Цей хлопець мені тоді просто душу вийняв своєю простотою, чесне слово... Я йому й так, я і сяк намагався розтлумачити, що матеріалом створіння є бажання, але йому все щось недошмиги було...

І я вже видав усе що знав. Сидимо, сьорбаємо мовчки суп.

Я тупо дивлюся на стіл. На столі сільничка. Дерев’яна така, якийся артільний виріб. Він узяв її посолити, і тут мені в голові з’явилася думка.

Так завше буває, коли бере хтось, а не ти.

- От дивись, - кажу, - от з чого вона, ця штукенція? Га? Ну от це, сільничка, ти її в руці тримаєш...

- Ну, це дерево...

Ну й почав я тут йому нагадувати, - речі, йому самому цілком очевидні. Він же не дурний, цей хлопець, освічений, добре влаштований в житті, усе при ньому...

Нагадав я йому, що дерево складається з волокон, а волокна – з молекул, молекули з атомів, атоми – з протонів, нейтронів та електронів. І що відстань між протонно-нейтронним ядром і електронами пропорційна відстані між Сонцем і планетами сонячної системи. А між ними – порожнеча, і самі вони, електрони, - не маса, а якісь згустки енергії...

Він слухав, не кривлячись від примітивності мого викладу. Хоча й міг би. Молодець.

- Так з чого все складається? – кажу. – З порожнечі, з нічого... І те, до чого ти торкаєшся рукою – це порожнеча.

- Але ж я відчуваю...

- О, так це ще цікавіше! Слухай далі. Ти ж сам – точнісінько такий же, тобто – порожнеча... Даруйте, пане, але ж... Ми ж також складаємося з молекул та атомів. Тобто, реально, ти – порожнеча і ніщо, торкаєшся до чогось, що також є порожнечею і нічим, - і при цьому щось відчуваєш. Так? Так. Отже, про що можна сказати як про реальність? Тобто про те, що дійсно існує? Що – «є»? – є лише відчуття...

Ну, тут він, звісно, почав: «ну як же так... ну те та се... ну я ж таки відчуваю...»

Я тоді йому кажу:

- Давай так. Ти маєш відчуття. Так? Це – «є». І відчуття самого себе, і того, до чого торкаєшся... Так? І ще одне «є» ти маєш, - є в тебе знання.

І нормальна людина бажає, щоб її знання було істинним, яке не замішане на якихось «я вважаю», «я вірую» і так далі, і щоб це знання... як би це висловити... входило б у несуперечливу єдність з реальністю. Так? О, а от для цього я, - в нашому випадку, - повинен усвідомлювати те, що я – порожнеча, і те, до чого я торкаюся, тримаю в руках, - також порожнеча. Так чи ні?
- Ну, так...

- О! І відчуття – реальність, і те, що я і ця річ, предмет який я відчуваю, є порожнечею і нічим, - також реальність. А тепер слідкуй: отже, єдине, про що можна сказати, що воно існує, - це відчуття. Звісно, якщо не починати розводити маячню про «чутливу порожнечу».

- Стоп, а «згустки енергії»? В порожнечі? А поле?

- Друже, але хто ж мені про них говорить, що вони – існують? Відчуття ж мої мені й говорять! Далі. А відчуття – це що? Це ж – наповнення потреби у відчутті. Потреба наповнюється відчуттям, як шлунок – супом з підсмаженими хлібцями. Схема проста: потребує, наповнюється, відчуває.

Тобто, відчуття – це лише наслідок. Наслідок якоїсь потреби, бажання.

Реально?

- Ну, реально... Але ж – а бажання звідки?

- Ну, це вже кабала, дєтка...

На «дєтку» він не образився.

Ми доїли, ще потеревенили про те та про се, розплатилися й пішли по домівках.

Проблема ця відома з давніх давен. Ще в ті прадавні лісові чи печерні часи людина відкрила для себе, що вона може бути собою, а може бути і не собою. Уявляючи себе, наприклад, або показуючи себе іншим, як щось інакше, як наче це хтось зовсім інший. Відкрили феномен другої реальності, що зветься грою.

Власне, саме існування двох реальностей – справжньої та ігрової – це не проблема. У природі грають всі: он як звірятки грають в ловитву, - вчаться бути справжніми звірюками. Он як козеня буцається з усим, що йому на дорозі зустрілося.

Тобто, гра, сама по собі – не проблема, проблема – що буває заграєшся до того, що забуваєш хто ти, де ти і на якому ти світі. А от на таке, до речі, тільки людина здатна – захоплюватись грою до безтями.

І йдеться не про те, що я, утупившись в гру на екранчику свого мобільника, забуваю обійти стовп, що стоїть мені на дорозі.

Йдеться про інше, - про те, що я занурююсь в гру в своєму власному житті так, що не бачу реальності, в якій живу. Оце вже проблема, це вже навіть небезпечно так заграватись.

От наприклад: те, що всі люди, кожен з нас працюємо для інших, а не всяк для себе, - це ж реальність, оце – справжнє. Так?

Я, наприклад, вирощую буряки, то ж не я їх усі з’їм, а хтось десь там ложечку цукру з моїх буряків собі у філіжанку кави всипе. Але потім, прийшовши додому після роботи й помивши шию, я заглядаю в шафу і вибираю – чи мені італійську сорочку надіти до кумів іти, чи китайську. То ж не я ж їх шив собі, а якісь там папа Карло та дядечко Лю мені їх налаштували. Приклад, зрозуміло, примітивний, але реальний. Так воно в нашому повсякденні. Ніхто не працює для себе, все що робимо – все для інших

Цей факт належить взагалі до підвалин людського існування з усією притаманною людям природною соціальністю. Але це такі високі узагальнення, що на них зазіхати ми не будемо...
Так от, як вже говорилося, сама гра – це не проблема. Проблема, що ми забуваємо про реальність. Про те, що ми тільки тим і займаємося, що живемо і працюємо для інших. Чому ми так? та просто тому, що всі вони живуть і працюють для нас.

Так от, ми забуваємо про це, повертаємося, пробачте, тим що ззаду, до цієї реальності, і занурюємося в свій особистий сюжет своєї особистої гри, як завзятий ігроман в екранчик мобільника, і ганяємо по ньому самого себе, як маленького героя свого сюжету. Так порівняно з реальністю це, виходить, гра.

І те, навіщо й для чого мій герой, тобто – я, метушиться по моєму екранчику, і все, чого хоче досягти, ну там: особиста вигода, гроші, відомість, відпочинок та інше – все це умови, правила та цілі моєї окремішньої, особистої гри. І кожен з нас занурений в свою гру, в свій екранчик. І підняти голову й глянути довкола, вже не сила.

Але ж, що цікаво, гра наша втручається в справжнє життя, в реальність, де ми всі живемо і метушимося зовсім не для себе, а для інших. І ми перестаємо розрізняти, де гра, а де правда.

І, захопившись цією грою, де все необхідно робити виключно заради особистої або іноді й групової - вигоди, виграшу, ми тільки це й відчуваємо як правду.

А як ще може бути інакше, коли навіть в нашому спілкуванні між собою присутні тільки сюжети і герої наших особистих ігор. Де кожен свого героя, тобто самого себе, ганяє по своєму маленькому екранчику. Ми, як завзяті ігромани, спілкуємося між собою тільки термінами гри і обговорюємо лише її сюжети, їх повороти й варіанти, способи вигравати в ній.

А тим часом, через те, що ми живемо не реальністю, а нашими іграми, ми наутворювали в суспільстві чортову прірву непотрібних систем, продукуємо просто безліч зайвих і навіть шкідливих речей.

Чому? Ну, та то вже ясно як день, що коли кожен занурений в свою гру на своєму екранчику, то це просто золоте дно для постачальників услуг для особистих ігр. Ну, ви розумієте про що я говорю. Вони вільно можуть підкидати все нові й нові цілі в ті ігри, якими ми живемо. Ну і ясно, ми всі радісно кидаємося, кожен собі, за підкинутими нам цілями. Як оте кошеня за мотузочкою з бантиком.

А тим часом зануреність в нашу гру не дає нам можливості радісного відкриття того факту, що всі ми в суспільстві, ба навіть у світі, живемо як єдиний організм. І в ньому кожна клітина старається не для себе, бо з ранку до вечора ми фактично тільки тим і зайняті, що працюємо один для одного. Це й є істина.

Є один цікавий феномен.

Коли людина говорить щось таке, що іншим не до вподоби, і не бажають вони цього слухати, - її, людину, відразу ж звинувачують чомусь в корисливих мотивах. Негайно, на місці.

І взагалі серед людей будь-яку думку прийнято перевіряти за принципом «дивися, кому вигідно».

Це означає, що коли людина висловила свою думку, що «люди добрі, от треба б нам усім...», - то це лише тому вона так говорить, що їй у цьому є якийся особистий інтерес. Незалежно від того, що може це й дійсно іншим потрібно.

У такій ось загальній підозрілості щодо причин наших слів та дій відбивається дуже цікава тенденція. Давайте-но сформулюємо її так: хоча особистий інтерес, як спонукальний мотив кожної людьскої дії, нам цілком зрозумілий та прийнятний, але десь всередині, - як кажуть, в душі, - ми все ж відчуваємо його як щось низьке та не дуже пристойне.

Те, чим людині негоже керуватися, висловлюючи будь-які судження. Наприклад, міркування про загальне благо, або ж про те, що треба щось зробити разом і так далі.

Попри те, що коли розмірковуємо так, взагалі, про мотиви поведінки людської, то кажемо – «ні, ну зрозуміло, що ж тут такого... кожен діє задля себе... ясно ж...» Визнаємо неначебто.

А от в конкретних випадках, коли треба когось відсунути з дороги, збити, ущучити, принизити його думку, - відразу ж інтуітивно хапаємось за той самий, навіть неусвідомлений, внутрішній принцип, що коли ти дієш ради себе – це негарно, негоже якось.

Ясно, що це не так просто.

Принцип «дивись, кому вигідно» залишається і вважається істинним.

І все-таки звучить у ньому, десь там у сердцевині, стиха так: якщо вигідно йому, значить, невігідно всім...
А отже, цей внутрішній, ба навіть і неусвідомленний, посил, що і рішення, і дія можуть бути правильними лиш тоді, коли вони на користь усім, - продовжує сидіти глибоко всередині кожного нашого судження. І коли у будь-кого, хто говорить про благо для всіх, «розкопують» нібито, хай на дещицю, його особисту вигоду, - тією ж мірою начебто говорять: «ми йому не віримо».

Адже ясно, що він розпинається ото так, тому що йому вигідно. І цим він поганить «святе» - поняття про те, що благо має бути загальним. 

Те, що таке ставлення є також виразом загального нігілізму і зневіри в усьому, - і навіть будівельним матеріалом для них, - це вже мало кого хвилює. Головне – не дати пролізти особистому інтересу.

Як у Гоголя, Миколи Васильовича написано: «Усе... зробилося страшенними гонителями неправди; повсюди, в усіх справах, вони переслідували її, як рибалка остенем переслідує таку собі м'ясисту білугу».

Отакі ми служителі правди.

Пані та панове, може хтось з вас пише курсову, ба навіть дисертацію про різноманітність лексики людей, хай би й одного суспільного кола? Якщо той, то й дарую, беріть як приклад, який ще дихає життям.

Так от, знадобилось мені років кілька тому вдосконалити свою українснську мову і почав я займатися з одним інтелігентним чоловіком з Києва по скайпу. Він поет, перекладач, загалом людина в плані володіння літературною мовою цілком надійна.

І було, коли я кілька разів відповідав на його зауваження: «Точно, ви праві», пан репетитор завважив мені: «Українською не дуже правильно казати «ви праві». «А як?» «Скажімо так: ви маєте рацію».

Ну, цей вираз був мені знайомий з дитинства, тато мій частенько казав це як приказку з якогось, видно, старого водевілю: «Ви маєте рацію, як корова хвіст».

Отже, відтоді став я вправно цим зворотом користуватися.

А потім, працюючи над перекладами, і спілкуючись, знов-таки по скайпу, зі своєю редакторкою, викладачкою вишу, також з Києва, я кілька разів хвацько ввернув знайоме «Так, ви маєте рацію».

Коли я видав це в перший раз, вже відчув на десяту долю секунди затримку в транзакції. Коли вдався до «рації» вдруге, відчув, як у повітрі виникло слабеньке напруження. Десь може з півградуса, не більше. Воно хоч і скайп, і хай там три тисячі кілометрів відстані, але й для півградуса (чи чим воно там, напруження в міжлюдських стосунках виміряється?) це не завада.

Ще кілька таких по півградуса, - і після чергової «рації» моя нечутливість у спілкуванні з інтелігентними жінками по скайпу здобула відзнаку. Пані редакторка видала чітко й повчально: «Я маю не тільки рацію, а й кулемета на горищі».

Наш маленький гість, вірус, не рушить гори, не рухає літосферними плитами, не піднімає кілометрові цунамі, не обчісує ураганами всю землю.
Він просто існує.

І одним лише своїм існуванням він раптом зробив з нас усіх одну комуну (не на ніч хай буде згадана), одну систему.

Просто тобі не вірус, а якийсь дух, котрий влаштовується собі в розумі та відчуттях людей, - і тих, які керують, і тих, які просто живуть. У всіх.

Бідні люди на землі ніяк не могли втямити, що всі вони – єдине ціле. І раптом налетів цей «дух», і зробив з нас на землі щось таке спільне.

Дивись – ми вже розуміємо один одного, ми вже відчуваємо близькими тих, хто на тому боці кулі, ну, принаймні, нам легко уявити їхнє становище та відчуття.

Щось спільне виникло в усіх людях.

Маніпусіньке вірусеня очищає нас.
Маніпусіньке вірусеня привчає нас сидіти вдома.

Вперше невідома сила крихотуньки-віруса змінює життя на всій земній кулі. Усе людство змінює своє життя.
Подивіться, як він з нами впорався. Га?

В одну мить всі піддалися і прийняли його умови.

А тепер скажіть, чи є якась інша сила, яка так спритно та вправно налаштувала б життя цілого людства?