Профиль

gonopolsky

gonopolsky

Израиль, Пэтах-Тиква

Рейтинг в разделе:

На "дєтку" він не образився

  • 26.05.20, 09:41


Цей хлопець мені тоді просто душу вийняв своєю простотою, чесне слово... Я йому й так, я і сяк намагався розтлумачити, що матеріалом створіння є бажання, але йому все щось недошмиги було...

І я вже видав усе що знав. Сидимо, сьорбаємо мовчки суп.

Я тупо дивлюся на стіл. На столі сільничка. Дерев’яна така, якийся артільний виріб. Він узяв її посолити, і тут мені в голові з’явилася думка.

Так завше буває, коли бере хтось, а не ти.

- От дивись, - кажу, - от з чого вона, ця штукенція? Га? Ну от це, сільничка, ти її в руці тримаєш...

- Ну, це дерево...

Ну й почав я тут йому нагадувати, - речі, йому самому цілком очевидні. Він же не дурний, цей хлопець, освічений, добре влаштований в житті, усе при ньому...

Нагадав я йому, що дерево складається з волокон, а волокна – з молекул, молекули з атомів, атоми – з протонів, нейтронів та електронів. І що відстань між протонно-нейтронним ядром і електронами пропорційна відстані між Сонцем і планетами сонячної системи. А між ними – порожнеча, і самі вони, електрони, - не маса, а якісь згустки енергії...

Він слухав, не кривлячись від примітивності мого викладу. Хоча й міг би. Молодець.

- Так з чого все складається? – кажу. – З порожнечі, з нічого... І те, до чого ти торкаєшся рукою – це порожнеча.

- Але ж я відчуваю...

- О, так це ще цікавіше! Слухай далі. Ти ж сам – точнісінько такий же, тобто – порожнеча... Даруйте, пане, але ж... Ми ж також складаємося з молекул та атомів. Тобто, реально, ти – порожнеча і ніщо, торкаєшся до чогось, що також є порожнечею і нічим, - і при цьому щось відчуваєш. Так? Так. Отже, про що можна сказати як про реальність? Тобто про те, що дійсно існує? Що – «є»? – є лише відчуття...

Ну, тут він, звісно, почав: «ну як же так... ну те та се... ну я ж таки відчуваю...»

Я тоді йому кажу:

- Давай так. Ти маєш відчуття. Так? Це – «є». І відчуття самого себе, і того, до чого торкаєшся... Так? І ще одне «є» ти маєш, - є в тебе знання.

І нормальна людина бажає, щоб її знання було істинним, яке не замішане на якихось «я вважаю», «я вірую» і так далі, і щоб це знання... як би це висловити... входило б у несуперечливу єдність з реальністю. Так? О, а от для цього я, - в нашому випадку, - повинен усвідомлювати те, що я – порожнеча, і те, до чого я торкаюся, тримаю в руках, - також порожнеча. Так чи ні?
- Ну, так...

- О! І відчуття – реальність, і те, що я і ця річ, предмет який я відчуваю, є порожнечею і нічим, - також реальність. А тепер слідкуй: отже, єдине, про що можна сказати, що воно існує, - це відчуття. Звісно, якщо не починати розводити маячню про «чутливу порожнечу».

- Стоп, а «згустки енергії»? В порожнечі? А поле?

- Друже, але хто ж мені про них говорить, що вони – існують? Відчуття ж мої мені й говорять! Далі. А відчуття – це що? Це ж – наповнення потреби у відчутті. Потреба наповнюється відчуттям, як шлунок – супом з підсмаженими хлібцями. Схема проста: потребує, наповнюється, відчуває.

Тобто, відчуття – це лише наслідок. Наслідок якоїсь потреби, бажання.

Реально?

- Ну, реально... Але ж – а бажання звідки?

- Ну, це вже кабала, дєтка...

На «дєтку» він не образився.

Ми доїли, ще потеревенили про те та про се, розплатилися й пішли по домівках.

Люди з маленькими екранчиками

Проблема ця відома з давніх давен. Ще в ті прадавні лісові чи печерні часи людина відкрила для себе, що вона може бути собою, а може бути і не собою. Уявляючи себе, наприклад, або показуючи себе іншим, як щось інакше, як наче це хтось зовсім інший. Відкрили феномен другої реальності, що зветься грою.

Власне, саме існування двох реальностей – справжньої та ігрової – це не проблема. У природі грають всі: он як звірятки грають в ловитву, - вчаться бути справжніми звірюками. Он як козеня буцається з усим, що йому на дорозі зустрілося.

Тобто, гра, сама по собі – не проблема, проблема – що буває заграєшся до того, що забуваєш хто ти, де ти і на якому ти світі. А от на таке, до речі, тільки людина здатна – захоплюватись грою до безтями.

І йдеться не про те, що я, утупившись в гру на екранчику свого мобільника, забуваю обійти стовп, що стоїть мені на дорозі.

Йдеться про інше, - про те, що я занурююсь в гру в своєму власному житті так, що не бачу реальності, в якій живу. Оце вже проблема, це вже навіть небезпечно так заграватись.

От наприклад: те, що всі люди, кожен з нас працюємо для інших, а не всяк для себе, - це ж реальність, оце – справжнє. Так?

Я, наприклад, вирощую буряки, то ж не я їх усі з’їм, а хтось десь там ложечку цукру з моїх буряків собі у філіжанку кави всипе. Але потім, прийшовши додому після роботи й помивши шию, я заглядаю в шафу і вибираю – чи мені італійську сорочку надіти до кумів іти, чи китайську. То ж не я ж їх шив собі, а якісь там папа Карло та дядечко Лю мені їх налаштували. Приклад, зрозуміло, примітивний, але реальний. Так воно в нашому повсякденні. Ніхто не працює для себе, все що робимо – все для інших

Цей факт належить взагалі до підвалин людського існування з усією притаманною людям природною соціальністю. Але це такі високі узагальнення, що на них зазіхати ми не будемо...
Так от, як вже говорилося, сама гра – це не проблема. Проблема, що ми забуваємо про реальність. Про те, що ми тільки тим і займаємося, що живемо і працюємо для інших. Чому ми так? та просто тому, що всі вони живуть і працюють для нас.

Так от, ми забуваємо про це, повертаємося, пробачте, тим що ззаду, до цієї реальності, і занурюємося в свій особистий сюжет своєї особистої гри, як завзятий ігроман в екранчик мобільника, і ганяємо по ньому самого себе, як маленького героя свого сюжету. Так порівняно з реальністю це, виходить, гра.

І те, навіщо й для чого мій герой, тобто – я, метушиться по моєму екранчику, і все, чого хоче досягти, ну там: особиста вигода, гроші, відомість, відпочинок та інше – все це умови, правила та цілі моєї окремішньої, особистої гри. І кожен з нас занурений в свою гру, в свій екранчик. І підняти голову й глянути довкола, вже не сила.

Але ж, що цікаво, гра наша втручається в справжнє життя, в реальність, де ми всі живемо і метушимося зовсім не для себе, а для інших. І ми перестаємо розрізняти, де гра, а де правда.

І, захопившись цією грою, де все необхідно робити виключно заради особистої або іноді й групової - вигоди, виграшу, ми тільки це й відчуваємо як правду.

А як ще може бути інакше, коли навіть в нашому спілкуванні між собою присутні тільки сюжети і герої наших особистих ігор. Де кожен свого героя, тобто самого себе, ганяє по своєму маленькому екранчику. Ми, як завзяті ігромани, спілкуємося між собою тільки термінами гри і обговорюємо лише її сюжети, їх повороти й варіанти, способи вигравати в ній.

А тим часом, через те, що ми живемо не реальністю, а нашими іграми, ми наутворювали в суспільстві чортову прірву непотрібних систем, продукуємо просто безліч зайвих і навіть шкідливих речей.

Чому? Ну, та то вже ясно як день, що коли кожен занурений в свою гру на своєму екранчику, то це просто золоте дно для постачальників услуг для особистих ігр. Ну, ви розумієте про що я говорю. Вони вільно можуть підкидати все нові й нові цілі в ті ігри, якими ми живемо. Ну і ясно, ми всі радісно кидаємося, кожен собі, за підкинутими нам цілями. Як оте кошеня за мотузочкою з бантиком.

А тим часом зануреність в нашу гру не дає нам можливості радісного відкриття того факту, що всі ми в суспільстві, ба навіть у світі, живемо як єдиний організм. І в ньому кожна клітина старається не для себе, бо з ранку до вечора ми фактично тільки тим і зайняті, що працюємо один для одного. Це й є істина.

Ну а поки не бачимо цього, то впадає нам в очі лиш тільки виворіт, неприємний, та навіть і згубний виворіт цього факту, цієї істинної реальності. 
____________________
Михайло Гонопольський
(картинка - з сайта 
www.politeka.net )
-- До речі, аудіо цього есе в виконанні автора - на SoundCloud - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/lyudi-z-malenkimi-ekranchikami

Азартні гонителі неправди

Є один цікавий феномен.

Коли людина говорить щось таке, що іншим не до вподоби, і не бажають вони цього слухати, - її, людину, відразу ж звинувачують чомусь в корисливих мотивах. Негайно, на місці.

І взагалі серед людей будь-яку думку прийнято перевіряти за принципом «дивися, кому вигідно».

Це означає, що коли людина висловила свою думку, що «люди добрі, от треба б нам усім...», - то це лише тому вона так говорить, що їй у цьому є якийся особистий інтерес. Незалежно від того, що може це й дійсно іншим потрібно.

У такій ось загальній підозрілості щодо причин наших слів та дій відбивається дуже цікава тенденція. Давайте-но сформулюємо її так: хоча особистий інтерес, як спонукальний мотив кожної людьскої дії, нам цілком зрозумілий та прийнятний, але десь всередині, - як кажуть, в душі, - ми все ж відчуваємо його як щось низьке та не дуже пристойне.

Те, чим людині негоже керуватися, висловлюючи будь-які судження. Наприклад, міркування про загальне благо, або ж про те, що треба щось зробити разом і так далі.

Попри те, що коли розмірковуємо так, взагалі, про мотиви поведінки людської, то кажемо – «ні, ну зрозуміло, що ж тут такого... кожен діє задля себе... ясно ж...» Визнаємо неначебто.

А от в конкретних випадках, коли треба когось відсунути з дороги, збити, ущучити, принизити його думку, - відразу ж інтуітивно хапаємось за той самий, навіть неусвідомлений, внутрішній принцип, що коли ти дієш ради себе – це негарно, негоже якось.

Ясно, що це не так просто.

Принцип «дивись, кому вигідно» залишається і вважається істинним.

І все-таки звучить у ньому, десь там у сердцевині, стиха так: якщо вигідно йому, значить, невігідно всім...
А отже, цей внутрішній, ба навіть і неусвідомленний, посил, що і рішення, і дія можуть бути правильними лиш тоді, коли вони на користь усім, - продовжує сидіти глибоко всередині кожного нашого судження. І коли у будь-кого, хто говорить про благо для всіх, «розкопують» нібито, хай на дещицю, його особисту вигоду, - тією ж мірою начебто говорять: «ми йому не віримо».

Адже ясно, що він розпинається ото так, тому що йому вигідно. І цим він поганить «святе» - поняття про те, що благо має бути загальним. 

Те, що таке ставлення є також виразом загального нігілізму і зневіри в усьому, - і навіть будівельним матеріалом для них, - це вже мало кого хвилює. Головне – не дати пролізти особистому інтересу.

Як у Гоголя, Миколи Васильовича написано: «Усе... зробилося страшенними гонителями неправди; повсюди, в усіх справах, вони переслідували її, як рибалка остенем переслідує таку собі м'ясисту білугу».

Отакі ми служителі правди.

Ну а неправда в нас ото хай і не рипається, - не дамо пролізти.
__________________________________
Михайло Гонопольський

P.S.  До речі, аудіо цієї мініатюри у виконанні автора можна прослухати на SoundCloud, знайти можна за адресою - https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/azartni-gonyteli-nepravdy

Аудіо-мініатюри. жартома і всерйоз. читає автор

Нарешті добив невеличкий проект - записав свої мініатюри в аудіоформаті і виставив їх на SoundCloud.
Зробив свій канал і нехай собі буде)))
https://soundcloud.com/michael-gonopolsky
Узяло це, як зазвичай. у п'ять разів більше часу, ніж планував.
Ну, у кожного свої переваги )))
Тепер треба їх десь розкидувати, людям знадобиться.
Читати не у всіх є час, а особисто я більшість літератури останнім часом саме слухаю, з Ютуба.

Та не лізь же ти, сякий-такий, в Господнє творіння

  • 02.05.20, 07:18
Почав записувати на аудіо свої мініатюри та есеї і викладати на SoundClouds
Ось перша з чотирьох. Умови запису не студійні, та й читець з мене... 
Але форма нова і непогана, бо я, наприклад, читати майже не читаю, нема коли, зате прослухав з Ютуба аудіокниг - масу, час все одно ллється в пісок, поки ти в дорозі та туди-сюди... а так - нормально, є користь навіть з часу)))

https://soundcloud.com/michael-gonopolsky/ne-liz-v-gospodne-tvornnya


Кулемет на горищі

Пані та панове, може хтось з вас пише курсову, ба навіть дисертацію про різноманітність лексики людей, хай би й одного суспільного кола? Якщо той, то й дарую, беріть як приклад, який ще дихає життям.

Так от, знадобилось мені років кілька тому вдосконалити свою українснську мову і почав я займатися з одним інтелігентним чоловіком з Києва по скайпу. Він поет, перекладач, загалом людина в плані володіння літературною мовою цілком надійна.

І було, коли я кілька разів відповідав на його зауваження: «Точно, ви праві», пан репетитор завважив мені: «Українською не дуже правильно казати «ви праві». «А як?» «Скажімо так: ви маєте рацію».

Ну, цей вираз був мені знайомий з дитинства, тато мій частенько казав це як приказку з якогось, видно, старого водевілю: «Ви маєте рацію, як корова хвіст».

Отже, відтоді став я вправно цим зворотом користуватися.

А потім, працюючи над перекладами, і спілкуючись, знов-таки по скайпу, зі своєю редакторкою, викладачкою вишу, також з Києва, я кілька разів хвацько ввернув знайоме «Так, ви маєте рацію».

Коли я видав це в перший раз, вже відчув на десяту долю секунди затримку в транзакції. Коли вдався до «рації» вдруге, відчув, як у повітрі виникло слабеньке напруження. Десь може з півградуса, не більше. Воно хоч і скайп, і хай там три тисячі кілометрів відстані, але й для півградуса (чи чим воно там, напруження в міжлюдських стосунках виміряється?) це не завада.

Ще кілька таких по півградуса, - і після чергової «рації» моя нечутливість у спілкуванні з інтелігентними жінками по скайпу здобула відзнаку. Пані редакторка видала чітко й повчально: «Я маю не тільки рацію, а й кулемета на горищі».

Раптом налетів цей "дух"

Наш маленький гість, вірус, не рушить гори, не рухає літосферними плитами, не піднімає кілометрові цунамі, не обчісує ураганами всю землю.
Він просто існує.

І одним лише своїм існуванням він раптом зробив з нас усіх одну комуну (не на ніч хай буде згадана), одну систему.

Просто тобі не вірус, а якийсь дух, котрий влаштовується собі в розумі та відчуттях людей, - і тих, які керують, і тих, які просто живуть. У всіх.

Бідні люди на землі ніяк не могли втямити, що всі вони – єдине ціле. І раптом налетів цей «дух», і зробив з нас на землі щось таке спільне.

Дивись – ми вже розуміємо один одного, ми вже відчуваємо близькими тих, хто на тому боці кулі, ну, принаймні, нам легко уявити їхнє становище та відчуття.

Щось спільне виникло в усіх людях.

Так спритно та вправно

Маніпусіньке вірусеня очищає нас.
Маніпусіньке вірусеня привчає нас сидіти вдома.

Вперше невідома сила крихотуньки-віруса змінює життя на всій земній кулі. Усе людство змінює своє життя.
Подивіться, як він з нами впорався. Га?

В одну мить всі піддалися і прийняли його умови.

А тепер скажіть, чи є якась інша сила, яка так спритно та вправно налаштувала б життя цілого людства?

Є якась інша сила, крім цього подарунка природи, крихотульки-віруса?

Люди просять допомогти


-------------------------------------

Маленький Назарчик закінчив другий блок хіміотерапії, був виписаний з лікарні і через два дні знову госпіталізований через погане самопочуття .

Назарчик дуже страждає від болю та ран у ротику, це побічні дії хімії . Після переливання донорської крові та всіляких препаратів, повинні привести у норму показники та знову продовжувати хіміотерапію.

Велика подяка https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t6c/1/16/2764.pngвсім хто не відвернувся, тим хто переказує гроші, молиться , хто тримає кулачки за одужання Назарчика.

Завдяки всім Вам вже зібрано дуже багато, а саме:

- на рахунок мами Назарчика 83000$;

-На рахунок AG Ukraine-Chemnitz-Europa e.V. та Pay PAL 1750€ ;

Але щоб залишити всі курси хіміотерапії не вистачає ще 42960$

Благаємо, не будьте байдужими до людського горя, життя зовсім маленького хлопчика залежить саме від Вас https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t80/1/16/1f64f.png

Звертайтеся до сусідів, колег, знайомих, напишіть пост в групах, допоможіть будь ласка батькам Назарчика зібрати кошти на порятунок життя синочка 

5168742604949523 Анна Мнека

**********************************

https://static.xx.fbcdn.net/images/emoji.php/v9/t60/1/16/1f4b6.pngPay Pal :

ukraine.chemnitz@gmail.com

Рахунок в Німеччині

Українська громада міста Хемниц (Німеччина) AG Ukraine-Chemnitz-Europa e.V. починає новий сбір.

Допомогти родині можна перерахувавши гроши на один з наших рахунків

( на разі потреби, ви зможете отримати квітанцію для налогової)

Pay Pal :

ukraine.chemnitz@gmail.com

Zahlungsart: Geld an Freunde oder Familie!

Verwendungszweck: Nazar


**** ТОРТОМ У МОРДУ ****


Як нікого не надурив і тебе ніхто хитріший за тебе не запопав, то неначе і свята немає.
Так, просто, як звичайний день, - і ти ні разу нікого не виставив телепнем, і сам жодного разу в дурні не пошився. День, щитай, пропав.
А це ж не просто день – це ж Перше квітня. Як про нього зараз пишуть в усіх поздоровленнях: день гумору, сміху, веселощів, усмішок... Чого тільки не напридумують...
Нам особисто, тим хто старшого віку, пам’ятається зовсім інше свято, і не з усмішками, а з посмішками. Ото був день!
Ти домовляєшся з друзями, як обдурити вашого літнього співробітника, влітаєш у відділ і щиро дивуєшся: «Опанасовичу! О, ви тут? А чого ж це вас шеф шукає? Ви ж на своєму місці, що це він шухер влаштував?»
Той – а що? а що? Ви – та звідки ж я знаю, чув, він бурчав, що щось ви йому не додали у звіті... – У якому? – Опанасовичу, та звідки ж я знаю? Треба піти його заспокоїти, а то дуба дасть від хвилювання.
Опанасович хапає всі папери і несучи їх в тремтячих руках, біжить до кабінету шефа. А там термінове засідання... Коротше, ви цілим відділом зустрічаєте бідного Опанасовича, коли він, тримаючись однією рукою за серце, другою ловлячи аркуші, що летять на підлогу, ледве живий виповзає від шефа. Там з нього поглузували, ви з друзями зустрічаєте його веселим реготом...
О! Це було свято! Скількох обдурив – стільки й відсвяткував. Скільком вдалося тебе довірливим йолопом виставити, - стільки й радості в світі прибавилося. За твій рахунок.
Отаким ми пам’ятаємо великий день Першого квітня. Справжнім святом справжнього людського гумору.
Тому що нам що треба, щоб втішитися та посміятись? Щоб комусь було гірше ніж нам. Хоча б трошки. Це основа людського гумору і підвалини доброго настрою.
Чарлі Чаплін фахівець великий був у цьому, все дуже точно підмітив. Тому його традиційний засіб «тортом у морду» діє безпомилково і влучає у ціль вже сто років.
Чому? А от такі ми істоти.
Що з нами робити? А що ти зробиш? – проти природи не попреш.
І винищимо один одного дощенту в війнах, і вже живих жменька залишиться, але перед тим, як закрити очі назважди, якщо побачиш, як когось вибуховою хвилею підкинуло та смішно так перекрутило – втішишся, і відійдеш, утішений, в кращий зі світів.
Отакі ми істоти, отака наша втіха, отакий у нас гумор.
З Першим квітнем, дороге наше людство!
Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая