аааааа

ну якого фіга в мене такий дибільний настрій ?!!

чому мені хочеться послати всіх самими хорошими словами, з*їсти цілу шоколадку і закритись в своїй кімнаті ???

бліііііііііін

ну от. тепер ви знаєте, яка я психічно-неврівноважена

капець!

 

 

 

Сьогодні не буде світанку.
Я купила його у неба.
Щоб валятись з тобою у ліжку,
І тулитись ніжно до тебе.
Сьогодні не буде світанку.
Ніч буде довго тривати.
Закривай свої очка сонливі,
а я буду тебе цілувати.
Сьогодні не буде світанку.
Я годинники всі перевела,
І будильники повимикала,
Вікна і двері закрила.
Сьогодні не буде світанку.
На небі я всіх підкупила.
Пробач, це брехня, я в твій чай
Снодійного пляшку налила !
Ахах)

Будильник як завжди невчасно продзвенів. Налаштувався з самого ранку, що
нічого особливого не трапиться. Вийшов з дому і раптом…

Ні, не трапилось нічого особливого. Не хочу писати зараз банальщину про
те, що він не очікував, а тут тааааааааааааке сталось…

Нічого особливого не сталось. Ця історія не про любов, самогубство,
здійснену мрію тощо. Тому любителям мелодрами, останнім романтикам,
оптимістам, щасливчикам і шукачам цікавих історій нема чого далі читати
цю розповідь з життя Джима Клайтона – лондонського джентельмана нашого
часу. Побачили слово «Лондон»? Розчарую знов –двоповерхових автобусів й
дощу тут не буде.

Дивні стереотипи про британців. Клайтон ніколи не пив Earl Grey зранку,
не носив клітчасті штани, не курив люльку й не звіряв час з Біг Беном.
Він взагалі був радше схожим на француза, але то вже інша історія.

Працював Клайтон…Ні, не детективом. Впевнена, що саме так ви
подумали. Працював він викладачем музики, а вечорами підробляв у
закинутому кафе, виконуючи свої балади про нещасне кохання і пожежі в
Австралії.

У Клайтона на диво не було кота. І не тому, що мав алергію на них, а
тому, що просто не було кота. Він любив сидіти вечором на даху, жувати
круасанчики і спостерігати за містом.
Деколи він читав книжку перед сном. В основному це були книги-методички
колишніх одногрупників-економістів: «Як побороти кризу?», «Створи
власний бюджет» або «Скарбничка твого капіталу». Раз на місяць Джим
читав щось вище: Байрона, Шекспіра або Екзюпері.

Так, я щось відволіклась. Описую все життя Джима, а історія ж не
резинова – тільки про один день…

Ну от, сьогодні був саме той день, коли Клайтон зі всіма почестями
приходив у місцеву бібліотеку й довго шукав потрібну класику. Та,
зрозумів, що перечитувати вкотре «Маленького принца» або «Гамлета» не
варто. Він так зденервувався, що вийшовши з бібліотеки попрямував до
Темзи, і, навіть, надумав втопитися з того горя. Та один постер на
стовпі його зупинив…
Його фото,табличка «Розшукується» і номер, за яким потрібно звернутись
всім, хто його бачив… Набрав номер… Довгі гудки. Ніхто не підняв
слухавки.

Знову якусь дурню пишу. Не було ніякого фото. Взагалі він не пішов до
моста. Джим пішов на каву з молоком, яку сам же і пересолодив.

Потім ще трохи погуляв і пішов додому. Подивився випуск вечірніх новин,
матч за участю аргентинської збірної. Випив снодійного й ліг спати.

От і вся історія.Я ж одразу попереджала, що нічого такого не сталось.
Але, якщо вам вистачило сили духу дочитати це до кінця, я вами пишаюсь.
Джим Клайтон передає привіт. А я, мабуть, схожу з розуму.

by Уляна Прихід=) моя хороша рибка)

Вечірнє ніжно-рожеве небо ніколи не здавалось таким близьким, як сьогодні. Сонця вже не було видно за горизонтом, але його світло ще ледь-ледь торкалось хмар. Зелена трава ще дихала свіжістю. Проводячи рукою по ній можна було відчути  крапельки, які залишив дощ, що проходив мимо. Літній вечірній вітер роздував важкі від води гілки дерев. Було так спокійно і водночас тривожно. Здавалось, от-от вітер розженеться і вдарить по тілу морозним холодом.
Важкий сьогодні був день. Вона стояла серед широкого поля, де вже роками ніхто не тривожив землю, відчуваючи пустку у собі, у яку не проникало повітря.
 Час від часу вона на кілька секунд затримувала подих, можливо, надіючись відчути щось особливе, якусь надію, голос із середини, який розкаже всю правду і спростує все-все…
Думки  картинками пролітали у її голові. Хотілось плакати, дуже сильно хотілось плакати…
Вона закричала. Це був не крик радості, і навіть не крик болі. Незрозумілі відчуття мучили її з самого ранку. Розуміючи, що вона ще досі кричить, дівчина рукою доторкнулась до своїх губ і затихла.
Не було більше сил стримувати сліз. Добре, що ніхто не бачить її слабкості. Вона знала, що це їй ніяк не допоможе і не вирішить ніяких проблем.
Як і очікувалось, вітер не стримався і потужно вдарив їй у груди. Холод трохи втамував її і вона витерла долонею мокрі від розпачу очі.
Над головою небо вже по трохи набувало кольору ночі. Всього якихось 20 хвилин, а все навкруги змінилось до невпізнанності.
Перші золотаві зірки вже виблискували в темно-синьому небі. Вітер вщух. Здається, полетів на північ. Дерева набули темного кольору, здавалось це лише тіні, і більше ніхто не смів тривожив їхніх рук.
Приємне цвіркотіння в травах заспокоювало і серце потрохи вгамовувалось.
Надто складно було все. Життєві головоломки не підкорялись тій, ще зовсім юній, дівчинці. Умовні знаки ніби помінялись у зворотній бік і все йшло не так, як вона мріяла в недалекому дитинстві. Як тільки забринить радісна струна, тут же щось приглушувало її і звуки щастя набували якогось незрозумілого болючого звучання.
…
Здається, вітер таки вернувся назад. Закривши на замок куртку, вона попрямувала уявною стежкою до будинку.
Сьогодні її добре потріпала доля. Лікарі сказали, що їй залишилось не багато кисню вдихнути.
А що буде останнім : вдих чи видих?