Документи про заборону української мови-2 (продовження)

Продовження...


1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.

1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.

1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.

24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).

1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.

1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».

1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).

1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії
України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.

1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.

1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.

1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.

1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ
П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.

1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.

1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення
СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).

1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.

1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.

1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.

1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).

1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).

1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».

1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.

1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.

12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.

1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».

1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському.


посилання на джерело або так http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Virchenko1.htm