далі буде...

"...Уявіть ви їдите в маршрутці і навколо вас люди, кожен їде у у своїх справах, хтось дивиться в вікно, хтось на людей, кожен думає про своє....колись задумувались про що саме? 
......Мені 22 роки. Я щаслива від того що живу, я звикла до думки що світ прекрасний, і не тому що так усі говорять, а тому що так має бути. Єдина втрата у моєму житті - це людина, яку я кинула по-дурості. Я просто спочатку грала з почуттями, потім пояснила йому  що не кохаю, і коли він пішов, зрозуміла що вже нікому не потрібна, і ніхто (тобто він) вже більше бігати за мною не буде. Втомився....Жоден наступний мій спутник не витримувався біля мене  більше місяця, тай хто мене витримає, коли як не ревіла, то кидалась на людей....Звістка про те що він щасливий просто вразила в серце, я зрозуміла що втратилась будь яка надія на наше кохання...Я захотіла також бути щасливою, зтерла з лиця усю свою тугу, нацепила посмішку і знайшла хлопця який дійсно був чудовою людиною... Все для мене, усе заради мене, я переконувала себе що все буде добре, ми будемо щасливі, ми будемо разом завжди, ми...я просто не витримала цієї фальші, мені стало спочатку його шкода, а потім я зрозуміла що хай знайде собі іншу, та хто зможе ним дорожити...І знову залишилась одна, але я зрозуміла, що кохати по настанові не можна, що використовувати когось в таких цілях також... я чекаю на своє кохання, продовжую пошуки, і зараз одягнувши нову сукню їду на зустріч з новим знайомим, що буде не знаю, знаю лише, що краще буду шукати, ніж опинюсь в одному подружньому ліжку з тим, кого не люблю, або він мене не кохатиме...
...Ну що повитріщались? ніколи не бачили БОМЖа? да я БОМЖ (без постійного місця життя) так саме життя, бо жити в мене є де....А життя....Мені соромно і я відвертаю очі, дивлюсь у вікно я вже не можу дивитись на ці призирливі очі перехожих. Я волію зникнути з життя, з світу, я втомився шукати допомоги в людей яким все одно. Я втомився повторювати собі що це не я винний в тому що так сталось, бо інші не питаю, а просто роблять висновки. Я отримав вищу освіту, поїхав працювати, одружився народився син. Рутина життя мене не кидала з крайності в крайність, тихе мирне життя в Радянському союзі. Дім, робота, магазин, дім - все як у всіх....Згодом ми вирішили розійтись з дружиною, набридли всі ці сварки, виясняння стосунків і так далі. Вона з сином поїхала в інше місто до мами я залишився на старому місці. Рік перебудови.... і старшна звістка прийшла до мене, син хворий на рак. Я ще ніколи не відчував цієї болі, болі, яка зїдає. Я кинувся на пошуки грошей, адже у той час, лише одна людина мала право на життя, МІЙ СИН...Гроші знайшов, взяв кредит під заставу квартири, я знав що все буде добре, хотів вірити....помер, після слів що він втомився, навіки пішов у небуття....Дружина переїхала до мене, захворіла. Звичайно кредит я не виплатив, продали мою квартиру, відали залишок грошей, який вистачило на бараки, де зараз я проживаю. Нічого немає, все пішло на лікування дитини. Мені потрібні гроші, щоб підтримувати дружину, світла немає, водою користуємось раз на тиждень, немає чим платити, за лікування, їмо що попало ...Ось так, а тепер судіть мене...."(с)
далі буде....