-небудь.

Раптом твої неймовірно зручні й навпрочуд дешеві кредити, з гарантій майбутнього щастя перетворились на гнітючий тоскний тягар, котрий навантажило на тебе минуле.

Раптом перестали усміхатися і доля і службовці твого банку. І що найжахливіше, - ти вже не можеш собі дозволити!.. І це, і це, і… так-так - і те також.

Так постривайте… - а заради чого ж тоді жити?

 

Я - ТВАРИНА?

Сталася якась метаморфоза. Те, що раніше ми просто відчували, - те ж саме ми раптом зрозуміли. Радісне відчуття набуло зненацька форми критичного усвідомлення.

Виявляється, найбільшою насолодою в житті для нас було - придбати.

Критичне усвідомлення?.. Але ж зачекайте… так зветься саме той внутрішній перелом, коли з тварини починає утворюватися людина. Людина ж походить від тварини не тоді, коли починає користуватися знаряддями праці, як то стверджував один з відомого бородатого двійка класиків. А тоді, коли раптом усвідомлює: “...матінко рідна, та я ж - тварина!”

Тобто, уточнімо: якщо істота цього не усвідомлює, вона залишається твариною. Озброєною і знаряддями праці, та й багато дечим.  

“Я - тварина…” Оце так капость з боку нової, людської, свідомості. Адже тільки-но вилупилося, зовсім ще пуп’янок, а вже такі від неї неприємності.

 

НІ, НЕ ДАМОСЯ!

Тобто, що ж воно виходить? Він, “крайзис” цей, вліз у наше життя, нахаба, аби дати нам критичне усвідомлення?

Він що, прийшов до нас у життя, щоб з нас людей зробити?

Ну, і от я тепер маю дивитися на свій улюблений долар і думати при цьому: “Ось, я - людина. Так. А задля чого я живу?” І так на кожний долар?

Еге, ні… Брешеш, не дамося. Не вийде в нього це, - перетворити нас на такі собі, схильні до рефлексії, створіння, мазохістські вдячні йому за те, що ось ми тепер - люди. Щоб ми, в екстазі вдячності, юрмами виходили б на вулиці з квітами, гаслами й вигуками: “Хай живе наш великий “Крайзис”, який нас зробив людьми!”

Тьху, аж гидко собі навіть уявити…

Ні, не вийде в нього це. Ми все ж таки люди, а не стадо.

Тому ви як знаєте, а я особисто піду візьму пульта, та пошукаю на каналах комедію, де герої бігають по величезним супермаркетам і збивають полиці з тисячами різнокольорових речей.

Бувайте. Зустрінемося на демонстрації всенародної вдячності “великому Крайзису”.


Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая