Бувайте, зустрінемося на демонстрації



МУЗИКА ЧАРІВНИХ СЛІВ

От деякі його вже поховали, подумки, - а він живий, волоцюга!

Коли ми помічаємо це, нам якось незатишно робиться від його нахабного, живого й квітучого вигляду. Особливо тим, хто в бадьорих фінансових звітах та рожевих аналітичних прогнозах вже й поминки йому справили.

Ми самі, щоправда, до нього не дуже серьйозно ставимося, навіть жіночим ім’ям його кличемо: “криза” кажемо. Але в тому кублі, звідки він зазвичай починає по світу мандрувати й жерти все, що люди собі понаскладали й понабудували, - там йому знають ціну. Добре відають, що то за злий чолов’яга, “крайзис” цей.

Отже, кілька років тому він вже рішуче показав свою паскудну вдачу всьому світові. Настільки всіх “опустив”, що вже й не знають, що з тим “крайзисом” робити.

А так же ж усе було гарно та добре…

І життя мало сенс. І саме існування не було абстрактною категорією. Воно, як матерія, було дано нам у відчуттях: я купую, - отже, я існую.

І людина відчувала, що може собі дозволити плинути вільно в течії постійних купівель і придбань. Нині, щоправда, з провини супостата, гострота цих відчуттів трохи ослабла, і все ж…

Ви тільки вдумайтесь, яке воно піднесене, це усвідомлення… ви тільки вслухайтесь у музику цих чарівних слів: “Я! МОЖУ! СОБІ! ДОЗВОЛИТИ!”

 

МИ - І ЦЕ БРИДКЕ “РАПТОМ”

І справа ж не тільки в бажаннях мого обмеженого “я”.

У ті чудові півстоліття достатку, коли герої кінокомедій на бігу збивали необережно полиці з різнокольоровими коробками, фруктами, товарами, іграшками, краму, що розлітався на всі боки, - ми радісно сміялися, тому, що цей веселий розвал викликав у нас загальне відчуття, - МИ можемо собі це дозволити!

Нам не було жаль ані витрачених грошей, ані праці, ані товарів, - вдоволення від достатку виписувало під усе це загальний чек. Це вдоволення наше прощало, від нашого ж імені, все: безсоромне розбазарювання скарбів земних нетрів, сил, енергії, що витрачалися на виробництво мільярдів непотрібних речей, те, що світовий океан перетворився на світовий смітник, нівечення природи, - усе.

Ми ладні були пробачити все, тому, що наше життя мало сенс.

І раптом - почали закриватися фірми, компанії, раптом тебе вже просять, починаючи з наступного тижня не турбуватися, тут у нас невеличке скорочення, тож ми будемо раді допомогти вам правильно скласти заяву про звільнення, а наші консультанти з задоволенням приділять вам час і якомога детальніше проконсультують вас стосовно прав безробітних у нашій демократичній державі, і зрозуміло! безсумнівно! ви одержите найкращі рекомендації від нашої фірми, з ними вас просто з руками відірвуть. Де-небудь.

Раптом твої неймовірно зручні й навпрочуд дешеві кредити, з гарантій майбутнього щастя перетворились на гнітючий тоскний тягар, котрий навантажило на тебе минуле.

Раптом перестали усміхатися і доля і службовці твого банку. І що найжахливіше, - ти вже не можеш собі дозволити!.. І це, і це, і… так-так - і те також.

Так постривайте… - а заради чого ж тоді жити?

 

Я - ТВАРИНА?

Сталася якась метаморфоза. Те, що раніше ми просто відчували, - те ж саме ми раптом зрозуміли. Радісне відчуття набуло зненацька форми критичного усвідомлення.

Виявляється, найбільшою насолодою в житті для нас було - придбати.

Критичне усвідомлення?.. Але ж зачекайте… так зветься саме той внутрішній перелом, коли з тварини починає утворюватися людина. Людина ж походить від тварини не тоді, коли починає користуватися знаряддями праці, як то стверджував один з відомого бородатого двійка класиків. А тоді, коли раптом усвідомлює: “...матінко рідна, та я ж - тварина!”

Тобто, уточнімо: якщо істота цього не усвідомлює, вона залишається твариною. Озброєною і знаряддями праці, та й багато дечим.  

“Я - тварина…” Оце так капость з боку нової, людської, свідомості. Адже тільки-но вилупилося, зовсім ще пуп’янок, а вже такі від неї неприємності.

 

НІ, НЕ ДАМОСЯ!

Тобто, що ж воно виходить? Він, “крайзис” цей, вліз у наше життя, нахаба, аби дати нам критичне усвідомлення?

Він що, прийшов до нас у життя, щоб з нас людей зробити?

Ну, і от я тепер маю дивитися на свій улюблений долар і думати при цьому: “Ось, я - людина. Так. А задля чого я живу?” І так на кожний долар?

Еге, ні… Брешеш, не дамося. Не вийде в нього це, - перетворити нас на такі собі, схильні до рефлексії, створіння, мазохістські вдячні йому за те, що ось ми тепер - люди. Щоб ми, в екстазі вдячності, юрмами виходили б на вулиці з квітами, гаслами й вигуками: “Хай живе наш великий “Крайзис”, який нас зробив людьми!”

Тьху, аж гидко собі навіть уявити…

Ні, не вийде в нього це. Ми все ж таки люди, а не стадо.

Тому ви як знаєте, а я особисто піду візьму пульта, та пошукаю на каналах комедію, де герої бігають по величезним супермаркетам і збивають полиці з тисячами різнокольорових речей.

Бувайте. Зустрінемося на демонстрації всенародної вдячності “великому Крайзису”.


Формула покірного “кредитобрання”


ЗАПРАВЩИКИ

“Зі мною дивний випадок: у дорозі вкінець розтратився” (М.В.Гоголь “Ревізор”)

Хоч, правду кажучи, нічого дивного в цьому немає: життя - це така дорога, просування якою дійсно вимагає серйозних коштів.

Траси та вулиці міст вживають бензин, а наш життєвий шлях харчується грошима. Те, що й від нас самих залишається в результаті таке, що й дивитися нема на що, - це вже інша тема. Бува й заїздиш себе… Але поки на ходу, - коли там ще на ТО до лікарні загнати треба буде… - тим часом паливо, тобто гроші, - життя уминає регулярно.

Проте, хвала небесам, з давніх-давен живуть у нашому світі добрі люди, до яких якщо вже дотягнеш на останніх краплях, то можна в них наповнити бак під позичковий відсоток, - і гей-гей до наступної заправки на життєвому шляху.

Дійсно, грандіозний винахід людства, - кредит. І буває воно, кредитування, загалом, двох видів: кредитування виробництва і споживчий кредит.

Так от, якщо “підзаправка” споживача ще якось схожа з наведеною моделлю, - збільшення пробігу пошарпаного тіла шляхами життя, - то кредит виробникам є справою набагато серйознішою. Той, хто дає в борг комусь, хто хоче щось там виробити та продати, бере на себе всі його ризики. А от як не куплять у нього, - що тоді?

Ну й бувають, зрозуміло, нюанси: даєш, наприклад, у борг творчій людині, - неначе ж просто так, на життя, - а насправді його витрати на біфштекси, бургундське та дівчат можуть виявитися виробничими, - він же в результаті щось таке напише-намалює, та й продасть.

 

НУ ОТ БУЛО Ж УСЕ ТАК ПРЕЧУДОВО, І РАПТОМ…

Проте, загалом, “всі роки і сторіччя й епохи поспіль”, аж до Нового Часу, навряд чи можна було говорити всерйоз про кредитування виробництва. Продукувалось же приблизно стільки ж, скільки треба.

Тому віддавна “заправщики” вимушені були перебуватися, головним чином кредитуючи нероб: серів, панів та сеньйорів. А віддача була їм відомо звідки: шляхетні лицарі повертали борги з награбованого, землевласники - з вичавлених зі своїх рабів та кріпаків додаткових соків.

Кредити брали, певна річ, і торгівці: корабель або караван, - його ж треба оснастити, забезпечити треба, найняти команду, завербувати горлорізів для охорони, та поки ж воно допливе-дійде. Туди. А потім же ще й назад…

І тільки промислова революція та вільний ринок надали, нарешті, кредитові людського вигляду. З’явився “гомо фабер”, - “людина що продукує”, яка зайнялась, нарешті, практичними справами, тобто тим, що виробляла дешевше, а продавала дорожче.

Ну, тут вже банки розгулялися… Жирний принцип “вироби й продай” годував не зле, іноді, зрозуміло, підсаджуючи на дієту криз. Розвинуті країни багатіли, купівельна спроможність населення середньостатистично росла та гарнішала. Утворили навіть цілий клас споживачів, назвавши його, для конспірації, “середнім”.

А щоби не лінувалися “комірці”, білий та синій, працювати й придбавати, продовжували держава та банки все більше заохочувати і кредитувати споживання. Працівник, який нахапав кредитів, робиться відданим і навпрочуд працелюбним.

А з 80-х років минулого століття - ну то взагалі як прорвало: в економіці США та Європи почалась, як її називають економісти, “різка накачка попиту шляхом кредитування споживачів”. До чого це призвело, відомо: безсистемне бгання кому завгодно іпотечних позичок в США викликало перший поштовх, з якого й почався землетрус під кодовою назвою “світова економічна криза”.

 

ФОРМУЛА

Ну а зараз коротенько про найголовніше.

Ми героїчно б’ємося кожен зі своїми негараздами та бідами як “і один у полі воїн”. Навкруги, там і тут, - такі ж самі одинаки, як і ми. Кожен з нас бачить над собою свій банк, з піпеткою меду кредитів у одній руці, і з зашморгом у другій. А над ним - державу, котра дбайливо підтримує банк, щоб той, чого доброго, не впав. Вони ласо дивляться вниз, на нас, на масу, а ми, кожний поодинці, покірно й благально, - вгору, на них.

Це не просто “гнівна сатира”, - ось, мовляв, як вони багатіють, кредитуючи просте й непорочне людське бажання жити.

Ситуація набагато гірша. Справа в тому, що вони, практично, вказуть нам - як жити. Ми, маса одинців, відірваних один від одного ідеалом “я споживаю, отже - я існую”, являємо собою їхнє поживне середовище.

Тут навіть певна формула бовваніє: що менше в суспільстві, між людьми, горизонтальних зв’язків, то більша ємність “кредитобрання” такого суспільства.

Ну а з цієї формули іншу, зворотну щодо неї, вивести вже не важко: що більшою буде кооперація між людьми і що в більшій кількості сфер життя вона діятиме, то менше кожен з нас буде потребувати зовнішніх кредиторів свого споживання.

Та і просто з життя ми знаємо, що будь-яка зграя хуліганів та бандюків шукають одинців, бо одного сміючись можна пограбувати та принизити. Тим і живуть.

Такий закон природи грабіжника. А закона поодинці ти не переспориш і не перебореш.

Один у полі не вояк.

Ну й жінка... Ну й жінка...

Найвідоміші цитати місіс Елеонори Рузвельт:

--  Запам'ятайте, ніхто не може змусити вас почувати себе неповноцінним без вашої на те згоди.

--  Жінка — як чайний пакетик. Ніколи не дізнаєшся, наскільки міцною вона може виявитися, поки вона не опиниться в окропі.

--  Ви б не стали так турбуватися про те, що про вас думають інші, якби зрозуміли, як рідко вони це роблять.

--  Силу, сміливість і впевненість набувають тоді, коли дивляться страху прямо в очі. Треба робити те, чого, здавалося б, ви зробити не зможете.

--  Кожен день треба робити справу, яка тебе лякає.

--  Формування характеру починається в дитинстві і триває до самої смерті.

--  Занадто багато хто залишається на самоті тому, що бояться образ. Ми боїмося проявляти турботу про людей, тому що боїмося, що інші не подбають про нас.

--  Якщо ви по-справжньому цікавитеся чимось одним, це неодмінно приведе вас до чогось іншого.



Чого вартий цей світ...

Старий анекдот:
Клієнт: Шановний майстре! Я дуже ціную вашу роботу, штани, що ви мені пошили, дійсно гідні найвищих похвал, але ж... ви їх шили цілих 2 місяці. Це просто неподобство. Бог цілий світ створив за шість днів, а ви - штани, - і два місяці!
Кравець: Так ви, любий мій, подивіться на цей світ... І ви подивіться на ці штани!!!

Про те, як мова наше життя випереджає


Є НАВІТЬ ТАКИЙ ВИРАЗ…

“Соціальна тварина”, “вінець творіння”, “смертний бог”, “цар природи”...

Людство, воно як дитина, - відтоді як собою, рідненьким, зацікавилось, все хоче якось визначити, - що я за один? Та й та істота, з яких я складаюсь - що воно таке? Батька-матері ж, як належить дитині, немає, щоб кликали якось, отож воно й бідкує, самотужки намагається яку-небудь назву підібрати. Хоч би який там “узагальнений образ” назвою утворити.

Та скільки не силкуються люди, чогось певного одного так досі й не добрали.

Хоч за те дякувати, що при всій нашій схильності конфліктувати з будь-якого приводу, то принаймні за правильність визначення “що таке людина” ми не воюємо. А то…

Так от, явище це, “людина”, незважаючи на остаточну туманність терміну, чомусь все ж таки “інтуїтивно зрозуміло”. Адже ми явно маємо на увазі дещо загальновідоме, коли говоримо один одному та нашим дітям: “Будь людиною!” Особливо, коли нам чого-небудь від них треба: “будь людиною, зроби мені те і те…”, “ну будь людиною, дай мені це...”

Уточнімо. Отже, для нас “людина” - це така специфічна істота, яка здатна, - ба навіть мабуть і хоче, - чинити добро іншому. Чим і уявляється нам якісно кращою та вищою за тих, які відчувають виключно свої особисті клопоти та негаразди, і тому схильні робити добро тільки самому собі. Адже так?..

Якщо це зафіксовано у мові, - отже, це існує в нашому менталітеті.

Ми ж говоримо, приміром, про когось: “Ось це - людина!” Навіть вираз такий є, - “людина з великої літери”.

Що це означає? - що той, про кого йдеться, здатен вмістити в себе турботи, проблеми та обставини багатьох людей і охоче сприяти їхньому розв’язанню, вирішенню і “благовпорядкуванню”. І що більшу кількість чужих утруднень і заморочок людина ця здібна вмістити у свою душу, то більшою є та сама “літера”. Інакше кажучи, тим більше підстав іменуватися людиною.

 

ПРАВИЛО КАПІТАНА ВРУНГЕЛЯ ТУТ НЕ СПРАЦЬОВУЄ

А тепер - до теми нашого малюнку. Хоч і сумна вона, ця карикатура, але ж втішного та веселого в цій справі дійсно мало.

Скажімо, наприклад, що ми бажаємо, аби з наших діточок, з кожного з них, виросла “людина”. Ну, припустимо. То чому тоді система, в якій зростає дітлашня, - система державна, солідна, розгалужена, - чому вона займається лише освітою? І аж ніяк не тим, щоби підняти кожного з них на рівень “людина”? Отак відверто й зветься: система, або ж міністерство, “освіти”.

І справа ж не у вивісці. Коли б навіть, з великого бажання зоригінальничати, а то й через благі наміри, узяти її, вивіску, та й поміняти, щоби називалося міністерство не “освіти”, а “міністерством виховання”, - справі це не зарадить. Правило капітана Врунгеля: “як ви яхту найменуєте - отак і попливе”, - тут не спрацьовує.

Екіпаж школений пречудово, реформами його з пантелику не зіб’єш, і, з новою назвою на борті, яхта “Міністерство виховання” йтиме курсом фарширування вихованців знаннями та відомостями, відомостями та знаннями. Вітер держбюджету весело посвистує у вітрилах, а на палубах і в кубриках іде муштра та зубріння.

 

ПОЯВА ЛЮДИНИ ДЕЩО ЗАТРИМУЄТЬСЯ

А от запитайте їх щодо проблеми виховання дитини таким чином, щоб з неї вийшла справжня Людина. Ви думаєте, вони про неї не знають? Та краще за вас.

“Щоб кожний виріс справжньою людиною? - так, зрозуміло, це ж наш ідеал. Високий ідеал. Вишиною аж під самий план. Так, а що ж ви думаєте, - у нас план. Навчальна програма. І взагалі, шановний, ви своїми запитаннями, знаєте… у нас і так зарплата мізерна, у нас і так як не комісія то перевірка… Звісно, ми обов’язково роздивимося і внесемо… Так, на все добре…”

Тож поява людини, тобто істоти, яка відзначається альтруїзмом, відчуттям турбот і проблем ближнього, нахилом до утворення з тими, хто її оточує, стосунків братерства і взаємодопомоги, - відкладається на невизначений термін.

І це при тому, що поняття “людина”, саме в тому сенсі, - “з великої літери”, в нашій мові та свідомості уперто існує. Погодьтесь, феномен незвичайний. Мова, як явище неначебто службове, котре завше розвивається слідком за розвитком і ускладненням життя, - в нашому випадку випереджає саме життя.

Ні, якось воно таке недарма… цей “феномен”...

Штовхає нас ізсередини, як внутрішній двигун, котрий знає, куди нам іти. От уже й діти того ж вимагають. А ви кажете - карикатура...

Свое мнение

...наконец и воробей получил возможность высказать свое мнение.
- Чик-чирик, - сказал воробей. - Чик. Чирик. Этого - чик, этого -
чирик! А чего с ними чикаться?(Феликс Кривин)

Як казав дядько Ейнштейн...


МИ ВІРИМО В ПУЛЬТ!

З вами ніколи не траплялося таке, коли ваша дитина, отримавши живу істоту, - кошеня, наприклад, або черепашеня, запитало б вас: “А де пульт?”

Не було? Ну нічого, ще не вечір… Трапиться, - якщо й не у вас, то у ваших дітей, коли в них будуть підростати їхні діти та онуки.

Щодня на Землі зникають більш ніж 70 видів тварин і 50 тисяч гектарів лісу. 20 тисяч гектарів сільгоспугідь щодня перетворюються на пустелю внаслідок ерозії ґрунту. Затоплюється, сохне та зникає… Ну просто речитатив з дешевої трагедії, слово честі.

Вільям, де ти? З’явися! Що там тобі до тих отеллів, гамлетів та лірів? У нас тут, повір, матеріал набагато дебеліший. Просто скласти з нього такі твори, щоби сцена ООН здригнулася і нафтовий магнат сльозу пустив би, - вже немає кому. А ти зміг би…

Мовчить Вільям. Чує, мабуть, що немає йому задля кого й перо в руки брати.

То що ж нам робити? Чи може бити тривогу?

Не треба її бити. Вона зазнає биття вже десятки років з боку солідних міжнародних установ з величезними бюджетами, а також з боку багатьох серйозних і поважних людей. Проте, мовчить як партизан. Нам жити й досі не тривожно на землі, яка зникає.

Сказати чому? Та ні, дарма, ви не повірите… Сказати? - ну ладно.

Ми, немов та дитина, яка описана на початку цієї оповіді, віримо в Пульт.

У те, що все на світі, усе в нашому житті можна вилічити, вирахувати алгоритм його дії, а отже, - виготовити пульт і посібник для управління ним. Розробити методику вирішення будь-якої проблеми, скласти гарний дохідливий курс, долучити до нього професійно зроблену покрокову інструкцію в медіаформаті.

Для всього, буквально для всього.

 

ТУНЕЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

І ви думаєте, що наше дитяче, міфологічне сприйняття дійсності цим і обмежується? Еге…

У міфах, та навіть у казках, немає ж просто річки або просто вітру. У казках все персоніфіковано, або ж, принаймні, керується якимись персонами. Котрих треба розшукати і з ними по-свійському розібратися.

А що це означає? А це означає, що пульт вже існує! До кожної з проблем. Але він - у злих руках.

І для нас, розумненьких діточок, зовсім не важко вирахувати, чиї це руки. Ми ж отримали від наших вчителів універсальний ключ до серця будь-якої проблеми. А зветься він “дивись, кому вигідно”.

Просто чарівний ключик! - адже чого бажає розумненька дитинка? Відчувати себе розумненькою, якомога частіше дістаючи тому підтвердження. Як цукерку.

І от, щоразу, сидячи перед телевізором, або й у колі знайомих, з виглядом чи то нудьги чи то обурення, - маску можна підібрати, - ми переліковуємо винуватців усіх світових проблем. У тому числі і проблем планети Земля.

І кожна фраза - як цукерка. Ключик же золотий! Нічого навіть не варто доводити та пояснювати. Треба просто натякнути, чим саме вигідно тим чи іншим “персонам” те чи інше нещастя. І все.

Тема вичерпана, проблема розв’язана. Можна пити пиво, злегка зітхаючи про те, що якби навіть не ті “персони”, все одно проблеми б існували, бо просто немає кому ними зайнятися. Немає кому найняти справжніх профі для їх розв’язання. А от вони вже виготовили б пульт і для управління Сахарою, щоб не бешкетувала, і аби вгамувати танення льодовиків, і земну вісь підрихтували б, а то подейкують, що вона, нібито, не туди кудись хилиться.

Винуватці  - пульт, пульт - винуватці… Тунельне мислення. Нам затишно в ньому!

Настільки нам у ньому спокійно, що навіть цей малюнок у стилі демотиватора, котрий намагається донести до нашої свідомості карикатурність світу майбутнього, - не претендує на зміну позиції глядача.

 

НІХТО Й НЕ ПЕРЕХОДИТЬ НА ОСОБИСТОСТІ…

А чому ж не претендує? А згідно з відомим принципом, сформульованим одним дядьком на ймення Альберт Ейнштейн. Принцип цей стверджує, що проблему неможливо розв’язати на тому рівні, на котрому вона утворилася.

Означає це, що і наше знущання над природним середовищем, у котрому живемо і котрим користуємося, і наслідки такого ставлення до нього не можна скасувати ані биттям тривоги, ані інтелектуальними потугами у пошуку винуватців та у створенні “пультів”. Хоч криком кричи, хоч підписуй резолюції, а хоч і увагу громадськості привертай. Нічого, крім галасу, з цього не буде, як у Жванецького: “А що це там за шум, галас і несамовиті зойки? А там саме привертають увагу громадськості”.

То як же ці проблеми знайдуть своє вирішення ? Як це “як”? Так, як і має бути, - підйомом на рівень вище.

А хто і що у нас там, на “рівень вище”? А там у нас - ми. Точніше, стосунки між нами, людьми.

Що ви хочете цим сказати, авторе? Автор бажає цим сказати, що саме звірячі та егоїстичні стосунки між людьми призводять до смерті природи. Вона та її проблеми є нижчим рівнем, і тому залежить від розв’язання проблем на рівні вищому, - у нас з вами. Тобто, повторимося: не егоїстичне ставлення до природи, а егоїстичні основи міжлюдських стосунків.

Хто хоче, хай називає це пошкодженням ноосфери, котра зв’язана з усіма іншими планетарними сферами, хто хоче – якось інакше. Але коли ми почнемо вибудовувати наші стосунки, принаймні, на основах “не роби іншому того, що ненависно тобі” (“полюби ближнього” варто поки що й не зачіпати), - природа почне відрождуватися.

Сахара разом з Гольфстрімом і з льодовиками самі між собою домовляться і самі все налагодять. Без наших з вами пультів і без мільярдних інвестицій у ніщо. Пробачте, - “в екологію”.

Зачекайте, - має право запитати читач, - то це виходить, що я і є тією самою “персоною”, яка злісно тисне на пульт керування кліматом?

Ні, ну навіщо так… Ніхто й не переходить на особистості.

Не “я” і не “ми”, а “стосунки між нами”. То є така цікава субстанція, котру начебто ми самі й формуємо, але вона ж, при цьому, формує нас. А коли доведе нас до ладу, спуститься на поверх нижче і почне займатися природою.

Розбіжність у поглядах

ФЕНТЕЗІЙНА РАСА

- Мамо, а хто це там?

- Стережися, дитино моя, то - люди!

Нехай це буде схоже на яку завгодно казку, але ж поява групи людських істот у полі зору тварин, - та й самих людей теж, - це неначебто десь поряд, так, що й побачити тебе можуть, з’явилися створіння з якоїсь агресивної фентезійної раси Орків, Сил Темряви.

Та ось перевірте себе, чисто умоглядно: ви в густому лісі, і раптом помічаєте вдалині або звіра, котрий порпається там коло своїх справ, або ж людину, - хто з них викличе більшу насторогу, відчуття небезпеки? Людина просто незрівнянна за своєю здатністю викликати тривогу в усього, що її оточує.

Причина цього навіть не в тому, що людина, вона “ за всіх звірів звіріша”, - це, скоріш, наслідок.

Причина в поєднанні двох її властивостей. Людина, з одного боку, обдарована незмірно більшими можливостями, ніж тварини, якісно іншими, і вона ж володіє незмірно  більшим, якісно іншим, бажанням заволодіти всім навколо себе.

 

ГРУДКИ

І цікаво те, що розвиток людини є розвитком саме цього бажання, - заволодіти.

Наприклад, укладаючи угоду про прибережну територію з англійцями, нерозвинуті індіанці мали на увазі, що цією угодою вони просто дають тим дозвіл полювати на цих теренах. А розвинуті англійці мали на увазі, що індіанці продають їм ці землі, і відтак вони будуть тут хазяями.

І ось, внаслідок розвитку бажання заволодіти, людина і природу на планеті нищить, і сама себе, як вид, постійно підштовхує до погибелі.

Тому можна сказати, що на малюнку зображена ситуація не зовсім реальна. Мовляв, існує така собі чистенька природа Землі, а от на ній, посередині, якась виразка.

Насправді картина набагато сумніша.

Розвинута цивілізація покрила всю природу планети щільною мережею чорних цяток. А якщо точніше, - підмішала чорне та отруйне в усе її розмаїття.

Інакше кажучи, картина життя на нашій планеті просувається потроху до ідеального вигляду “чорного квадрата”. Перемога цивілізованої людини над природою, вище досягнення живопису, як казав про свій твір автор ще того “Чорного квадрата”.

Ми, власне, все це знаємо, так, загалом, проте вважаємо, що нічим зарадити такому самогубству не в змозі. Ми ж усі такі, розумієте, безсилі перед сильними цього світу, а вони ж, розумієте, кермують у бік прірви...

Так от, усе насправді й близько не так. Тому що дай нам, нині безсильним, силу, виявиться, що ми - звичайні містечкові розумаки, яким дали покермувати у всесвітньому масштабі. А отже, каюк прийде всім нам набагато швидше.

Чому? А через те, що всі ми однакові: людина - це така грудка бажання усім заволодіти. Чи то як більшість, - маленькі грудочки, або ж як “сильні” - о-от такі от шматовища. Сутність від цього не змінюється. А також не кращає нічого й ніколи від заміни одного, “поганого сильного”, на іншого, “доброго”. Бо ж напрям, яким веде нас спільне для всіх людей бажання, залишається незмінним, - до прірви.

 

У НЕЇ ВСЕ ЯК У АПТЕЦІ

Тому все ж таки не варто було так відразу й гудити малюнок. Має він все ж таки рацію: ми, перш за все, сліпі. І не сліпотою очей, просто, засліплені нашим природним бажанням заволодіти, радіємо своїй “розвинутості”, не добираючи, куди цей розвиток нас приведе. І всередині в нас од цієї сліпоти нічого не відгукується.

А що ж має там відгукнутися?

Ну, по-перше, наша здатність, якою ми й відрізняємося від тварин, - жахнутися того, що ж це ми робимо… З цим у нас поки що аж ніяк. І по-друге, жодною мірою не пробуджується в нас відчуття, що всі ми - єдина “всесвітня людина”.

Загалом, якось там, деякою мірою, - нам це все ж таки відомо. Але цей факт, він десь там, на краєчку мозку, на периферії, миготить, - з’явиться, померехтить і зникне. Аж ніяк ні на рішення, ні на дії не впливає.

А от у природи, у планетарної системи, цей факт не миготить. Це тільки нам здається, що в природі все нестале, мінливе, метушливе, і всі тільки й роблять, що один одним вечеряють. Еге, а як же…

“Природа є системою систем”, - це ж не поет вирік, здійнявши очі, це ж вчений, дослідник, зробив висновок. Тож якби нам відчувати, що усі ми, род людський, є її робочим елементом, і прокручуємося в її єдиній машинерії, - тоді й у нас би мерехтіння фактів припинилося. Бо відчули б систему. А в неї, знаєте, усе точно, усе як у аптеці.  

Для неї немає “племен, говірок і достатків”. А поки, що далі ми “розвиваємося”, то жити нам робиться все тісніше та сутужніше.

Розбіжність в поглядах у нас із системою, якій ми підпорядковані. І можна бути впененим на всі сто, що вона цю розбіжність усуне. Своїми засобами.

сатирики стали якісь занадто сатирикуваті...

"Да здравствует все то, благодаря чему мы несмотря ни на что!" З. Паперный

"Долг, к сожалению, платежом красен". Вл. Владин

"Живым из жизни не уйти!" Г. Малкин

"Кто смеется последним? Я за вами". Ю. Базылев


Не бійся, я з тобою!


ТА ДЕ ЇМ ТАМ БУЛО...

А взагалі, дійсно цікаво, - коли й де у людей виникло поняття “людство”? Тобто, уява про те, що всі люди на землі, незважаючи на всі наявні відмінності між собою, і навіть на природне, споконвічне, вороже ставлення одного до одного, являють собою певну єдину спільноту.

Навряд чи таке поняття існувало в уявленнях Геродота і подібних до нього допитливих діячів античності. Незважаючи на їхній, досить широкий як на той час, кругозір. Хоч і був той Геродот здатен огледіти “внутрішнім поглядом” населення ойкумени, та утворювати, хай і міфологізовані, описи багатьох тогочасних народів.

І навряд чи здатність до такого узагальненого сприйняття сучасних їм двоногих прямоходячих була притаманна мислителям Стародавнього Риму. Як не кажи, а необхідність, - хочеш ти того, чи ні, - панувати, вельми обмежує кругогляд і здатність до узагальнень.

 

ВПРАВНА КРАВЧИНЯ

Тому, скоріш за все, уявлення про те, що всі люди на Землі являють собою єдиний рід людський, змогло з’явитися тільки за зародження ідеологій. Адже пані Ідеологія вона така кравчиня вправна, що їй для її ремесла все згодиться. Вона тобі й зшиє те, що не зшивається, і, якщо треба, рюшики й оборочки на ходу приторочить, чи ж навпаки, уріже, коли щось теліпається та її уявленням про ідеальний крій не відповідає.

Інакше кажучи, те, що для зверхнього філософського погляду на світ аж ніяк не підлягало узагальненню, тільки вона могла уявити собі як частини якогось єдиного, цілком пристойного костюмчика.

Так от, а самі ідеології, коли вони заходились народжуватися, - почалося це десь зо дві тисячі років тому, - то з’являлися вони на світ не голенькими, а вже повиті у пелюшки релігій. Але це, власне, й пробачно. Бо ж як інакше? - без небес і землею кроку не ступиш. При чому йдеться про справжні релігії, так звані “авраамічні”.  

 

ХТО У ДОМІ ГОСПОДИНЯ?

То чим же вони, ідеології, відрізняються від філософій, - це з одного боку, а з іншого - від усіляких вірувань? І чому саме ці, авраамічні, “пелюшки”, дали їм можливість уздріти в масі ворогуючих угрупувань на планеті щось єдине?

Зовсім не через уявлення про єдиного прабатька, Адама. У тому, що вся людва на землі пішла від одного предка, переконані прихильники багатьох вірувань.

Уточнімо ще раз: не уяви про єдине для всіх минуле виділяють ідеології з маси інших віровчень і світорозумінь. А прибирають ідеології людей до рук тим, що дають їм майбутнє.

Учення про те, що всіх істот людської подоби очікує десь попереду на вісі часу якийсь спільний дім, над входом до якого - вивіска “Майбутнє”, а всередині його неподільно царює хто? - звісно ж, вона, власною персоною! - дає ідеології можливість сказати всій цій пістрявій мішанині, що вони вже й зараз є чимось єдиним. Бо записані нею мешканцями спільного для всіх дому. ЇЇ, цариці, підлеглими.

Поки що, звичайно, теоретично. Хоча її затяті послідовники намагаються підкорити їй усіх вже зараз, практично. Буквально всіх. Ну, а якщо деяких і не вдається поки що, - нічого, думають вони, - ті теж від нашої руки не втечуть.

 

КОРЕКТИВ ДО РОЗРАХУНКІВ

А тепер давайте роздивимось те ж саме, але набагато точніше.

Отже, - як зазвичай пишуть, “задовго до описуваних подій”, - існувала одна наука, називана кабалою. Нетямущими плагіаторами якої і є цей пістявий гурт релігій, теологій тощо.

Так от, кабала, будучи наукою, ще в далекі часи дивилася на все і простіше і реальніше. Оскільки зрозуміла, що час є змінною величиною, якою не тільки що можна, а й треба знехтувати під час дослідження світобудови. Тобто, усвідомила те, що сучасні вчені збагнули тільки у 20-му сторіччі. І від такого усвідомлення картина світобудови робиться незрівнянно яснішою.

Самій кабалі цей коректив до розрахунків дав можливість побачити мету об’єктивного процесу розвитку того рівня світобудови, який зветься, загалом, “людина”. Побачити те, що об’єктивні природні закони, не києм то палицею, примусять цю різношерсту метушливу юрбу егоїстів, людство, почати триматися один одного, - усіх. Чому? – тому що зрозуміють трагічність типової своєї помилки, - заперечення того, що всі ми є лише орган в єдиному живому організмі природи.

Але ж - спробуй скажи це комусь ще тоді, коли всі були захоплені “перспективами”. Коли тільки за сумнів у цих “перспективах” могли на порох стерти кого завгодно. Тож довелося кабалі залишитися тайною наукою. Зате невправні наслідувачі її положень, ті ж релігії, захопившись, почали робити з себе рай на землі і завзято заганяти до себе, в “рай”, людство. А чого там ще чекати? - життя, воно коротке, а облагодіяти за будь-яку ціну, та обов’язково ж усіх, хочеться вже тепер.

 

ГОДІ, НАТЕРПІЛИСЯ

Ну, а що було далі, - це вже ми всі на власній шкірі… Людство, - яке близько до нашого часу вже усвідомило себе таким, - осліпло від постійних спалахів “перспектив” і від мертвущого мороку, який настає за ними. І куди йти, вже дійсно не знає. Планувати на довгий термін здатні вже тільки ті, кому за це планування світять великі гроші. А насправжки вже ніхто попереду нічого доброго не бачить.

Ось тут і стає в нагоді те, що кабала побачила ще тисячі років тому. А саме - майбутня неминуча картина світу. Яка? - та ось вона: людство, - ну, в найгіршому разі, те, що від нього залишиться, - живе в дусі практичної взаємної допомоги і взаємної підтримки. Як одна людина з одним серцем.

У таке життя батогом не заженеш. І пряником вільного ринку не заманиш. Такого життя треба захотіти. Можна заперечити: як тут захотіти чогось, коли ми всі вже осліпли від війн і оглухли від тріскотіння бірж і ідеологій?

Та воно так… Тобто, якби було в світі, між нами, трохи менше тріскотіння й галасу, може ми й згадали б, що час є лише змінною величиною. І що зовсім не обов’язково його терпіти, а можна добрим бажанням зменшити його просто до нуля.

І тоді, незважаючи на всі перешкоди, почути його, майбутнього людства, голос: “Не бійся, я з тобою!”

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая